Карпати і вітрова енергія: де закінчується європейська логіка і починається її імітація
Палка дискусія про вітрові електростанції в Карпатах виглядає як суперечка між "прогресом" і "екологами". Але насправді це тест на дорослість держави — чи ми будуємо країну правил, чи країну винятків. Бо коли екологічне право перетворюють на декорацію, наслідки приходять не в пресрелізах і не в звітах інвесторам — вони приходять у рахунках за відновлення після паводків, у деградації водного режиму, у втраті довіри до євроінтеграції, яку людям продають як "Європу", а реалізовують як імітацію.
У ЄС "зелена" генерація не має індульгенції від закону: там ОВД (процедура оцінки впливу на довкілля) — це не формальність, а механізм відповідальності, який підкріплюється судовим контролем. І саме про це наша розмова: не про те, чи потрібні ВДЕ (відновлювані джерела енергії) під час енергокризи, а про те, чи можемо ми дозволити собі будувати їх так, ніби закон існує тільки для слабких.
Не "за" чи "проти" ВДЕ, а "де" і "як"
Відновлювана енергетика є критично важливою для енергетичної безпеки, декарбонізації та післявоєнного відновлення. Це не предмет спору. Але в європейській системі ВДЕ не мають пріоритету над екологічним правом. Жоден мегават "зеленої" генерації не звільняє проєкт від оцінки впливу на довкілля, а тим більше — від обов'язку уникати суттєвої та непереборної шкоди. Саме тому ключове питання — не чи потрібні ВДЕ, а чи допустиме конкретне втручання в конкретному місці.
Енергетична стійкість під час війни: мегавати — не те саме, що стійкість
І тут є ще один вимір, який часто підміняють лозунгами: в аргументах на користь карпатських ВЕС звучить "енергетична стійкість України під час війни", але стійкість у війні вимірюється не лише мегаватами, а фізикою енергосистеми.
Географія генерації — це не метафора і не "красивий наратив", це мережеві вузли, пропускна спроможність, балансування і можливість доставити електроенергію туди, де вона критично потрібна.
Зелена електроенергія з Карпат фізично не здатна підсилити Лівобережжя, не компенсує втрати генерації в прифронтових регіонах і працює в логіці західного енерговузла та синхронізації з Європейським Союзом. Тож яким чином саме такі проєкти посилять стійкість української енергосистеми в умовах війни, залишається незрозумілим, особливо коли на замерзаючому Лівобережжі проєкти з очевидним ефектом для стійкості й досі "застрягають" у забюрократизованих траєкторіях погоджень, підключень і земельно-містобудівних процедур.
Чим Карпати відрізняються від абстрактного "європейського високогір'я"
Порівняння Карпат із "європейським високогір'ям" часто ігнорує фундаментальну різницю — екосистемну функцію. Карпатський ліс — це не ландшафт і не ресурс у вузькому сенсі. Це складна жива система, яка працює як єдиний механізм і виконує критичні функції: регулює водний режим гірських басейнів, стабілізує схили та ґрунти, зменшує ризики паводків і ерозії, забезпечує кліматичну стійкість регіонів без інженерних альтернатив.
Простими словами, карпатський ліс — це не "зелена поверхня", яку можна зняти, переформатувати і потім компенсувати. Це функціональна гірсько-лісова геосистема, у якій постійно відбувається обмін між атмосферою, водою, ґрунтами та живими організмами. Її стійкість визначається не кількістю дерев і не швидкістю їх росту, а здатністю системи зберігати свої ключові властивості — навіть тоді, коли змінюється клімат або зростає навантаження. Таку здатність забезпечує складність.
Природний карпатський ліс є мішаним, багатоярусним і мозаїчним. Поєднання бука, ялиці, явора, локальних популяцій ялини, а у верхньому поясі — сосни кедрової формує різну висоту крон, різні типи кореневих систем і різний темп росту. Це не випадковість і не "красива картинка". Саме так система розподіляє ризики: посухи, шкідники, бурі чи екстремальні опади не вражають її одномоментно.
Не менш важливо те, що відбувається під землею. Гірські схили утримуються не просто корінням як таким, а глибинною архітектурою кореневих систем, які пронизують різні горизонти ґрунту. Мішаний ліс утримує воду, уповільнює її рух і забезпечує стабільність схилів. Коли переважає поверхневе коріння, вода перестає проникати вглиб, швидко сходить вниз, запускаючи ерозію, вітровали і паводки. Це вже не питання естетики чи лісового господарства — це питання безпеки.
Ще один ключовий момент — локальна адаптація лісу. Карпатські популяції дерев формувалися століттями під конкретні умови температури, вологості, ґрунтів і мікроклімату. Вони несуть у собі "пам'ять" екосистеми. Коли цю локальність ігнорують, ліс може швидко рости, але втрачає здатність витримувати стреси, хвороби і кліматичні коливання.
Уся ця складність підтримує трофічну мережу — систему взаємозв'язків між грибами, комахами, мікроорганізмами, рослинами і тваринами. Вона працює як механізм саморегуляції. Спрощення структури означає руйнування цієї мережі і різке зростання біотичних ризиків, які потім намагаються компенсувати хімією або "санітарними" рубками.
Нарешті, карпатський ліс є ключовим регулятором води. Він переводить поверхневий стік у підземний, підтримує стабільний рівень води в малих річках і пом'якшує паводки. Коли ця функція порушується, паводки стають різкими, а між ними настає виснажлива межень. Те, що подається як "раціональне використання території", обертається системною дестабілізацією цілих регіонів.
