"Коли квітує одна, ми квітуємо всі". Промова з церемонії "УП 100. Сила жінок"

Промова головної редакторки "Української правди" Севгіль Мусаєвої на третій церемонії лідерок України "УП 100. Сила жінок", яка відбулася 24 березня 2026 року в Києві.

Цього року ми обрали тему, яка на перший погляд може здатися простою, майже очевидною, навіть трохи наївною — "Коли квітує одна, ми квітуємо всі". І справді, якщо зупинитися лише на поверхні, то виникає відчуття, що за цією фразою немає нічого складного. Що може бути більш звичним і майже інстинктивним, ніж порівняння жінки з квіткою, яке ми несемо з собою з дитинства, не задумуючись про його глибину.

Але, як це часто буває з найважливішими речами, усе змінюється в ту мить, коли ми дозволяємо собі подивитися уважніше, довше, глибше…

Є така дитяча книжка "Таємний сад". Вона теж починається з історії, яка не обіцяє нічого великого або драматичного, але поступово розгортається у дуже точну метафору того, як людина повертається до життя після втрати.

У центрі цієї історії дівчинка, яка після смерті батьків опиняється в чужому домі, великому, холодному і мовчазному, де біль не називають вголос, але він присутній у всьому. І в цьому домі є сад, який колись був живим і квітучим, але після трагедії його зачиняють і залишають без догляду.

І от ця дівчинка, яка на початку сама здається такою ж закритою і занедбаною, як цей сад, починає дивитися уважніше, помічати, ставити запитання, знаходить ключ і відчиняє двері, які роками залишалися закритими. І з цього дуже простого жесту починається процес, який неможливо прискорити і неможливо підробити: процес повернення життя.

Земля здається мертвою, гілки сухими, і все це таким, що не має сенсу. Але день за днем, через турботу, сад починає оживати. І разом із ним починає змінюватися вона сама, і не тільки вона, а й ті, хто поруч, і навіть сам простір, який довгий час був ніби застиглим у своїй втраті

І тоді слова авторки цієї книги – Френсіс Барнет — "якщо дивитися правильно, весь світ — це сад" — перестають бути просто красивою фразою і стають способом бачення. Тому що змінюється не світ, а наша здатність бути в ньому присутніми, наша готовність дбати, залишатися, не відвертатися.

Є місця, де цей сад існує не в книжці, а посеред реальності, серед війни і серед втрат.

У Херсоні є жінка, яка доглядає троянди.

Уже чотири роки після початку повномасштабного вторгнення жителька міста Надія Знахаренко щотижня приходить на головну площу свого Херсона з маленьким секатором у руках.

І терпляче, уважно, обрізає сухі гілочки, прибирає зайве, розправляє кущі так, щоб кожен із них був схожий на букет. Робить це в місті, яке прожило стільки болю, що іноді здається — жодне місто не повинно витримувати так багато. У місті, яке було в російському полоні і вирвалося з нього, але свобода для нього досі звучить як щоденна боротьба за життя. У місті над яким постійно кружляють ворожі дрони, яке щодня здригається від обстрілів. У місті, де будинки пробиті уламками, а вулиці пам'ятають окупацію.

І в цьому вистражданому, пораненому, але живому місті, є жінка, яка зізнається, що найбільше боялася не обстрілів, а бездіяльності — того стану, коли людина залишається сам на сам із розпачем і порожнечею. І саме тому одного дня вона просто взяла до рук секатор і почала шукати, що можна врятувати.

І вона почала доглядати троянди. Не тому, що це зупинить війну. Не тому, що це змінить хід подій. А тому, що це змінює простір.

Бо там, де з'являється турбота, уже не може існувати повне запустіння. Там, де хтось один починає дбати, змінюється сам ґрунт, у якому знову стає можливим життя.

Бо за кожним розквітом стоїть рішення — залишитися і доглядати свій сад, навіть тоді, коли навколо руйнується світ.

Бо коли квітує одна — це означає, що хтось поруч не відвернувся, що хтось залишився, що хтось, навіть у найтемніший момент, вирішив дбати. І саме тому — коли квітує одна, ми квітуємо всі.

Пані Надія Знахаренко сьогодні з нами в цій залі. Вона приїхала на церемонію з Херсона разом зі своїм онуком. В цьому році пані Надії виповнилося 89 років. Давайте привітаємо її.

Є ще одна важлива річ, про яку я сьогодні хотіла сказати, і яка, можливо, здається нам банальною, бо ми дуже часто чуємо цю фразу — що за кожним сильним і успішним чоловіком стоїть сильна жінка

Нещодавно я впіймала себе на думці, що ми майже ніколи не ставимо інше, не менш важливе запитання — а хто стоїть за сильною жінкою?

