До питання про українську воєнну демократію: перехід від абстрактної злагоди до екзистенційної солідарності
Логіка нашого суспільного життя, українського законодавства та Конституції України й досі залишається переважно логікою мирного часу.
У більшості нормативно-правових актів, які регулюють основи життя нашої республіки (податки, безпеку, економічні відносини, військову службу й обов'язок, гуманітарні та соціальні питання тощо), війна є винятком із правил, ексцесом, надзвичайною ситуацією і неприємною гіпотетичною подією, яка раптом стала реальністю. А в тих нечисленних документах, які називають війну війною, визнають її реальність і намагаються цю реальність регулювати, або йдеться про її суто символічний вимір, або здійснено "клаптикові зміни" в старих системних законах, щоб закрити якусь гарячу потребу чи проблему. І це попри те, що ми живемо у війні майже третину історії незалежності України.
Усе це, а також формально тимчасовий характер воєнного стану, є юридичним підтвердженням того, що в нас і досі не оновлено суспільну угоду із поправкою на реалії війни, тобто ми керуємося її дещо вдосконаленим після Революції Гідності варіантом, народженим у пізніх 1990-х.
Неформальну конвенцію співжиття українців того часу можна було б сформулювати так: "Держава не надто змушує людей виконувати їхні громадянські обов'язки, а громадяни крізь пальці дивляться на апатичне виконання державою її функцій". Звідси взяло свій початок несерйозне ставлення мільйонів людей до сплати податків, знецінення й маргіналізація військової служби, низький інтерес до участі в державних справах тощо.
Відповідно, від держави ніхто особливо не вимагав боєздатної армії, чесних держслужбовців, високих соціальних стандартів і чіткої дорожньої карти майбутнього. Якщо мислити образами Томаса Гоббса, то це був такий собі "млявий Левіафан", який за інерцією ледь-ледь дрейфував до Європи – в протилежну сторону від гнилого трупа тоталітарного СРСР, – але водночас намагався не робити жодних обтяжливих рухів.
Ситуація дещо змінилася після Помаранчевої революції та Революції Гідності, коли дедалі більше пробуджених громадян брало на себе додаткову відповідальність за контроль змінності влади, геополітичний курс, наповнення бюджету й оборону держави. Унаслідок цього підвищилися вимоги й до держави – зросла увага до захисту суверенітету й незалежності, окреслився чіткий курс на євроінтеграцію, боротьбу із корупцією й недопустимість свавільного насильства щодо громадян, а також покращилася якість держапарату. Саме тоді смертельно хвора й заточена на експансію сусідня Росія остаточно вирішила здійснити воєнну агресію та знищити нашу державність, адже почала сприймати її серйозною загрозою, що набирала дедалі більше самостійності й самозарадності. Усе, що сталося далі, ми тепер офіційно називаємо Війною за Незалежність України.
У попередньому роздумі на цю тему я вже торкався питань, якими мають бути загальні риси нового суспільного договору, хто є його сторонами й навіщо він потрібен, а в цьому тексті спробую окреслити образ одного з можливих його варіантів.
***
Раз так вийшло, що ми живемо у часи війни і хочемо залишатися демократією, то нам потрібна воєнна демократія.
Чим воєнна демократія відрізняється від демократії мирного часу? Насамперед ставленням до війни та військових, а також переведенням усіх сфер життя демократичного суспільства на воєнні рейки (більше чи менше), водночас зберігаючи головні ознаки демократичної держави. Саме тут криється основна суперечність і джерело соціальної напруги, адже коли війна й збереження держави стають головними завданнями, то закономірно, що всі інші справи відступають на другий план.
Якщо в мирний час пріоритетом є процвітання, щастя й вільний розвиток громадян, то в час війни ним стає збереження держави, тобто системи, яка має все це забезпечити й зробити нормою. Адже, як слушно помітила Ганна Арендт ще в середині ХХ століття, у разі втрати власної держави людині більше ніхто не гарантує забезпечення навіть її базових прав, не кажучи вже про такі складні речі, як щастя, багатство чи вільний розвиток. Можна йти поневірятися і проситися жити до інших держав, але вони однак будуть в першу чергу дбати за своїх, а лише потім, якщо є на те час і ресурси, за новоприбулих людей.
