Триста рішень Великої Палати Верховного Суду у 2025 році та 190 думок суддів щодо них
У 2025 році Великою Палатою Верховного Суду було ухвалено 1954 процесуальні рішення. У 297 справах постановлено остаточні судові рішення. Водночас приблизно у 190 випадках судді Великої Палати не погоджувалися з рішеннями, ухваленими більшістю, та з цих підстав висловлювали окремі думки.
Відомо, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень і враховуються іншими судами під час вирішення подібних справ.
Натомість окрема думка судді є проявом індивідуального суддівського розсуду та принципу незалежності суддів. Хоча такі думки не мають юридичної сили судового рішення, вони значною мірою сприяють правозастосуванню, стимулюють професійні дискусії, а в окремих випадках — поглиблюють розуміння мотивів судових рішень, впливають на розвиток судової практики та стають поштовхом до вдосконалення законодавства.
Про найбільш актуальні, на мою думку, судові рішення Великої Палати та окремі думки суддів у відповідних справах я оперативно інформував на своїй сторінці у Facebook. Окремі з цих публікацій охопили аудиторію, яка наблизилася до позначки у 300 тисяч переглядів.
Сьогодні ж хочу звернути увагу на кілька рішень та окремі думки щодо них, які, на моє переконання, мають і матимуть суттєвий вплив як на судову практику в державі, так і на захист прав, свобод та інтересів мільйонів громадян і десятків тисяч юридичних осіб.
1. "Золото" партії та інтереси держави
Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення, яке має системне значення для всієї практики поводження з майном політичних партій, особливо в умовах війни та захисту національної безпеки.
Суд чітко сформулював: майно політичної партії не є "звичайним приватним активом". Воно має використовуватися винятково для реалізації статутних цілей партії, тобто для політичної діяльності.
Передача такого майна на благодійні цілі допускається лише у разі припинення діяльності партії — шляхом реорганізації або саморозпуску.
Інакше кажучи, політична партія не може вільно "виводити" своє майно, маскуючи це під благодійність. Політичні партії несуть підвищену публічну відповідальність, а спроби вивести активи не будуть легалізовуватися судами.
Водночас справа не була однозначною навіть у межах Великої Палати.
П'ять суддів висловили окремі думки, що свідчить про складність і чутливість проблеми. Двоє суддів вказали на процесуальний аспект і звернули увагу на межі процесуальної активності Верховного Суду. На їхню думку, Велика Палата мала направити справу на новий розгляд у частині провадження.
Троє суддів звернули увагу на інше: вони вважали, що висновок про заборону відчуження майна партії ґрунтується радше на судовому тлумаченні природи політичних партій, ніж на прямій нормі закону. А отже, таке тлумачення, на їхню думку, могло бути не цілком передбачуваним для учасників правочину.
2. Помилковий протокол поліції: відповідальність державних органів
Велика Палата прийшла до висновку: дії поліцейського щодо складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі подальшого закриття справи у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення можуть бути підставою для відшкодування шкоди державою лише в тому випадку, якщо закриття справи відбулося через очевидну невідповідність протоколу вимогам закону або внаслідок інших протиправних дій працівників поліції під час оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення чи дій, які мають ознаки свавільності.
Троє суддів мали з цього приводу окрему думку вказавши, що закриття справи з реабілітуючих підстав уже свідчить про незаконність дій поліції та може бути підставою для компенсації моральної шкоди незалежно від вини посадовців: "здійснення провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності, яка у подальшому закрито судом за відсутності події і складу адміністративного правопорушення (реабілітуюча підстава), свідчить про неправомірність дій посадових осіб підрозділу поліції, які ініціювали та здійснили вказане провадження".
3. Санкції і судовий контроль: де проходить межа дискреції
Як і у попередні роки, на підставі рішень Ради національної безпеки і оборони Президент України продовжив видавати укази про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). Велика Палата Верховного Суду визнала такі рішення законними та обґрунтованими, підкресливши, що санкції мають превентивний характер і спрямовані на захист національних інтересів, безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України, а також протидію терористичній діяльності (детальніше).
