Три стратегічні дилеми для Європи в поточних переговорах між США, Росією та Україною
Автори: Мінна Аландер і Андреас Умланд
Відтоді як у січні 2025 року розпочався другий термін президента США Дональда Трампа, Київ і його партнерів по "коаліції охочих" штормлять дедалі бурхливіші геополітичні води.
Дії Трампа та його адміністрації не лише щодо України, а й інших країн, зокрема близьких союзників по НАТО, призвели до складної та багатогранної трансатлантичної обстановки.
В цих нових умовах реалізація довгострокових зовнішньополітичних програм партнерів України та повсякденна дипломатія неминуче пов’язані зі складними рішеннями. Адже необхідно маневрувати між конкуруючими політичними цінностями, амбівалентними стратегічними рішеннями та непевними тактичними підходами.
У світлі зростаючої напруженості між Сполученими Штатами та їхніми європейськими союзниками щодо того, як Захід має реагувати на російсько-українську війну, перед європейськими політиками постали три дилеми.
Дилема 1: ризик втратити підтримку США для України
З одного боку, незважаючи на поблажливу позицію США щодо агресивної поведінки Росії, Сполучені Штати необхідно втримати в західній коаліції на підтримку України.
Тому європейські політики та дипломати мають принаймні створювати видимість підтримки Трампа в його позиції щодо російсько-української війни.
І це попри те, що уряд США вже скоротив військову допомогу до мінімуму і часто виступає радше як апологет війни Росії, ніж як прихильник самооборони України та справедливого миру.
Подальша або навіть повна відмова Америки від колективної західної підтримки Києва може означати скорочення або припинення поточного обміну даними про бойові дії та розвідувальною інформацією між Україною та Сполученими Штатами.
В найгіршому разі Білий дім може обмежити продаж критично важливих американських озброєнь європейським партнерам. Останні наразі постачають Україні американське обладнання, зокрема для протиповітряної оборони, в рамках ініціативи НАТО "Список пріоритетних потреб України" (PURL).
Значну частину розвідувальної та матеріальної підтримки, яку Сполучені Штати досі надають Києву, не можна повністю замінити за допомогою сьогоднішніх можливостей Європи.
Будь-яке обмеження або затримка передачі даних українським збройним силам чи продажу зброї в рамках ініціативи PURL з боку США збільшує ризики для України в поточній війні.
Невдачі на полі бою, подальше руйнування української енергетичної інфраструктури або, в найгіршому разі, військовий чи політичний колапс України мали б далекосяжні наслідки для більшої частини Європи.
Повна втрата підтримки США для України може також перекинутися на інші сфери трансатлантичної співпраці, зламати єдність Європи та послабити довіру до НАТО.
Ці та інші наслідки продовження або ескалації війни підірвали б безпеку не лише Східної Європи, а й усього континенту.
Дилема 2: ризики підтримки стратегії переговорів США
Проблема в тому, що нинішня адміністрація США хоче покласти край російсько-українській війні не шляхом тиску на Росію, а здійснюючи поступки Москві.
Вона намагається нав'язати Україні несправедливий мир на сумнівних умовах.
Перемир'я без забезпечення безпеки принаймні території, контрольованої Києвом, і без довгострокової обороноздатності України, а також без твердих гарантій безпеки з боку сильного й рішучого військового альянсу проукраїнських держав не викличе довіри. Воно буде потенційно нестабільним і завадить відновленню України та її інтеграції в ЄС.
Такий непевний мир завадив би економічному розвитку України та прямим іноземним інвестиціям у неї. Це своєю чергою призвело б до довгострокового фінансового навантаження на ЄС, його держави-члени та інші країни "коаліції охочих", оскільки їм довелося б підтримувати постійно відсталу, зруйновану війною і залежну Україну.
Навіть у разі спочатку стабільного перемир'я, неповний контроль Києва над усією законною територією України ускладнив би, якщо не зробив би неможливим, надання Україні надійних, багатосторонніх і довгострокових гарантій безпеки. Оскільки нова ескалація втягнула б держави-гаранти в нову російсько-українську війну.
