Від війни до перемир'я

На початку 2025 року, під впливом зусиль адміністрації президента США Дональда Трампа стосовно укладання мирної угоди в Україні, Франція та Велика Британія ініціювали обговорення питання щодо гарантій безпеки для України в рамках "Коаліції охочих".

Для Європи це був спосіб показати Трампу, що європейці серйозно налаштовані вкладатися в мирний процес, сподіваючись стати частиною переговорів.

Ключовим питанням у цих дискусіях було те, як можна побудувати майбутнє перемир'я між Російською Федерацією та Україною таким чином, щоб утримати Росію від повторного нападу на Україну вже за кілька років.

Як уникнути помилок минулого в майбутньому?

У багатьох відношеннях ці дискусії стали корисною вправою. Адже в них були детально сформульовані деякі попередні умови для стабільного майбутнього миру.

Міжнародні переговори про гарантії безпеки вперше змусили цивільних і військових посадовців у західних столицях уявити собі й серйозно спланувати майбутню участь їхніх країн у справах України, довкола неї та на її території.

Однак водночас цим дискусіям були й залишаються притаманні чотири недоліки.

По-перше, обговорення та переговори про гарантії безпеки для України – принаймні поки що – мало сприяли припиненню війни.

Різноманітні конкретні пропозиції, висунуті щодо майбутньої безпеки України, як-от створення "сил запевнення" або інтеграція систем протиповітряної оборони східного флангу НАТО із системою України, викликали позитивну реакцію в Києві.

Однак наслідки для Москви від оприлюднення західних планів щодо надання допомоги Україні в забезпеченні її безпеки в майбутньому – чи то через пряму військову допомогу, чи то через військово-промислове співробітництво – були і залишаються негативними.

Як не парадоксально, пошуки стабільного перемир'я зробили закінчення бойових дій ще більш віддаленим.

Так пропозиції Великої Британії та Франції – зокрема щодо розміщення військ "Коаліції охочих" на заході України – підвищили ставки. А також посилили настороженість Кремля щодо того, як розвиватимуться події після війни.

Це зменшило і без того низьку готовність РФ шукати компроміс. Такі заяви знизили мотивацію Кремля припинити бойові дії до того, як він отримає явну перевагу на полі бою. Водночас посиливши прагнення Москви до миру через перемогу (Siegfrieden), а не до мирного врегулювання (Verständigungsfrieden).

Наприклад, Російська Федерація категорично відкинула ідею присутності іноземних військ в Україні.

"Присутність військ країн НАТО під будь-яким прапором на українській території являє собою ту саму загрозу [що і вступ України до НАТО]. Ми не приймаємо це за жодних умов", – заявив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у березні 2025-го.

По-друге, у планах щодо забезпечення майбутньої безпеки України мало того, що мало б безпосереднє практичне значення. Натомість широко обговорювані гарантії безпеки являють собою набір намірів, сценаріїв і обіцянок, які, в разі їхньої реалізації, частково зміцнили б безпеку України завдяки символічній присутності військ, патрулюванню повітряного простору тощо.

Західні плани не передбачають істотного поліпшення ні міжнародної інтеграції, ні обороноздатності України.

Натомість офіційні переговори зосереджені на створенні, умовах, формулюванні та ратифікації певних майбутніх багатосторонніх механізмів реагування на випадок нової ескалації з боку Москви.

Ідея гарантій безпеки для України – за суттю своєю благородна – пропонує Києву лише довіритися певному алгоритму майбутніх дій Заходу обмеженого масштабу.

Вона також оптимістично передбачає, що Москва повірить у те, що пропонований алгоритм реагування буде послідовно застосовано в разі потреби.

Однак передбачені наразі гарантії безпеки не містять жодної організаційної структури, такої як НАТО, яка б їх підкріплювала. В них також не йдеться про військово значущу присутність західних військ, дислокованих уздовж майбутньої лінії зіткнення між Росією та Україною.

А оскільки серйозної інституційної та достатньої матеріальної підтримки гарантій немає, ні Київ, ні Москва не можуть серйозно ставитися до гарантій безпеки для України.

Україна можуть змусити слідувати "принципу надії" і прийняти ті гарантії безпеки, які вона може отримати, а не ті, які їй потрібні. В такому разі будь-яке майбутнє перемир'я може виявитися просто перервою до відновлення великомасштабних бойових дій.

Ба більше, це стане паузою у війні на користь Росії, оскільки дасть змогу Москві вибрати зручний момент для нової ескалації, наприклад, на тлі паралельної військової ескалації в Південно-Китайському морі або в інших регіонах.