Разом з тим, у 2025 році Велика Палата у низці справ зазначила, що судовий контроль щодо таких рішень обмежений. Це пов'язано зі сферою реалізації дискреційних повноважень Президента України та інших органів влади, які приймають оскаржувані рішення, а також із потребою захисту національної безпеки і запобігання терористичній діяльності.
У Єдиному державному реєстрі судових рішень наявні окремі думки суддів, які наголошують, що судова влада є частиною єдиної державної влади і має здійснювати контроль у всіх сферах суспільного життя. Судовий контроль повинен гарантувати, що рішення Президента ухвалюється на підставі допустимих, належних та об'єктивних даних, наданих компетентними органами, і відповідно до законодавчо врегульованих процедур. Такий підхід дозволяє захистити права та законні інтереси громадян і суспільства навіть у сфері обмежених дискреційних повноважень.
Водночас цей підхід корелює з позицією ЄСПЛ у справі MSL, ТОВ проти України, де було констатовано відсутність ефективного судового контролю щодо президентських санкцій.
Суд зазначив, що заявник у справі не мав реальної можливості оскаржити санкції або домогтися їх перегляду, а судовий перегляд Верховного Суду не передбачав перевірки фактичних підстав указу. Таким чином компанію було позбавлено розумного та ефективного способу юридичного захисту.
4. Арешт майна боржника: чи вічний такий тягар
Велика Палата також зробила висновок щодо зняття арешту з майна боржника: законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом установлених законом строків.
З приводу такого рішення Великої Палати четверо суддів висловили окрему думку: наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно (за відсутності відкритих виконавчих проваджень та фактичних майнових претензій стягувача (кредитора)) становить невиправдане втручання у право на мирне володіння майном. Автори окремої думки переконані, що з метою ефективного захисту права арешт, накладений на майно, підлягав скасуванню судом.
5. Трудові спори: між покаранням і принципом пропорційності
Великою Палатою було ухвалено кілька важливих рішень у справах, що стосуються трудових спорів. Зупинюся на двох:
а) у першій з них, Велика Палата зробила висновок: якщо працівнику затримали розрахунок при звільненні після 19 липня 2022 року (після набрання чинності Законом № 2352-IX), суд може зменшити суму компенсації середнього заробітку, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності. Але загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
При цьому двоє суддів у окремій думці висловили позицію, що у чинній редакції статті 117 КЗпП застосування принципу пропорційності для визначення розміру середнього заробітку не обов'язкове, а Велика Палата допустила архаїчне тлумачення норми права, яке не враховує каральної природи статті та її сучасного механізму обмеження відповідальності.
б) у схожій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
6. Соціальні виплати в умовах війни
Велика Палата вирішила: щорічна грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни має допоміжний та стимулюючий характер і не є основним джерелом існування. Оскільки ця виплата встановлена законом і прямо не визначена Конституцією України як складова права на соціальний захист, в умовах воєнного стану Верховна Рада України має право змінювати порядок і розмір такої виплати, зокрема шляхом зменшення, а також делегувати відповідні повноваження Кабінету Міністрів України в межах бюджетних призначень.
Сім суддів Великої Палати, погоджуючись із рішенням, висловили окрему думку, зазначивши, що спір у цій справі стосується передусім публічно-правових інтересів Міністерства соціальної політики України, Міністерства фінансів України та Кабінету Міністрів України як суб'єктів владних повноважень. Троє з них додатково звернули увагу те, що позивач не довів, що погіршення умов свого життя до рівня, який би загрожував його існуванню.
Ще троє суддів не погодилися з рішенням Великої Палати. Вони переконані у тому, що в умовах воєнного стану та протидії збройній агресії росії, військовослужбовці, ветерани війни, інваліди війни потребують посиленого соціального захисту. Соціальні права та досягнутий раніше рівень матеріального забезпечення таких осіб не може бути обмежений, оскільки це суперечить як Конституції України, так і меті ухвалених Верховною Радою України законів у цій сфері.
7. Про судові гарантії для військовослужбовців
У справі № 754/947/22 Велика Палата сформулювала підходи до застосування норм процесуального права щодо зупинення проваджень у зв'язку з проходженням стороною військової служби. Суд визнав, що волевиявлення самого військовослужбовця може мати значення для вирішення цього питання.
Такий підхід викликав дискусію всередині Великої Палати.
