Пам'яті загиблого захисника. Чи завершиться коли-небудь "війна сиріт"?

Навіть якщо загиблий на фронті Максим Нагорний ніколи не отримає офіційного звання "Герой України" (посмертно), молодий захисник-сирота назавжди залишиться в пам'яті багатьох Героєм. Адже мало хто наважується відверто говорити про "темний" бік "інтернатної" системи в Україні. Максим ж увіковічнив ці жахіття у "Сповідь-заповіт...".

Чим довше триває запекла війна та чим більше батьків гине на фронті, тим гостріше звучить просте запитання, де у майбутньому можуть опинитися діти: в різних установах ("дитячих" будинках) чи все ж таки в сім'ї?

Які вони, вихованці "дитячих будинків"?

Нам обов'язково підготують "довідку" (система завжди так робить) про те, як Максим Нагорний щось там вкрав чи, можливо, збрехав. Де Максим такий різний та непередбачуваний. Може, десь грубіянив, чи напився, чи навіть побився, мовляв, який з нього Герой? Усе це – правда життя дітей, які побували в "інтернатній" колективній "системі". Адже більшість з них не знають, як жити і навіть не розуміють загальноприйнятих "рамок". Вони змушені виживати часто в штучних деструктивних умовах, які назавжди плюндрують їхні долі та хоронять більшість перспектив, які доступні пересічним громадянам.

Жодна установа, як би її гарно не назвали, не лікує дитячі душі (травми) та не відповідає на запити про батьківську любов та безмежну довіру. Поведінка найкраще піддається корекції в сім'ї (в хорошому розумінні цього слова), але це вже окрема тема для розмови з фаховими психологами.

Притулки можуть виконувати функцію тимчасового прихистку, де можна поїсти, перепочити, задовольнити побутові потреби, але знову ж таки установи самі по собі ніколи не зможуть замінити в дитячій свідомості "тата і маму". Тітоньки і дядечки (персонал) з визнаними дипломами, якими б вони не були гарними спеціалістами чи навіть людьми, ніколи не замінять повноцінну сім'ю.

"Я був очевидцем жахливих речей, про які хочеться забути, не згадувати, викреслити з пам'яті, так само як і вчорашній день цієї клятої війни. Але що буде завтра?" – Президент України Володимир Зеленський особисто цитував у стінах Верховної Ради слова молодого захисника Максима Нагорного про його трагічне життя у притулках. Втім, і справді, що буде завтра? І що є вже сьогодні?

Що говорить статистика?

Станом на 1 червня 2025 року, в Україні нараховувалося 61,5 тисячі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Близько 15 тисяч із цієї кількості можуть бути усиновленими, зокрема такий статус мають діти з будинків сімейного типу, прийомних родин і патронату.

Втім, охочих усиновити, станом на 2025 рік, нараховується лише 2407 в списку. Тобто – у шість разів менше, ніж потрібно! Одним словом, ситуація катастрофічна з моральної точки зору. Адже з десятків мільйонів мешканців України є лише декілька тисяч подружніх пар, готових не на словах, а на ділі допомогти дітям-сиротам.

Математика – річ вперта: 15 000 дітей – 2 407 = 12 593. Саме стільки сімей не вистачає знедоленим дітлахам.

Чому українці не всиновлюють? Можливо, бюрократія? Корупція? Страх тощо? Відповіді на ці та інші запитання у кожного знайдуться власні, але загальні закономірності, які катастрофічно впливають на такі процеси, слід усім нам ще знайти, щоб ситуацію виправити на краще.

І що найгірше, протягом 2025 року за рішенням судових органів усиновлено лише 1 148 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Хоч судова статистика вказує про нібито 5437 усиновлених дітей за цей період, але 4138 дітей були усиновлені одним із подружжя (внутрішньосімейне усиновлення). Іншими словами, це звісно, подвиг, але більше сімейний, очікуваний.

Але є ще один важливий нюанс. Найцікавіша та найбільш інформативна статистика, необхідна для ухвалення управлінських рішень взагалі-то відсутня. Її немає ні в суспільства, ні в держави, ні в кого. Про що мова? А саме про те, як складається подальша доля тих десятків тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Що з ними після досягнення повноліття, коли вони зникають з офіційних радарів органів опіки чи дорослих наставників тощо? Де вони? Як адаптуються до викликів сьогодення? Скільки здобувають професію? Скільки працюють? Скільки хворіють? Скільки з них мають власне житло? Скільки проблемних, скільки успішних? Скільки виїжджають за кордон тощо? Чи вміють взагалі жити?

І якщо вже в Україні щорічно витрачається 11 мільярдів на інтернатні та подібні заклади, цікаво довідатися не лише про те, чи виконується моральний обов'язок перед знедоленими дітьми, а й якою є ефективність таких державних (суспільних) інвестицій у молоде покоління?

Результати досліджень можуть стати для всіх шоковою терапією, а для когось – навіть холодним душем, а не теплою інформаційною бульбашкою.

Такі дані слід збирати негайно. І чим раніше, тим краще. Чому? Адже через дефіцит кадрів уже багато хто готовий розглядати варіанти залучення іноземних працівників з-за кордону, а несподівано може виявитися, що колосальний людський капітал захований у тих дітях, які наразі перебувають у складних життєвих обставинах (у притулках).

Вони сьогодні хоч і самі потребують допомоги, але вже завтра можуть стати потужним двигуном у господарстві та в інших сферах життя. Поруч з пошуками мігрантів як доступної робочої сили, держава уже може приглянутися до "своїх" дітей, вони вже є тут, хоч і часто покинуті в "системі". Їм можна і треба дати шанс, надію на хороше майбутнє в Україні.

Отже, може, настав час глянути на проблему дітей-сиріт з усіх боків і побачити не лише моральну складову, а й колосальну перспективу, можливу значну користь для вітчизняної економіки, що виснажена війною?

Заклик

Колись завершиться війна. "Війна сиріт" – ніколи? Поки у нас на 15 000 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в шість разів менше охочих їх усиновити (причини можуть бути різними, але статистика – річ вперта), кінця війни за щасливі долі дітей годі й чекати.

Президент – не посада, не якась там управлінська інституція ("центр ухвалення рішень"), а, на щастя, людина. Краще серцем, а навіть не фактами чи переконливими аргументами глянути на тисячі дітей без батьківської опіки. Тим паче під час війни і, зрештою, поставити в цій битві за щасливе дитинство жирну крапку з юридичними, економічними та організаційними наслідками.

"Системі" – смерть (деінституціалізацію слід завершити), дітям – життя та щасливе дитинство.

Якщо все більше заохочувати в суспільстві усиновлення, очікувано, що це позитивно вплине на відновлення економіки та загалом може втамувати "кадровий голод", спровокований повномасштабним вторгненням.

"Війну сиріт" можна виграти, її треба виграти, головне – бажання. Необхідно дослідити долю десятків тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, після досягнення ними повноліття. Зрештою, зафіксувати ймовірні причинно-наслідкові зв'язки між перебуванням в "інтернатах" та подальшими трагічними долями, на противагу ним – вихованням у сімʼях та позитивними здобутками, успіхами цих дітей.

Про це заповіли полеглі захисники, серед них і Максим Нагорний: "Нам потрібні нові підходи – діти мають бути у сім'ях (навіть тимчасово), не в цій клятій "системі". Крапка" (22 червня 2023).

Віктор Мовчан