Водночас перехід на воєнні рейки завжди означає певну міру згортання та перерозподіл прав і свобод громадян. Це пов'язано з тим, що держава просто не має інституційної спроможності й часу, щоб належно адмініструвати всі демократичні процедури й одночасно боротися за виживання. До того ж таке згортання зменшує можливість агресора використати демократичні процедури проти жертви – наприклад, для зриву мобілізації, здобуття публічної інформації про військові об'єкти й закупівлі, затягування процесу ухвалення певних безпекових рішень тощо.
Також управління військовими формаціями чи здійснення ефективних і своєчасних заходів в інтересах оборони зазвичай несумісні з "наданням кожному рівного права голосу", широким громадським контролем управлінських рішень (частина з яких взагалі має бути таємною в час війни), публічністю й підзвітністю, організацією широких обговорень тощо. Це стає особливо актуальним, якщо війні передував довгий час інфільтрації ворожих агентів у владні структури, сектор безпеки й оборони. Тобто цілком імовірно, що під виглядом політичної опозиції або прихильників альтернативних рішень у країні діятимуть ті, хто зацікавлений у її швидшій воєнній поразці.
Таке загальне розуміння зв'язку між обороноздатністю та згортанням частини демократичних свобод підтверджує світова практика, адже в більшості країн воєнний стан супроводжує тимчасове обмеження прав громадян для оперативного виконання безпекових заходів. Але є одна важлива обставина – всю архітектуру сучасного світу, міжнародне право після Другої світової війни й систему ООН було побудовано так, що начебто війни не мають починатися взагалі, а якщо вони й почнуться, то не триватимуть довго.
До прикладу, логіка Статуту ООН така, що якщо якась країна стає агресором, то всі інші збираються разом і невідкладно вчиняють дії задля припинення агресії. Якби це працювало, то тимчасовий воєнний стан і справді міг би забезпечити оперативність і своєчасність ухвалення рішень, а отже, тимчасове обмеження демократії й прав громадян було б лише неприємним форс-мажором, допоки країна дочекається підмоги об'єднаних націй, розгромлення агресора й повернення до нормального життя.
Але на практиці ми бачимо, що війни й конфлікти на планеті можуть тривати десятиліттями (арабо-ізраїльський конфлікт, конфлікти в М'янмі, Конго, регіоні Сахель, Судані, Ефіопії, Мексиці, війна росії проти України тощо), а невідкладними стають лише "глибокі занепокоєння" міжнародних організацій і найбільш емпатійних націй.
Відтак тимчасові екстраординарні заходи в реальному світі стають довшими, їх починають вважати нормою. Це водночас може поступово викликати невдоволення й навіть перерости в загрозу національної безпеки, адже мільйони громадян переживають фрустрацію: вони не почуваються джерелом влади й утратили контроль над подіями, а колись обрані ними можновладці засиділися у своїх кріслах і не забезпечують тих прав, які були нормою; до всього – нову норму війни не збалансовано й не пояснено, адже її ніколи не планували як довгу й визначальну.
Тому коротке обмеження демократії та прав людини за старими алгоритмами без додаткових пояснень у реаліях нашого часу не є виправданим, адже "тимчасовість" може тривати роками й десятиліттями. Відтак дедалі актуальнішим стає питання пошуку такого виду політичного режиму, який міг би тривати довго й залишатися демократичним та сталим у найважливіших питаннях, і водночас містив би всі компоненти, необхідні для ефективної оборони. Так ми приходимо до концепції воєнної демократії.
У наукових текстах трапляються різні варіації назви цього явища: "озброєна демократія", "оборонна демократія", "войовнича демократія", "демократія, що здатна себе захистити", "нетолерантні демократії", але суть залишається незмінною – це певний суворіший до громадян та прагматичніший тип демократії, якому притаманний вищий рівень опірності перед зовнішніми й внутрішніми агресивними факторами.
Один з найвідоміших теоретиків такої демократії – американець Карл Левенштайн – у своїх роботах пояснював, що основним ворогом раціональної за своєю суттю демократії є фашизм, який, спираючись на емоційні аргументи й популізм, здобуває легальну політичну перемогу й поступово демонтує демократію зсередини.
Єдиними ліками проти такого сценарію дослідник проголошував ухвалення спеціального обмежувального законодавства, яке не перетворює державу на авторитарну, але є менш ліберальним, ніж зазвичай у демократіях, а відтак має вищу опірність до корозії "емоційного правління" фашизму (його ознаками є безперервне повторення гасел, протиставлення різних верств одна одній, постійні перебільшення та спрощення).