Крім того, будь-яка угода, яка винагороджує Росію за порушення міжнародного права, заохочуватиме Москву до подальшої агресії.
Завершення війни, яке не потягне за собою втрати для РФ, також вивільнить російський військовий і промисловий потенціал для операцій в інших регіонах, які Москва зможе обрати сама, що посилить загрозу, яку Росія становить для Європи.
Припинення бойових дій, яке дозволило б Росії отримати вигоду зі своєї агресії, також посилило б по всьому світу політичні, економічні та інтелектуальні сили, які або прихильні до Москви, або є її союзниками, і, як правило, вороже налаштовані щодо ЄС та/або НАТО.
Не в останню чергу вступ України до ЄС малоймовірний, доки безпека країни не буде остаточно забезпечена членством у НАТО. Або рівноцінним військово-політичним рішенням, що заслуговує на довіру.
Обіцянка про взаємну допомогу європейських країн у разі війни, закріплена в статті 42.7 Договору про ЄС, у його нинішньому вигляді не буде достатнім стримуючим фактором від нової ескалації конфлікту, оскільки відсутні військові структури, які могли б його підкріпити.
Дилема 3: уроки кейсу з Гренландією
Нещодавня спроба Трампа анексувати Гренландію ще більше ускладнила ситуацію для Європи. Щоправда, реакція ЄС була однозначною, оскільки наполегливе прагнення Трампа придбати територію європейської країни перетнуло надто багато червоних ліній.
Найгострішу небезпеку, схоже, вдалося відвернути на Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні 2026 року. Але налаштованість Трампа дозволяє припустити, що ця тема або подібні авантюрні ідеї можуть знову випірнути в порядку денному.
Ці нові трансатлантичні кейси напруженості збільшують ризик розколу не лише євроатлантичного альянсу, а й між країнами Європи.
Для деяких європейських країн, зокрема членів ЄС, рішення про двостороннє партнерство у сфері безпеки зі США замість європейської єдності, яка часто вимагає компромісів щодо власних національних інтересів, може виявитися кращою альтернативою.
Приклад Гренландії показує, як адміністрація Трампа могла б спробувати змусити Європу обирати між підтримкою України та іншими важливими європейськими інтересами у сфері безпеки.
Наприклад, Вашингтон міг би поставити за умову: віддати Трампу Гренландію, а натомість США продовжать продавати ракетні комплекси для ППО чи інші системи озброєнь Україні.
Якщо це питання знову з'явиться на порядку денному Трампа, Вашингтон може пригрозити припинити будь-яку допомогу Києву в разі, якщо європейські країни не наполягатимуть на тому, щоб Копенгаген відмовився від Гренландії.
Аналогічний механізм може бути застосований і з іншими важелями, які США мають щодо Європи. Вибухонебезпечність такого сценарію лише пом’якшується тим, що США і так уже скоротили свою військову допомогу Україні.
Також нещодавні погрози Вашингтона на адресу союзника по НАТО викликали сумніви в надійності американської підтримки для європейських військ чи іншої ролі США в європейській військовій операції в Україні після початку перемир'я.
Західні гарантії безпеки для України, підтримувані США, також втрачають свою надійність як інструмент припинення війни. Хоча Україна та Гренландія досі залишалися окремими темами в трансатлантичних відносинах, немає жодної гарантії, що в майбутньому можна буде уникнути того, що ці чи подібні теми йтимуть у зв’язці.
Крім того, загроза Вашингтона застосувати військову силу проти Данії сама собою була порушенням Статуту ООН.
Своєю відкритою вимогою анексії чужої території Трамп створив прецедент.
Висновки та політичні рекомендації
На цьому тлі ЄС і Європа загалом мають ще рішучіше взятися за питання безпеки континенту, ніж досі. Вони мають розробити комплексну європейську стратегію та структуру самооборони, яка вимагатиме або мінімальної участі США, або ж не вимагатиме її взагалі.
Надії додає те, що спільні зусилля європейців уже дозволили запобігти ворожим стратегіям США щодо України в 2025 році та Данії на початку 2026 року.
