Не лише "вагітна у 14": які ще проблеми приховує новий Цивільний кодекс

Наче морозів і комунальної кризи було мало, українців вирішили взбадьорити несподіваними законодавчими інноваціями — а саме, дозволом на шлюб 14 річним дітям, який пропонує нова версія Цивільного кодексу.

Громадськість відреагувала швидко і настільки яскраво, що тригерну норму одразу пообіцяли прибрати, і подали альтернативну версію кодексу уже без неї. Тепер на розгляді Верховної ради є цілих два проєкти нового Цивільного кодексу (№14394 та №14394-1).

Це значно ускладнило життя громадським організаціям та депутатам і депутаткам, які таки хочуть уважно все прочитати. Бо це понад 3000 сторінок юридичного документу сумарно, які готувалися без належних громадських обговорень і консультацій з профільними організаціями.

Обидві версії відрізняються між собою значно менше, ніж це намагаються показати в публічній комунікації.

Реєстрація альтернативного законопроєкту не означає відмови від проблемних норм: основний проєкт не відкликано, профільний комітет його не переглядав, а отже ризик ухвалення "шлюбу в 14" зберігається незалежно від запевнень про "врахування позиції громадськості".

Тож тепер громадянське суспільство вимушене в авральному режимі вичитувати, які правові відкати підготували розробники Цивільного кодексу — який, по суті, регулює все наше повсякденне життя, питання сім'ї, власності, грошей, договорів, спадщини, бізнесу та особистих прав.

Коли законодавці говорять про мораль, час хвилюватися

Коли в законі з'являються розмиті моральні категорії кшталту "добросовісності", "доброзвичайності" та "оцінки аморальності", складається враження, що парламент не просто не ті двері відкрив, а дуже впевнено крокує в бік російської правової традиції, де держава вже давно вирішує, як жити, народжувати і мовчати.

Обидва законопроєкти нового Цивільного кодексу починаються з урочистого введення "добросовісності (bona fides)" як однієї з базових засад цивільних правовідносин. Добросовісність означає відкритість, відсутність прихованих намірів і повагу до законних інтересів іншої сторони, однак ця категорія дуже легко перетворюється на універсальний моральний аргумент.

"Відкритість намірів" сама по собі ще нічого не гарантує. Людина може діяти щиро, послідовно і без жодних прихованих мотивів, але при цьому порушувати права інших або відтворювати насильницькі практики, які держава зобов'язана стримувати, а не легітимізувати. Саме тому важлива не абстрактна добросовісність, а чіткі межі допустимої поведінки, визначені законом, а не особистим уявленням про "правильне".

На бажання Руслана Стефанчука, ще одним ключовим регулятором може стати "доброзвичайність" — себто сукупність моральних норм, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, за порушення яких настають юридичні наслідки.

Насправді ж прийняття "доброзвичайності" відкриває шлях до моралізаторського обмеження прав, зокрема в питаннях тілесної автономії, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, репродуктивних прав і навіть загалом приватного життя, оскільки поняття саме по собі є надто оціночним. При цьому, серед інших загальних засад цивільного законодавства немає прямої вказівки на пріоритет прав людини чи недискримінацію.

Про міжнародні зобов'язання, євроінтеграцію і норми Стамбульської конвенції — забули

Здавалося б, останні роки ми поступово рухаємось до подолання дискримінації.

Зокрема, важливим моментом була імплементація Стамбульської конвенції, однак новий Цивільний кодекс, в обох редакціях, протирічить і їй. Наприклад, запропонована під номером 278 стаття про початок перебігу позовної давності, встановлює такі нові норми:

Формально це виглядає як технічне уточнення строків, втім фактично суперечить зобов'язанням України у сфері євроінтеграції. Статті 49 та 50 Стамбульської конвенції зобов'язують державу забезпечити ефективні судові процеси, які будуть доступними для постраждалих та враховувати їхню безпекову ситуацію.

Запуск перебігу позовної давності з моменту припинення фактичних шлюбних відносин чи народження дитини — не враховує реального контексту насильства, страху, контролю та залежності, в якому може перебувати жінка.

У практиці домашнього насильства саме період після формального розриву або після народження дитини є найбільш небезпечним. Постраждалій може бути потрібний час більший за загальний термін позовної давності у 3 роки у випадку поділу майна та у 1 рік у випадку оспорювання батьківства, щоб відновитися і знайти в собі сили добиватися справедливості.