Складності ситуації додає також те, що пропозиції Левенштайна здебільшого стосувалися саме мирного часу й мали слугувати якраз запобіжниками від війни. Ми ж змушені вибудовувати такий резильєнтний режим безпосередньо під час війни, здійснюючи оборону своєї держави й водночас шукаючи союзників по всьому світу.
Щоб розуміти нюанси означеного вище перетворення, варто розглянути всі компоненти демократії мирного часу й поміркувати, як вони можуть змінитися, але не зникнути в час війни (адже їх утрата означатиме сповзання країни в авторитаризм чи військову диктатуру). Тож розглянемо класичні критерії демократичного режиму, сформульовані ООН (Global Issues Democracy), і спробуємо позначити їх модифікації та процедурні обмеження для досягнення більшої ефективності в час війни:
Тож ми бачимо, що ключові відмінності цих двох режимів – визнання появи військової влади та її чітке регулювання; посилення контролю за чутливими для безпеки й оборони темами; підвищення суспільної резистентності до популізму (замаскованого під плюралізм думок), паніки й капітулянства; унеможливлення зловживання демократичними процедурами та свободами в інтересах держави-агресора.
При цьому ключовими червоними лініями, скасування яких означало би загибель демократичного ладу, залишаються:
- можливість громадян змінити у законний спосіб вище керівництво країни та провід своїх громад або ефективно впливати на їх рішення;
- неприпустимість масового застосування силових структур проти цивільного населення;
- невиправдане та широке обмеження свободи слова;
- забезпечення права на свободу зібрань;
- неприйнятність позасудових рішень про покарання чи обмеження волі громадян.
Забезпечення участі громадян у врядуванні навіть в умовах воєнного стану є одним із найбільших викликів, який із часом може стати таким же гострим, як і питання термінів служби й мобілізації зараз.
Якщо в розумні терміни не буде знайдено юридичної можливості докорінно зміни законодавство під час війни, зокрема щодо регулювання питань виборів народних депутатів, президента та представників органів місцевого самоврядування, то постане необхідність знайти юридично-етичний консенсус в рамках діючого законодавства.
Навіть в умовах неможливості проведення виборів існує чимало механізмів узалежнити рішення виконавчої та законодавчої влади під час війни від волі громадян (від укладення нового консенсусу про обов'язкове врахуання позицій і напрацювань певних експертних чи громадських груп при нормотворенні, до добровільного узгодження із громадянами (включно із військовими) кандидатур на призначення міністрів, державних службовців та інших посадовців). Але і при цьому варто виходити із цілком реальної можливості того, що війна може тривати і п'ять і десять років, відтак Україна обов'язково повинна знайти юридичну можливість та максимально прийняти нове законодавство на час війни.
Тож як ми бачимо, головна умова успішного переходу до режиму воєнної демократії – забезпечення участі громадян, чесний загальнонаціональний і міжнародний діалог щодо нових правил спільного життя, організації оборони й плану перемоги (якою вона має бути, які її мінімальні, оптимальні й максимальні варіанти, яку ціну ми готові за неї заплатити).
Лише в результаті такого діалогу, який де-факто стане обговоренням нової суспільної угоди, може бути утворено саме воєнну демократію, а не замаскований під неї авторитаризм, військову диктатуру чи злегка підфарбовану в піксель демократію мирного часу. Тут також дуже важливим є процес завчасного дизайнування стратегії виходу з такого режиму – на старті має бути проговорено й визначено критерії та ознаки його припинення, а також окреслено чіткі процедури повернення до демократії мирного часу.
До прикладу, ми знаємо, що наразі обсяг війська в Україні для оборонної війни з росією становить близько одного мільйона осіб (за різними даними – від 880 тис. до 1 млн), але цієї кількості недостатньо для довгої війни.
Численні випадки самовільного залишення частин через нерозуміння термінів служби, недоукомплектованість підрозділів на лінії бойового зіткнення й банальна втома тих, хто вже четвертий рік воює без перерв, свідчать про те, що військо потребує поповнень і ротацій.