Однак наразі, на тлі проміжних виборів до конгресу США восени 2026 року схоже, що адміністрація Трампа знову має намір домагатися часткової капітуляції України.
Цього разу Європа має бути готова до того, що простої дипломатії може бути недостатньо, щоб повернути Трампа в потрібне русло.
Європейцям, можливо, доведеться пряміше допомогти Україні протистояти тиску США й бути готовими відкрито виступити проти адміністрації Трампа. Це також означає, що вони мають бути готові прийняти можливі витрати, якщо Трамп пригрозить відповідними заходами.
Це також означає, що Європа має нарешті взяти на себе активну роль у досі тристоронніх переговорах між Росією, Україною та США або відкрити альтернативний консультаційний трикутник між Росією, Україною і ЄС.
Однак перш ніж Європі буде сенс вступати в поточні переговори або відкрити власний канал переговорів із Кремлем, Москва має проявити реальну зацікавленість у припиненні війни. Тому нова європейська стратегія має містити жорсткіші економічні заходи проти Росії й активнішу військову підтримку України.
ЄС має проявити більшу рішучість і взяти на себе лідерство в цьому питанні. Наразі Сполучені Штати не готові чинити достатній тиск на Москву або підтримувати Україну, щоб покласти край війні у справедливий і стійкий спосіб.
Без суттєвих змін у режимі санкцій та/або на полі бою нові раунди переговорів за участю Європи або під її керівництвом будуть такими ж безрезультатними, як і човникова дипломатія США, яка триває вже рік.
Окрім того, щоб посилити військову допомогу Україні, необхідно знову розглянути в межах ЄС використання заморожених російських активів. Це був би очевидний крок для Європи.
Європейські країни також мають вивчити можливість прискорити графік припинення імпорту нафти та скрапленого газу з Росії. А також докласти більше зусиль для того, щоб усунути залишкові прогалини в чинному режимі санкцій.
Загалом, ЄС має почати енергійніше розробляти і впроваджувати власну зовнішню стратегію.
США вже значно знизили свій вплив на російсько-українську війну, коли скоротили в 2025 році допомогу Україні та відмовилися чинити ефективний тиск на Росію.
В цьому сенсі Євросоюз тепер перебуває у сильнішій позиції, якщо говорити про вплив на процес. ЄС підтримує Україну фінансово і зберігає більшу частину заморожених російських активів.
Зростаюча роль Європи має знайти відображення у більшій спільній силі ЄС, Великої Британії, Норвегії та їхніх неєвропейських партнерів у "коаліції охочих", щоб визначати курс подальших дій Заходу щодо Росії.
Найбільш суперечливим питанням є те, наскільки Європа готова або здатна діяти без участі або навіть всупереч США.
Чи готова Європа в найгіршому разі, принаймні у короткостроковій перспективі, змиритися із втратою США як гаранта безпеки?
Простір для конструктивних відносин з адміністрацією Трампа стає дедалі меншим, і дедалі безглуздішим стає пристосовуватися до позиції Трампа.
Втім, за певний час може з’явитися можливість відновити відносини зі США під іншим урядом.
Однак якщо у проміжний період відбудеться розрив трансатлантичних відносин, це дасть Росії можливість посилити свою агресію в Україні або навіть за її межами.
Якби Європі довелося обирати між втратою України і тимчасовим відчуженням від США, ризики, пов’язані з обома варіантами, були б значними.
Ця небезпека для Європи може і має бути знижена за рахунок збільшення інвестицій в оборону, зміцнення цифрового суверенітету та диверсифікації неєвропейських торговельних і стратегічних партнерів.
Для континенту катастрофічнішим сценарієм було б, якби внаслідок поступки Європи американському тиску країна розміром з Україну залишилася в Європі у стані постійної нестабільності.
Мінна Аландер — аналітик Стокгольмського центру з вивчення Східної Європи (SCEEUS) Шведського інституту міжнародних відносин (UI).
Андреас Умланд — науковий співробітник нещодавно створеного Європейського інституту політики в Києві (EPIK). Стаття заснована на нещодавньому коментарі SCEEUS.