Прив'язка процесуальних строків до цих моментів означає, що строк може спливати ще до того, як особа фактично може звернутися до суду без загрози для себе або дитини.

Хоча нові формулювання виглядають гендерно нейтральними, вони мають непропорційно негативний вплив саме на жінок. Наприклад, "турбота" про дітей ціною відсутності захисту жінки простежується в іншій статті.

Редакція Цивільного кодексу у законопроєкті 14394 забороняє розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини" (ст. 1512).

Така норма була у Сімейному кодексі України (ст.110) тривалий час, однак була виключена 19 грудня 2024 року Законом України №4073-ІХ в рамках євроінтеграції та реалізації принципів Стамбульської конвенції, оскільки значно утруднювала доступ постраждалих від домашнього насильства до правосуддя.

Інша редакція Цивільного кодексу, зареєстрована як законопроєкт 14394-1 повернення цієї обурливої норми вже не містить. Потрібна особлива увага до цього моменту при голосуванні.

Якщо дивитись на інші статті ЦК, складається враження, що його автори скупалися в котлі з мізогінією, інакше не пояснити ряд нововведень.

Як вам ідея не платити аліменти?

Бачимо в кодексі таке нововведення (стаття 1636 ЦК в обох законопроєктах):

Запропоноване формулювання не уточнює, про яких саме одержувачів аліментів ідеться — про дітей чи про повнолітніх осіб (наприклад, колишнього/колишню дружину, батьків тощо).

Аліменти є власністю дитини, але якщо вони сплачуються за рішенням суду через орган державної виконавчої служби або приватного виконавця, то вони будуть зараховуватися на рахунок стягувача. Інакше кажучи, якщо мама дитини подає заяву до суду про стягнення аліментів, то саме на її рахунок перераховуються кошти, і саме вона стоїть у графі "одержувач", хоч і має обов'язок використовувати ці кошти в інтересах дитини.

Враховуючи таку колізію формулювань, у випадку, якщо батько доведе, що дохід матері достатній для забезпечення власних потреб і потреб дитини, а натомість він має певні складнощі, суд може позбавити його обов'язку сплати аліментів, однак це суперечить логіці захисту прав дитини, адже аліменти — це обов'язок батьків перед дитиною, а не між собою, і вищий дохід одного з батьків не скасовує відповідальності іншого. Яка зі статей пріоритетніша? Адже закон не може мати подвійного тлумачення.

Відмовляння від абортів?

В обидвох нових редакціях з'являється стаття 305 ЦК під назвою "Репродуктивні права".

На щастя, вона не обмежує аборти. Єдиний нюанс — це формулювання, що "проведення штучного переривання вагітності на терміні до 12 тижнів можливе лише за інформованої письмової згоди жінки".

Інша стаття ЦК визначає, що будь-яке медичне втручання й так відбувається за такої згоди, тож у купі з вже згаданою "доброчинністю", а також тим, що у чинній редакції для такого переривання достатньо "бажання жінки", виникає підозра, що жінки можуть зіштовхнутись із залякуванням в медичних установах та відмовлянням від аборту.

"Вагітну в 14" відмінили. Що ще по вагітності?

Більше питань викликає інша норма цієї ж статті.

Так, у новій редакції вказано, що "Програми допоміжних репродуктивних технологій застосовують лише за медичними показаннями та за інформованої письмової згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи".

Така запропонована норма прямо протирічить Наказу МОЗ №787. У "Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні" пункт 4.9 чітко вказує, що внутрішньоматкова інсемінація може бути проведена з медико-соціальних показань, тобто за бажанням жінки.

Здебільшого під цей пункт потрапляють самотні жінки. Ба більше, інклюзивний доступ до репродуктивних технологій (ДРТ), зокрема доступ до них самотніх жінок, а також жіночих і чоловічих одностатевих пар є одним з критеріїв Європейського атласу політики лікування безпліддя, який оцінює законодавство та доступність ДРТ у різних країнах Європи.

При цьому, стаття ЦК 1527 (варіант законопроекту 14394 та 14394-1) зазначає, що "Одинока жінка, одинокий чоловік мають право на материнство, батьківство, у тому числі в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій", що фактично створює медико-соціальну підставу для ДРТ, однак ДРТ у цій же редакції можливе лише за медичними показаннями. Таким чином закон або мовчки вводить медико-соціальні підстави для ДРТ, або створює виняток без чітких правил.