І коли я почала про це думати, коли почала чесно шукати відповідь, то зрозуміла просту і важливу річ: за жінкою дуже часто стоять інші жінки — ті, які підтримують, які підхоплюють, які іноді непомітно, але дуже точно допомагають нам ставати тими, ким ми є.

І часто саме ці жінки не просто йдуть поруч із нами — вони допомагають нам створювати себе.

Сьогодні я хочу сказати про кількох жінок, без яких не було б мене — такою, якою я є зараз.

Найперше — це моя бабуся, яку у 18 років депортували з Криму до Середньої Азії, яка прожила життя з цією травмою, з цією тугою за домом, і яка, попри все, зберегла в собі силу мріяти про повернення і врешті-решт повернулася разом із нами. Я вдячна їй за ту любов до Криму, якій вона мене навчила з дитинства.

Потім — моя мама, і про неї мені хочеться сказати трохи більше, хоча це непросто, бо це дуже особиста історія, але я все ж хочу її розповісти.

Я була дитиною, яку сьогодні, напевно, назвали б "складною", бо в мене була дислексія, мені було важко читати. Коли я прийшла до школи, я читала сім слів на хвилину, я плутала букви і цифри, в моїх диктантах були десятки помилок, і багато вчителів у початковій школі казали, що я не здібна до навчання.

Але в мене була мама, яка в це не повірила.

І замість того, щоб погодитися з цими оцінками, вона почала шукати спосіб, як допомогти мені побачити світ інакше. І в якийсь момент вона навчила мене бачити кожен текст не через літери, а через образи, через картини, через сенси — і з того часу я завжди сприймаю текст як витвір мистецтва. Я і досі у свої 38 років бачу не літери, а маленькі малюнки, з яких складається полотно тексту.

І це те, що дала мені вона.

Ще одна жінка, яка в мене повірила тоді, коли в мене, можливо, ще не було достатньо підстав вірити в себе, — це Олена Притула. Одного дня, бачивши до того мене лише раз у ліфті, вона написала просте повідомлення в фейсбуці: "Не хочете до нас головним редактором?", — і з цього почалися роки дуже складної, виснажливої, іноді трагічної, але водночас наповненої сенсом роботи, за які я їй безмежно вдячна.

Тут я хочу сказати ще про одну жінку — хоча насправді це ще дівчинка, якій лише вісім років, але яка вже вміє мріяти глибоко, красиво і по-дорослому.

Злата Верес уже стала чемпіонкою світу з бальних танців у своїй віковій категорії, і за цією маленькою, але дуже сильною дівчинкою також стоїть її мама — так само, як за кожною з нас колись стояла або стоїть жінка, яка вірила, коли ми самі ще не були впевнені.

І тому сьогодні я хочу, щоб кожна з вас на мить згадала хто стоїть за вами. Хто був тією людиною, яка допомогла вам не зламатися. Хто був тією жінкою, яка дала вам шанс розквітнути.

Злата сьогодні тут разом зі своєю родиною — зі своєю мамою і зі своїм батьком, який приїхав на цю подію просто з фронту.

І зараз, дивлячись на неї, я хочу, щоб кожна з вас згадала себе — ту маленьку дівчинку, яка колись тільки починала мріяти.

Давайте привітаємо її так, щоб вона запам'ятала цей момент на все життя. Златочко, ми запрошуємо тебе на сцену.

І наостанок

Не менш важливо сказати й ось про що. Так, я розповіла у своєму виступі лише про двох жінок — найменшу учасницю нашого проєкту і найстаршу. А зараз ви почуєте інші 98 історій.

Кожного разу, коли ми складаємо список УП 100. Сила жінок, я чую дуже різні думки. Комусь подобаються наші лауреатки, а комусь не дуже. І це нормально, тому що кожен із нас дивиться на цей вибір через власний досвід і власні відчуття.

Для мене дуже важливо дослухатися до нашого журі, яке ми щороку формуємо наново. Це різні люди, з різним досвідом і поглядами. І цього року серед них багато наших попередніх лауреаток.

Але найголовніше, що я хочу сказати сьогодні, — трохи ширше за будь-які списки.

У саду потрібні різні квіти.

Є ніжні, сором'язливі незабудки. Є розкішні троянди. Є легкі, грайливі конвалії. Є витончені ранункулюси, є бузок, що наповнює простір ароматом, і є хризантеми — сильні, витривалі, ті, що переживають навіть найсуворіші морози.

І жодна з цих квітів не є зайвою.

Так само і жінки. Ми різні за характером, досвідом, голосом, виборами. І саме в цій різності наша сила.

Тому я дуже хочу, щоб ми вчилися цінувати не тільки тих, хто схожий на нас, а й тих, хто думає інакше, живе інакше, відчуває інакше.

Бо справжній сад — це не про однаковість. Справжній сад — це завжди про різність, яка і створює красу.

Дякую вам за цей сад.