Саме тому Карпати не можна порівнювати з абстрактним "європейським високогір'ям", вириваючи окремі приклади з контексту. У багатьох регіонах ЄС гірські території мають інший рівень фрагментації, іншу інженерну інфраструктуру та іншу екосистемну вразливість. Карпати ж залишаються однією з небагатьох великих гірських екосистем, де природні механізми ще працюють як система. І саме тому поріг допустимого втручання тут значно нижчий.
ВЕС не за визначенням шкідливі — проблема у вибірковості
Вітрові електростанції не є шкідливими "за визначенням", — абсолютно навпаки — проблема в іншому: у вибірковості та подвійних стандартах.
Будівництво вітряків у Карпатах викликає значно більший резонанс, ніж десятиліття вирубки лісів чи видобутку бурштину. Проте це не питання "більше/менше шкоди" у простих цифрах, а питання системної стійкості.
Карпатський ліс — унікальна геосистема, де навіть відносно невелике втручання може порушити водний баланс, стабільність схилів, локальні популяції дерев і трофічні мережі. Це як з організмом: інколи проблема не в "розмірі рани", а в тому, куди вона нанесена. Подряпина на шкірі — дрібниця, але така сама подряпина на рогівці ока чи на судині може запустити ланцюг ускладнень. У Карпатах "місце втручання" і є ключовим: порушення запускає ланцюгові ефекти, які вже не "компенсуються" на папері.
На рівнинних територіях, як у Полтавській області, ті самі ВЕС не несуть таких системних ризиків, і їхній потенційний вплив на природу істотно нижчий. Але саме там проєкти часто рухаються повільно через важкі погоджувальні траєкторії та підключення, тоді як у Карпатах нерідко імітують процедуру, ігноруючи суттєві висновки ОВД. Отже, питання не у "любові чи ненависті до вітряків" і не в естетиці ландшафту. Питання у системній логіці й відповідальному застосуванні закону: там, де ризик високий, процедура має бути жорсткою; там, де ризик мінімальний, бюрократія не повинна гальмувати критично важливу "зелену" енергетику. Якщо для рівнинних проєктів із мінімальними ризиками процедура стає бюрократичним лабіринтом, а для втручання в унікальні карпатські екосистеми вона імітується — це не про клімат і не про ВДЕ. Це про вибіркове застосування закону і відсутність відповідальності.
Що насправді означає ОВД у Європі
Оцінка впливу на довкілля в ЄС — це не формальне "так/ні", а процес реального врахування ризиків. Неврахування суттєвих висновків ОВД без належного обґрунтування є порушенням, а не допустимою "гнучкістю".
Європейська практика тримається на принципі обережності та превентивності, на вимозі аналізувати кумулятивний вплив і на реальному судовому контролі, який працює як запобіжник від "інвестиційної доцільності", що переїжджає право. У багатьох країнах ЄС проєкти ВЕС не отримують позитивних висновків ОВД саме через неприйнятний вплив на біорізноманіття, гірські екосистеми або міграційні шляхи видів, або ж такі рішення успішно оскаржуються в судах. Це не винятки — це нормальна робота системи. І ключове: у ЄС це підкріплено не риторикою, а практикою — рішення після ОВД реально перевіряються судами.
У ЄС рішення за результатами ОВД/ЕІА щодо вітропроєктів регулярно оскаржують, і судовий контроль там — не декорація, а робочий запобіжник.
Наприклад, у Франції апеляційний адміністративний суд Нансі у квітні 2025 року анулював дозволи на 226-МВт вітропроєкт Mont des Quatre Faux.
В Ірландії Високий суд визнав недійсною ЕІА у справі щодо будівництва ВЕС, оскільки повідомлення для громадськості не містили згадки про підключення до мережі та його розташування, тобто ключовий елемент проєкту був фактично "винесений за дужки" процедури.
А в Іспанії (Галісія) масові судові позови щодо вітропроєктів призвели до їх зупинки на регіональному рівні та винесення питання на рівень Суду ЄС щодо відповідності процедур вимогам ЄС про доступ до інформації й участь громадськості
Справжня проблема: вибіркове застосування закону
Ключова проблема України полягає не в самій моделі ОВД і не в євроінтеграції як такій. Проблема — у вибірковому застосуванні екологічного законодавства. Коли для одних проєктів ОВД стає жорстким стоп-краном, а для інших — рекомендацією, яку можна проігнорувати з політичних чи інвестиційних міркувань, це вже не європейська практика. Це її імітація.
Ігнорування екологічних ризиків, кумулятивного впливу та логіки захисту гірських екосистем під прикриттям "європейського курсу" підриває довіру до самої ідеї євроінтеграції — бо люди бачать не правила, а винятки "для своїх".
Не про дозвіл, а про відповідальність
Питання Карпат і ВЕС — це не питання того, чи держава сказала "дозволяємо". Це питання того, чи держава несе відповідальність за ігнорування наукових і експертних висновків, і чи готова вона застосовувати закон однаково до всіх.
Право на безпечне довкілля — таке ж базове, як право на освіту чи охорону здоров'я. І в європейській системі координат воно не скасовується жодним інвестиційним проєктом, навіть якщо він "зелений".
Людмила Циганок, засновниця ESG Liga, президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, гендиректор "Офісу сталих рішень"