Попри те, що можливість вагітності для самотньої жінки держава обмежує, від жінки у шлюбі — вагітність хіба не вимагає.

Фактично, держава дарує собі право оцінювати репродуктивні рішення подружжя, і робить цей репродуктивний вибір значущою причиною втручання в приватне життя.

Крім того, у саму норму вже закладена гендерна асиметрія: так, у чоловіка "небажання мати дитину", натомість у жінки — "відмова від народження дитини". Це буквальне відтворення традиційної ролі жінки як тієї, що "має народити", можливість її "небажання" навіть не розглядається.

Формула "відмова дружини від народження дитини" звучить так, ніби жінка порушує чужі очікування, і за це настають юридичні наслідки. Натомість, якщо ж ми спираємось на євроінтеграційні принципи, то рішення не народжувати — це право, а не підстава для правової оцінки.

Обов'язки дітей

Втім, вимагає держава не лише дітей, але й від дітей. Стаття 1565 ЦК (варіант 14394 та 14394-1) уводить норму про те, що "Дитина у будь-якому віці зобов'язана шанувати та поважати матір і батька".

Морально це виглядає зрозумілим, однак юридично є проблемним. Формула "у будь-якому віці" включає дітей від народження, однак право зазвичай не покладає юридичних обов'язків на малолітніх, тим паче — абстрактних моральних обов'язків.

Норма також нічого не каже про ситуації, коли батьки були кривдниками, наявне домашнє насильство, мало місце нехтування інтересами дитини, алкоголізм тощо.

Тож зобов'язання дитини "поважати батьків", а також "піклуватися про них" не залишає простору для врахування реальних життєвих обставин.

Це суперечить підходу, закріпленому у Стамбульській конвенції, яка вимагає, щоб держава не створювала додаткових зобов'язань для постраждалих від насильства, а також практиці ЄСПЛ, де обов'язки у сім'ї не можуть ігнорувати досвід насильства.

Заручини і шлюб

Ще одна "цікава" нова стаття — це 1488 ЦК (варіант 14394 та 14394-1) "Заручини".

Запропоновані норми про заручини насправді б'ють насамперед по жінках. Формально закон не змушує вступати в шлюб, але дозволяє стягувати гроші й "моральну шкоду" з тієї людини, яка передумала.

На практиці це означає фінансовий і психологічний тиск саме на жінок, які частіше відмовляються від шлюбу через насильство, небезпеку або нерівність у стосунках.

Такий підхід суперечить статті 51 Конституції України, де шлюб базується на вільній згоді, і статті 8 Європейської конвенції з прав людини, яка захищає приватне життя від моралізаторського втручання держави.

Особливо небезпечно, що суду пропонують оцінювати "аморальність" поведінки та вимагати розкриття чутливих обставин — зокрема зміни статі чи наявності дитини.

Фактично це перетворює право не виходити заміж на ризик бути покараною за власний вибір, що не має нічого спільного з європейським розумінням свободи і рівності.

Тривожне нововведення і те, що "Закон може встановлювати юридичні наслідки релігійного обряду шлюбу" (ст. 1473 ЦК варіант 14394 та 14394-1).

Така норма є принципово проблемною, оскільки підриває засадничий принцип світськості держави, закріплений у Конституції України.

Світськість означає чітке розмежування між приватною сферою релігійних переконань і публічно-правовим регулюванням цивільного статусу особи. Надання релігійному обряду потенційної цивільно-правової сили розмиває цю межу і створює небезпечний прецедент, за якого релігійні норми та практики можуть опосередковано впливати на обсяг прав і обов'язків людини.

Крім того, така конструкція відкриває шлях до нерівного ставлення до громадян_ок залежно від їхніх релігійних переконань або їхньої відсутності, а також до легалізації практик, які можуть суперечити принципу рівності подружжя та добровільності шлюбу.

А що із правами ЛГБТ+?

Нова редакція Цивільного кодексу фактично… легалізує дискримінацію. Так, стаття 317 ЦК (варіант 14394 та 14394-1) "Право на індивідуальність" визначає, що "фізична особа має [...] вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо це не суперечить Конституції, цьому Кодексу та/або іншому закону, доброзвичайності".