Відтак якщо ми погодимося, що для розв'язання цієї проблеми країні необхідно мати кратно більше боєздатних і готових до служби військовослужбовців ніж зараз, з яких, наприклад, близько мільйона громадян перебуває на активній службі під час воєнного стану, а декілька мільйонів – в резерві з обов'язковою ротацією раз на три роки, то це забезпечить відпочинок військовослужбовцям, кращу гармонізацію суспільства (обмін досвідом ветеранів і не ветеранів), майже унеможливить раптову перемогу росії (адже така кількість резервістів кардинально змінює розклад сил) і загалом збільшить рівень конструктивної мілітаризації суспільства, що цілком виправдано в час оборонної війни.
Принагідно вся решта населення України також має поступово пройти відповідну підготовку й розуміти своє місце та роль не лише в цивільному житті, а й у загальнонаціональному плані оборони. Це потребуватиме перегляду прямих видатків на військо та підготовку резерву, зміни системи фінансового й нефінансового заохочення військових, підвищення ефективності мобілізації та рекрутингу, докорінної зміни логіки цивільно-військового співробітництва й означатиме поширення військового обов'язку на ширшу категорію жінок.
Разом із збільшенням кількості резервістів та військовослужбовців необхідно також на рівні держави чітко і доступно описати громадянам траєкторію та зміст їх служби.
Простіше кажучи, люди, які чесно працюють вчителями, інженерами, продавцями чи менеджерами, мають бронювання/відстрочку і зарплатню в 15-30 тисяч гривень або "ухилянти", що вже два роки переховується вдома під опікою близьких, і не ризикують так життям як солдат-штурмовик на фронті, мають усвідомлювати, що саме з ними станеться протягом того року служби, на яку їх кличе держава.
До прикладу, така траєкторія могла б мати такий вигляд: перші два місяці будь-яка призвана людина проходитиме навчання та підготовку і отримуватиме 30 тисяч гривень на місяць та повне забезпечення від війська.
Далі, наприклад, три місяці в тилових містах буде працювати в маневрених вогневих групах, які збивають "шахеди" чи інші дрони противника, отримуючи 50–70 тисяч на місяць.
Потім три місяці вже поряд із лінією фронту, але на відтяжці служитиме в логістиці, чи на евакуації, чи ремонтних підрозділах, заробляючи ті ж 50-70 тисяч гривень.
Наступні три місяці нестиме службу у бойових підрозділах безпосередньо на лінії фронту, заробляючи 100–150 тисяч й виконуючи найтяжчу й найпочеснішу роботу, із найбільшим ризиком для життя і здоров'я.
Ну і останній місяць із окладом у 30 тисяч знову у тилу на декомпресії та інших заходах відновлення після бойових.
Тут ключовим є відчуття довіри, що у держави є продуманий і прозорий шлях для кожної людини, де, звісно, є ситуації із найбільшим ризиком, але зроблено все для мінімізації втрат та захисту людей. Де чітко роз'яснено, що ризик для життя на кожному етапі має певний відсоток, але це та ціна, яку ми платимо за свободу і той ризик, через який проходять усі.
При цьому кожна людина має вибір, наприклад, одразу після відповідної підготовки перейти на службу у бойовий підрозділ на фронт, минаючи решту етапів, або служити більше ніж один рік, вибрати ту діяльність в межах категорії ризику, до якої у неї найбільше є хист. Або строго йти по передбаченій для всіх траєкторії.
Але за будь-яких обставин людина точно має знати, що через 365 днів буде звільнена у запас і наступні три роки може планувати своє життя, відчувати себе громадянином чи громадянкою, які виконали найважливіший обов'язок, боронили свою державу, чого це коштує, відчувають причетність і відповідальність за те, що із нею відбувається. Ці чоловіки та жінки навіть у тилових містах знатимуть не в теорії ціну свободи і нормального життя, повністю усвідомлюватимуть, що вони гарантуються ризиком і відповідальністю таких же громадян як і вони.
Власне зрозумілі правила гри і чесний шлях для мільйонів людей, який породжує абсолютно новий рівень громадянської спільності між українцями різних професій, людьми різного достатку й вірувань, між чоловіками і жінками, здатен стати тим геймчейнджером, що перекує екзистенційну загрозу спільноті у оновлену, міцну відплачену національну ідентичність.
Власне тут йдеться про зовсім інший рівень солідарності і поваги одне до одного, про відчуття держави спільним домом і спільним ділом, яке з'являється на межі життя і смерті, а не просто в результаті повторення формальних гасел про зміцнення громадянської злагоди чи єдність.