П'ятеро суддів висловили окремі думки, які суттєво різняться між собою. Одні вважали, що що процесуальний закон не передбачає жодних винятків: за наявності встановлених умов провадження має бути зупинене незалежно від бажання військовослужбовця брати участь у справі. На їхню думку, суд не наділений дискрецією відступати від прямої норми закону.
Інші судді наголошували на необхідності історичного та цільового тлумачення відповідної норми права. Вони пропонували враховувати умови її ухвалення, еволюцію законодавчого регулювання та реальні суспільні відносини, зокрема — фактичну можливість особи брати участь у процесі. Для цього, на їхню думку, варто оцінювати характер служби, рід військ, посаду військовослужбовця, завдання та місце дислокації військової частини.
Таким чином, ця справа стала ще одним прикладом складного пошуку балансу між формальними процесуальними гарантіями та реаліями воєнного часу.
8. Земельні спори: що може прокурор і що не можна нікому?
У справі № 911/906/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала два принципові правові висновки, які мають значення для практики захисту інтересів держави та вирішення земельних спорів в інтересах приватних осіб.
По-перше, Велика Палата чітко наголосила: закон не обмежує повноваження прокурора на звернення до суду в інтересах держави територіальними межами розташування відповідної прокуратури чи органу, уповноваженого захищати ці інтереси. Більше того, відсутність такого органу взагалі не позбавляє прокурора права на позов. Вирішальним є сам факт порушення або загрози порушення інтересів держави та бездіяльність або неналежні дії компетентного органу. Такий підхід повністю узгоджується з частиною третьою статті 23 Закону "Про прокуратуру" та статтею 53 Господарського процесуального кодексу України і підтверджує конституційну роль прокуратури у представництві інтересів держави в суді.
По-друге, Велика Палата сформувала комплексний підхід до захисту прав у ситуаціях, коли особа незаконно захоплює чужу земельну ділянку та об'єднує її з тією, що перебуває у її законній власності. Суд дійшов висновку, що ефективний і правомірний спосіб захисту в таких правовідносинах полягає не лише у витребуванні спірної землі, а й у припиненні права власності на новоутворену (об'єднану) ділянку та скасуванні її державної реєстрації. Причина проста: земельні ділянки як окремі об'єкти цивільних прав після об'єднання припиняють існування, їхні кадастрові номери скасовуються, а записи в реєстрі закриваються. Саме тому лише рішення про витребування без усунення правового дефекту новоствореної ділянки не забезпечує реального відновлення порушеного права.
Водночас суд підкреслив, що такий підхід не порушує прав відповідача на ті земельні ділянки, які були набуті ним законно. Припинення права власності на об'єднану ділянку та скасування її реєстрації не позбавляє відповідача можливості сформувати й зареєструвати нову земельну ділянку — вже без спірної частини.
Разом із тим шість суддів Великої Палати висловили окрему думку, не погодившись із цими висновками. На їхнє переконання, зокрема, належним способом захисту в таких спорах є класичний віндикаційний позов — витребування спірної земельної ділянки в її первісних координатах, межах і конфігурації, тобто до поділу чи об'єднання. Судді-опоненти вважають, що припинення права власності на всю новоутворену ділянку є надмірним втручанням у право власності, адже фактично нівелює правовий титул на ту частину землі, законність набуття якої ніким не оспорюється.
Наведені рішення Великої Палати Верховного Суду та окремі думки суддів наочно демонструють, що єдність судової практики не означає одноманітності правового мислення. Навпаки — саме професійна дискусія, різні підходи до тлумачення норм права, пошук балансу між формальними вимогами закону та реаліями суспільного життя є ознаками живого, відповідального й незалежного правосуддя.
Окремі думки суддів, навіть не маючи обов'язкової сили, часто виявляються не менш впливовими, ніж позиція більшості. Вони формують альтернативні правові аргументи, окреслюють проблемні зони правового регулювання та вказують на можливі напрями еволюції судової практики і законодавства.
Саме тому аналіз таких рішень і дискусій довкола них є важливим не лише для професійної юридичної спільноти, а й для ширшого суспільства, адже від якості судових підходів залежить реальний рівень захисту прав і свобод людини та довіра до судової влади в цілому.
Олег Ткачук