Навпаки, українське керівництво – сподіваючись, що бодай частину обіцянок, даних у рамках угоди про безпеку, буде виконано, – буде приречене на майбутню військову пасивність і неприємні сюрпризи.

У певному сенсі такий сценарій став би повторенням досвіду України з 2014 року, пов'язаного із сумнозвісним "Меморандумом про гарантії безпеки" 1994 року.

Київ підписав Будапештський меморандум, хоча 1993 року існував український запит і проєкт повноцінного договору між Україною та "п'ятіркою". Він зобов'язував би кожного постійного члена Ради Безпеки ООН вживати "необхідних заходів", якщо будь-яка держава, що володіє ядерною зброєю, здійснить "погрозу або застосування сили чи погрозу такою в будь-якій формі проти територіальної цілісності та політичної незалежності України".

По-третє, поточна дискусія залишається теоретичною в тому сенсі, що вона не може передбачити конкретну ситуацію на фронті, в якій зрештою будуть надані Україні гарантії безпеки.

Точний характер і умови, за яких закінчаться бойові дії високої інтенсивності, визначать характер і стійкість майбутнього перемир'я. Становище на полі бою і соціально-економічний стан обох країн у момент, коли зброя замовкне, здебільшого визначать стабільність і тривалість перемир'я.

Зміст і формулювання майбутніх гарантій безпеки, безумовно, також відіграватимуть свою роль.

Однак будь-які майбутні гарантії мають бути не тільки адаптовані до наявних умов, у яких вони надаються. Їхня значущість для західних гарантів, української держави та російського керівництва залежатиме більшою мірою від подій у реальному світі, ніж від обіцянок, зафіксованих на папері.

Значення будь-яких гарантій безпеки визначатиметься матеріальною позицією України щодо Росії та навпаки, а також відносинами кожної з країн із третіми сторонами.

Що вигіднішим буде військове, економічне та міжнародне становище України на момент початку перемир'я, то меншою буде ймовірність того, що західні гарантії безпеки України доведеться застосовувати.

Навпаки, що складнішим буде загальне становище України після закінчення бойових дій, то вищою буде ймовірність нової ескалації і то більш правдоподібним може виявитися запит України щодо запровадження гарантій безпеки.

І нарешті, західні публічні дебати про майбутні гарантії безпеки для України торік характеризувалися непослідовністю, суперечностями і відмовою від колишніх заяв.

Точна роль Сполучених Штатів як постачальника нечітко визначеної "підтримки" ("back-stop") для цих гарантій, як і раніше, неясна. Розмір, розташування, тип і навіть сама можливість створення західних "сил запевнення" в Україні залишаються предметом суперечок.

Нещодавно адміністрація Трампа внесла нову невизначеність у європейські плани щодо припинення вогню в Україні. Коли оголосила про своє бажання анексувати данську Гренландію та розпочала переговори з Москвою про майбутню економічну співпрацю.

Зважаючи на готовність США протистояти близькому союзнику і співпрацювати з традиційним ворогом, європейські лідери, зокрема й України, почали з недовірою ставитися до запевнень США допомогти реалізувати майбутні гарантії безпеки.

Загалом західна дискусія про гарантії безпеки для України, яка розпочалася 2025 року, є кроком у правильному напрямку. Але передчасним. І може навіть слугувати формою ескапізму.

Обговорення другого кроку – забезпечити припинення вогню – без чіткого плану того, як здійснити перший – досягти припинення вогню, – може відвернути увагу від вирішення проблеми, а не сприяти йому.

Успіх другого кроку – стримувального ефекту гарантій безпеки на Росію – здебільшого визначатиметься характером першого кроку – тим, як і за яких умов закінчаться бойові дії в Україні.

По-перше, ані завершення нинішньої війни, ані стабільність майбутнього перемир'я не залежатимуть від того, як на папері сформульовані гарантії безпеки для України.

Замість тих чи інших словесних зобов'язань західних країн вирішальну роль сьогодні відіграє і відіграватиме завтра реальна ситуація в Україні – як в економічній сфері, так і на полі бою.

Обсяг і характер матеріальної та фінансової допомоги, яка необхідна Києву для припинення бойових дій у прийнятний для нього спосіб, багато в чому буде схожий з тією підтримкою, яка знадобиться Україні після досягнення перемир'я, щоб захиститися від нового нападу.

Андреас Умланд, політичний експерт Європейського політичного інституту у Києві (EPIK), доцент кафедри політології Києво-Могилянської академії (НаУКМА) та аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).

Стаття ґрунтується на нещодавньому коментарі Європейського інституту політики в Києві.