Адвокатське самоврядування – це не закритий клуб, а антикорупційний запобіжник

В українських публічних дискусіях грантові фахівці подають самоврядування адвокатури як закритий клуб, а державне втручання — як універсальний антикорупційний рецепт. Дійшло до того, що НАЗК навіть організувало громадське (sic!) обговорення реформи адвокатури, а деякі адвокати, не усвідомлюючи загроз, послужливо потурають таким ініціативам.

Цей захід можна вважати маркером підміни ролей у дискусії, коли напередодні новорічних свят у державному органі вирішили обговорити проєкт Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки в частині, що стосується адвокатури. Тоді Рада адвокатів України одразу публічно заявила протест і кваліфікувала цей формат як втручання органу виконавчої влади у діяльність незалежного конституційного інституту. Адже підрив самоврядної природи професії та гарантій незалежності прямо пов'язаний із неможливістю реалізації права на ефективну професійну правничу допомогу.

Тоді НАЗК обґрунтовувало власну залученість Дорожньою картою з питань верховенства права і необхідністю втручання держави у діяльність шістнадцяти інституцій, до переліку яких потрапила й адвокатура. Але ж рамковий документ (яким є Дорожня карта) не є актом прямої дії та не може змінювати конституційний статус адвокатури, розширювати повноваження органів виконавчої влади або легітимізувати державне втручання.

Коли ухвалювали чинний Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", європейські інституції вже висловлювали свою думку щодо стосунків держави і професії адвоката. У спільному висновку CDL-AD(2011)039 Венеційської комісії та Директорату Ради Європи до проєкту закону було зафіксовано, що адвокатська професія має бути саморегульованою, а самоврядування є усталеною прерогативою професії. У цій моделі саме адвокати встановлюють етичні правила і в дисциплінарних процедурах вирішують, чи порушувати справу, як встановлювати спірні факти та яке стягнення є пропорційним. Адже адвокати найкраще здатні оцінити поведінку колег у межах професійних стандартів, а саморегулювання є водночас ефективним і суворим механізмом контролю професії.

Дисциплінарні провадження, де право продовжувати професійну діяльність іноді опиняється під загрозою, підпадають під гарантії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тож вони повинні відповідати стандартам справедливого суду, включно з публічністю слухань, правом на захист і необхідною прозорістю процедур.

Венеційська комісія звертала увагу і на процедуру оскарження: адвокат повинен мати можливість звертатися до найвищого дисциплінарного органу професії, а також оскаржити рішення до суду, даючи інституції шанс виправити помилки. Це власне є тим механізмом судового контролю, який працює як зовнішній запобіжник, але не перетворюється на канал управління професією з боку держави.

При цьому документ прямо критикував "гіперрегулювання" на рівні закону: надмірна деталізація робить правила жорсткими, провокує постійні правки і змушує професію щоразу "ходити в парламент" за дрібними процедурними налаштуваннями. Деталізація мала залишатися на розсуд адвокатури, що зменшує залежність від політичної кон'юнктури та знижує ризики зовнішнього впливу.

Власне на таких засадах і був побудований чинний закон, який до сьогодні зберіг їх. Згідно зі ст. 5 адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Отже не державний нагляд, а самоврядування через процесуальні запобіжники й прозорість усередині професії.

У міжнародній професійній площині самоврядування адвокатури розглядається не як "клубність", а як інституційна інфраструктура доброчесності. У цьому сенсі показовими є Керівні настанови Міжнародної асоціації юристів (IBA) щодо антикорупційних ініціатив для адвокатських асоціацій. Документ пропонує дивитися на роль бар-асоціації одразу з двох боків: як на систему підвищення доброчесності всередині професії (освіта про ризики, правила поведінки, запобігання) та як на публічного представника професії, який має виступати лідером антикорупційних підходів.

Антикорупційна політика бар-асоціації зводиться до внутрішнього управління та стандартів: визначення відповідальних органів або осіб, постановка цілей і плану дій із строками та показниками виконання, розвиток публічних інформаційних ресурсів і комунікацій із професійною та ширшою аудиторією, підтримка обміну практиками, а також закріплення антикорупційних вимог у правилах професійної етики та дисциплінарних політиках. Окремо згадуються інструменти підтримки доброчесності, зокрема методичні матеріали з комплаєнсу.

Але найважливіше те, що самоврядування з вибудованою антикорупційною стратегію, має бути учасником цієї політики, а не об'єктом "одержавлення". Як відзначає IBA, асоціація адвокатів повинна брати на себе роль представника професії під час розробки і реформування антикорупційних правил та політик перед урядом, законодавчим органом та іншими національними й міжнародними політиками, а також у взаємодії з неурядовими та професійними об'єднаннями.

Підміна ролей тут небезпечна саме тим, що її подають як "антикорупційну" доброчесність: коли виконавча влада намагається зробити адвокатуру об'єктом контролю, вона фактично послаблює незалежний механізм захисту людини і руйнує баланс, без якого боротьба з корупцією перетворюється на боротьбу з незручними.

Адвокатура не заперечує антикорупційні цілі — навпаки, самоврядування є їхнім природним інструментом через етичні стандарти, дисциплінарні процедури та внутрішні комплаєнс-практики; однак це має відбуватись шляхом партнерства і професійного саморегулювання, а не "одержавлення" під рамкою стратегії. Тому найпростіший і юридично коректний вихід для парламенту та НАЗК — вилучити або докорінно переглянути блок 2.3 Антикорупційної стратегії, забезпечити реальні консультації з НААУ і закріпити будь-які ініціативи виключно у відповідності до Конституції та європейських стандартів незалежності адвокатури: антикорупція має зміцнювати верховенство права, а не підміняти його адміністративним наглядом.

Валентин Гвоздій, заступник голови НААУ, РАУ