Поєдинок тіней у палаючому цирку. Чи мусить Україна брати участь у цьому божевіллі?
Дивлячись на сучасну геополітику, важко позбутися враження, що світ спостерігає за гротескним спортивним видовищем.
Уявімо собі двох боксерів-пенсіонерів. Найкращі роки обох давно позаду, обидва страждають на деменцію, але все ще вірять, що вони непереможні.
Сполучені Штати та Росія, наче ці постарілі гладіатори, вирішили провести бій за титул чемпіона світу. Проблема в тому, що б'ються вони у федерації, яку самі ж вигадали, і за пояс, який для решти земної кулі втрачає значення. А Україна, на жаль, стала рингом, на якому відбувається цей кривавий геріатричний поєдинок.
Американський журналіст-розслідувач, письменник і військовий кореспондент Кріс Геджес писав про "войовничу фривольність старечих імперій". Це ідеальний опис того, що роблять сьогодні Вашингтон і Москва. Обидві держави, яких роз'їдає внутрішній хаос, тікають у непередбачуваність. Їхня політика — це емоційна гойдалка, гра м'язами та ностальгія за часами холодної війни.
Оаза холодного розрахунку: Європа та Китай
На тлі цієї американсько-російської лихоманки решта світу виглядає напрочуд... раціонально. Погляньмо на Китай чи Європейський Союз (за підтримки спокійної Канади). Це не ідеальні утворення, але вони передбачувані.
Пекін зі своїм авторитаризмом і Брюссель зі своєю бюрократією видаються сьогодні оазами холодного розрахунку. Там немає місця для "войовничої фривольності". Є жорсткий бізнес, є довгострокові економічні плани, є турбота про стабільність ринків і суспільств. Китай не хоче підпалювати світ — він хоче його купити. Європа не хоче війни імперій — вона хоче торгівлі та процедур.
Тим часом США та Росія поводяться як піромани на складі боєприпасів. Вони створили власну герметичну реальність, у якій важить лише гола військова сила. У цій схемі раціональність поступається місцем одержимості. Контрольні інституції — чи то російська Дума, чи американський Конгрес — стають лише тлом для "імперських" амбіцій лідерів.
Українська пастка
І тут, у самому епіцентрі цього божевілля, стоїть Україна. Країну втягнули в поєдинок "боксерів-пенсіонерів". Російський ворог — це імперія у фазі термінального розпаду, яка хоче потягнути Україну за собою в могилу. Своєю чергою, американський союзник — це колос, якого роздирають внутрішні суперечності, і для якого ця війна є елементом глобальної гри за збереження обличчя.
Але найбільша небезпека чатує не лише на фронті. Вона криється у спокусі наслідування.
Воюючи з російським хаосом і жорстокістю, Україна починає небезпечно дрейфувати в бік моделі, що домінує в цьому "цирку старих". У Києві можна спостерігати тривожний процес: маргіналізацію парламенту, централізацію влади в руках президента та його оточення, нехтування демократичними процедурами в ім'я "воєнної необхідності".
Не вирощувати власного дракона
Варто поставити питання: чи хоче Україна бути частиною цього раціонального, передбачуваного світу Європи, де вирішують парламенти, а закон означає закон? Чи, може, вона хоче приєднатися до "федерації боксерів-пенсіонерів", де панує каприз вождя і гола сила?
Не для того українські солдати віддають життя в боротьбі з російським диктатором, щоб у тилу будували власну версію диктатури. Не для того Київ тікає з російської сфери впливу, щоб втрапити в пастку авторитаризму — тільки вбраного в національні кольори.
Якщо суспільство дозволить, щоб Верховна Рада стала німою декорацією, а президент — хто б ним не був — перетворився на єдиновладного правителя, то Україна програє цю війну, навіть якщо переможе на полі бою. Бо навіщо це все? Навіщо ця кров, зруйновані міста та мільйони біженців?
Боротьба йде за те, щоб бути іншими, ніж Росія. Щоб бути державою передбачуваною, правовою, європейською. Якщо про цю мету забути і в ім'я боротьби з драконом держава сама стане драконом, то цей моторошний боксерський матч матиме лише переможених. А Україна буде найбільшим із них.
Пьотр Іздебський