Реформа мобілізації і ТЦК: від процедурного хаосу до довіри як основи державної політики

Сьогодні мобілізація в Україні перестала бути виключно питанням оборони. Вона стала питанням довіри до держави. І саме цей фактор дедалі більше визначає ефективність всієї системи. Там, де є довіра — є співпраця. Там, де її немає — з'являється опір, страх і конфлікт.

Міжнародні звіти прямо вказують на складність ситуації.

За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, фіксуються проблеми з доступом до правосуддя, обмеження окремих прав, складнощі з реалізацією альтернативної служби. Це не критика держави — це реальність функціонування країни у стані війни. Але саме в таких умовах процедура стає ключовим інструментом збереження балансу між безпекою і правами людини.

Проблема в тому, що на практиці цей баланс часто не витримується. І суспільство оцінює систему не через звіти, а через власний досвід і публічні кейси.

Щоденні відео конфліктів, силових затримань, історії про так звану "бусифікацію" формують сприйняття мобілізації як примусу, а не як обов'язку. Незалежно від того, чи це системне явище, чи окремі випадки — вони стають нормою в інформаційному полі. І це вже не інформаційна проблема, а управлінська.

Держава фактично це визнає.

Дані Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради демонструють різке зростання звернень щодо порушень у сфері мобілізації — за даними Уповноваженого з прав людини з 18 у 2022 році до понад 6500 у 2025-му. Така динаміка не може пояснюватися лише зростанням уваги. Вона свідчить про накопичення системних проблем. Серед них — застосування сили, незаконні затримання, вилучення засобів зв'язку, відсутність належної фіксації дій посадових осіб. Усе це безпосередньо впливає на довіру до інституцій.

Ще більш показовою є ситуація з правом на захист.

За даними Національної асоціації адвокатів України, у 2023 році зафіксовано 98 звернень щодо порушення прав адвокатів, у 2024 році — 86 звернень та 24 підтверджені випадки, а лише за першу половину 2025 року — ще 43 звернення і 9 підтверджених порушень. Йдеться про недопуск адвокатів до клієнтів, ігнорування запитів, тиск, а в окремих випадках — навіть застосування фізичної сили. Це вже не питання мобілізації як такої. Це питання функціонування правової держави. Бо якщо адвокат не може працювати — не працює механізм захисту.

З позиції практики ситуація виглядає ще більш концентровано.

У переважній більшості випадків до адвокатів звертаються люди, які реально мають проблеми зі здоров'ям. Але ключова проблема виникає не в оцінці стану здоров'я як такій, а в процедурі. ВЛК часто враховує лише ті документи, які є в системі, ігноруючи медичні дані, що є на руках у людини.

Механізм направлення на додаткове обстеження існує формально, але працює нестабільно. Механізм швидкого перегляду рішень фактично відсутній. У результаті виникають ситуації, коли людина об'єктивно непридатна, але визнається придатною.

Після цього проблема лише поглиблюється. Є випадки, коли військовозобов'язані місяцями перебувають у навчальних центрах, а військові частини відмовляються їх приймати через стан здоров'я. При цьому можливості пройти повторну ВЛК фактично немає — через обмеження з боку ТЦК або навчальних центрів. Людина опиняється в стані правової невизначеності.

Спроба захистити свої права через інші інституції також не дає швидкого результату.

Поліція у значній кількості випадків або не реагує належним чином, або фактично не втручається в оцінку дій посадових осіб. Судова система перевантажена. Адміністративні суди, зокрема Київський окружний адміністративний суд, розглядають такі справи роками. У результаті суд перестає бути оперативним механізмом захисту і перетворюється на тривалий процес.

Формується ще одна небезпечна закономірність: державні органи починають активно реагувати переважно тоді, коли справа набуває публічного резонансу. Тобто ефективність захисту часто залежить не від правової процедури, а від рівня уваги медіа. Це підриває базовий принцип рівності перед законом.

Водночас не можна сказати, що держава не шукає рішення.

Навпаки, сьогодні формується кілька напрямів реформування. Законодавчі ініціативи передбачають децентралізацію системи ТЦК через створення селищних центрів із повноцінними повноваженнями. Це має зменшити бюрократію і зробити систему ближчою до громадян.

Міністерство оборони активно впроваджує цифровізацію, зокрема автоматичне продовження відстрочок через "Резерв+", де вже до 90% процесів відбувається без участі людини. Паралельно обговорюється необхідність більш справедливого розподілу мобілізаційного навантаження між регіонами.

Ці підходи поки що існують паралельно. Цифровий, адміністративний і мотиваційний підходи не інтегровані в єдину систему. Саме це створює головний збій — різне застосування норм, конфлікти і зростання кількості спорів.

Фактично питання мобілізації сьогодні — це питання якості державного управління. І рішення лежить не в площині ускладнення системи, а навпаки — у її впорядкуванні.

Потрібна єдина процедура, яка однаково застосовується на всій території країни.

Потрібен реальний адміністративний механізм перегляду рішень, який дозволяє виправити помилку за кілька днів, а не через роки судового розгляду.

Потрібне обов'язкове врахування всіх медичних даних, незалежно від того, де вони отримані.

Потрібні гарантії доступу адвоката і реальна відповідальність за їх порушення.

Потрібна повна цифрова фіксація дій посадових осіб. І, що не менш важливо, потрібні зрозумілі правила для людини.

Бо сьогодні ключова проблема — це не лише помилки системи. Це відсутність розуміння, як вона працює. А там, де немає розуміння, з'являється страх. А страх — це найгірша основа для мобілізації.

Ефективна мобілізаційна система — це не система примусу. Це система, якій довіряють. І саме довіра є тим фактором, який визначатиме її стійкість у довгостроковій перспективі.

Сильна держава — це не та, яка змушує. Це та, якій довіряють.

Сергій Острик