Як ми вже з'ясували, "доброзвичайність" — це оціночна і некодифікована категорія, яка не має чіткого юридичного визначення, дуже легко підміняється "традиційними уяленнями" і історично використовується проти ЛГБТ+ людей, інтерсекс та небінарних осіб.

Відповідно на практиці це буде означати, що право на індивідуальність існує доти, доки воно комусь здається прийнятним, що призводить до легалізації дискримінації. Це прямо суперечить євроінтеграційному підходу, адже мораль більшості не може бути самостійною підставою для обмеження чиїхось прав.

Найбільша кількість гомофобних норм зібрана у книзі шостій — "Право сімейне". Так, у новій редакції ЦК (14394; 14394-1), "сім'я — це природний і основний осередок суспільства".

Себто сім'я не визначається як соціальний і правовий інститут відповідно до європейського права. Що таке "природний осередок", який не має жодної правової визначеності, — лишається невідомим.

Логічно допустити, що така формула відкриває двері для аргументів про "природну" і "неприродну" сім'ю та ієрархізацію сімейних форм, що дозволяє виключати ЛГБТ+ сім'ї.

І це припущення підтверджує наступна стаття — 1473 ЦК (варіант 14394 та 14394-1) "Шлюб" — яка визначає, що "шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка". Чинне українське законодавство не передбачає реєстрації одностатевих шлюбів, однак допускає судове визнання факту сімейного життя через де-факто спільне проживання. Проєкт нового Цивільного кодексу пропонує визначати також і "фактичний сімейний союз" (ст. 1474 ЦК за 14394 та 14394-1) виключно як співжиття різностатевих осіб.

Це означає, що одностатеві пари повністю виключаються з можливості бути визнаними сім'єю; держава позбавляє їх будь-якого правового інструменту захисту.

Стаття 1480 ЦК (14394; 14394-1) підтверджує це, вказуючи, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Крім того, стаття 1495 ЦК (14394; 14394-1) анулює шлюб із особою, яка змінила стать, без чіткого визначення моменту такої зміни. Через це під загрозою опиняються навіть ті шлюби, які були укладені законно після зміни гендерного маркера в документах.

Тиск на свободу слова

В цілому, доброзвичайність, якою просякнутий увесь цивільний кодекс, створює багато питань. Наприклад, статті 17, 25 та 26 ЦК (і за 14394, і за 14394-1) суттєво розширюють поняття моральної шкоди та компенсації за неї + суд отримує широку дискрецію для визначення "глибини страждань", "репутаційних втрат" тощо.

На практиці це може призвести до так званих SLAPP-позовів, коли публічну критику, журналістське розслідування чи експертний коментар можуть оцінити як "порушення правомірного інтересу" і вимагати значну компенсацію моральної шкоди.

Підсумок

Все це відбувається в країні, яка живе в повномасштабній війні.

Країні, де ЛГБТ-військові воюють, гинуть, але досі не мають базового юридичного захисту своїх стосунків, права на сім'ю, на спадкування, на рішення у лікарні тощо.

Натомість парламент пропонує нову версію Цивільного кодексу, яка з ентузіазмом лізе не туди, де є реальні правові прогалини, а туди, де вартувало б нічого і не змінювати.

Натомість, обрали обмежувати й карати — за "аморальність", "доброзвичайність" і "неправильні" життєві рішення.

Цей кодекс дивний не лише змістом, а й вибором пріоритетів.

Цікаво, розробники орієнтувалась на США, де обмежують права ЛГБТ+ людей, чи на росію, де держава закликає народжувати раніше і більше, прямо орієнтуючи програми на підлітків?

Замість руху до рівності й захисту приватного життя ми отримуємо посилення контролю, розширення дискреції судів і легалізацію втручання в інтимне. У момент війни держава вирішує не захищати свободи, а перевіряти їх на міцність, до того ж, дуже знайомими і дуже російськими методами.

Як бачите, відміна норми про шлюби 14 річних, яка найбільше тригернула громадськість, не сильно покращила ситуацію.

Основна проблема Цивільного кодексу — його потаємна розробка, відсутність справжніх громадських слухань (а не для галочки) і консультацій з профільними організаціями. Тому обидва законопроєкти (№14394 та №14394-1) мають бути відкликані в цілому та піти на доопрацювання з дотриманням прозорості і демократичності процесу.

Альона Грузіна, культурологиня, керівниця відділу комунікацій і адвокації експертного ресурсу " Гендер в деталях", спеціально для "Української правди".