Цей стан можна назвати екзистенційною солідарністю і він дуже подібний до того, який виникав у активних громадян раніше, наприклад, на Майдані під час Революції Гідності. Він забезпечує найвищий рівень увласнення держави, відчуття найглибшої співпричетності до долі своєї громади та знання того, що конкретні рішення громадянина мають реальний вплив на життя і процеси в цілій країні.
Саме таке військо і така держава, саме таке громадянське суспільство є найкращою гарантією безпеки на довгі десятиліття, а також страшним сном не лише для країни-агресорки росії, але і для будь-якого режиму, який би міг подумати зазіхнути на наш суверенітет чи спосіб життя.
Тут принагідно варто додати, що одним із наслідків збільшення військових видатків, буде зменшення обсягу соціальних гарантій чи загалом перегляд підходу до їхнього забезпечення (перехід від парадигми "турботи", яка передбачала відповідальність держави за весь обсяг необхідної людині підтримки, але яку ніколи не виконували, до реалістичної парадигми "підтримки", що означатиме лише базову й найнеобхіднішу допомогу, але яку гарантовано надаватимуть).
Також буде потреба у новому і більш збалансованому оподаткуванні (насамперед запровадження високого податку на виведений капітал) з одночасним захистом бізнесу від сваволі силовиків і зловживань державного втручання, запровадженням усіх можливих заходів його підтримки в час війни (адже саме бізнес є одним із ключових факторів стійкості демократичної держави), які буде розроблено на основі пропозицій саме представників бізнесу (бізнес-асоціацій).
Але чи можливо забезпечити такі тектонічні зміни без повного перезавантаження суспільних відносин, відновлення довіри до влади й відчуття реальної причетності та участі більшості громадян?
Адже саме це найважливіше в демократії та робить її значно конкурентнішою й живучішою за будь-які форми авторитаризму, бо відчуття власності громадянина над державою підвищує його готовність захищати її навіть без додаткових вказівок.
Це питання насамперед адресовано до наявного політичного класу (і правлячої більшості, і опозиції, і відставних політиків), який за 12 років війни не зміг провести чесну розмову із суспільством про тривалу війну, перевести країну на військові рейки та визначити адекватні строки служби для мобілізованих. Але натомість зараз має історичний шанс прийняти відповідні рішення, провести відвертий діалог із громадянами та підготувати відповідні зміни до Конституції України та ключових законів для збалансування системи.
При цьому, при балансування системи обов'язково варто приділити увагу механізмам захисту від авторитаризму та узурпації влади, а також захисту євроінтеграційного курсу країни. До прикладу, має бути гарантована діяльність максимально незалежної антикорупційної системи, створені додаткові механізми колегіального контролю за діяльністю найвищого військового керівництва (для уникнення невиправданого застосування військового мандату на цивільні справи), а також посилений громадський та експертний контроль над процесами виконання євроінтеграційних зобов'язань й запроваджена обов'язкова щоквартальна публічна звітність державних акторів щодо виконання конкретних зобов'язань.
Замість епілогу
З усього вище сказаного висновуємо, що настав час для нової воєнної демократії, під якою слід розуміти таку форму політичного устрою, яка поєднує в собі атрибутивні компоненти демократії, але виходить із реальності постійної екзистенційної загрози державності та готовності агресора до тривалих бойових дій. Пріоритезує зміцнення обороноздатності і значення військової влади, але при цьому досягається не через відмову від демократичних процедур і принципів, а через їх адаптацію до викликів війни, захист від неправомірного впливу та зміну інституційних пріоритетів.
На завершення хочу поділитися цікавим історичним спостереженням. Зазвичай коли йдеться про воєнні демократії, ми часто згадуємо історичні приклади – міста-держави Афін чи Римську республіку часу її розширення; або сучасні – держави Ізраїль, Південну Корею чи Тайвань, де традиційно сильними були безпекові інституції (а військові дуже впливові в політиці й суспільстві), наявна постійна загроза, порівняно високий рівень мілітаризації й водночас збережено реальну демократію.
Проте для нашої спільноти режим політичного існування у форматі воєнної демократії також не є новим. У ХVІ–ХVІІІ століттях наші попередники мали козацьку республіку, яку навіть називали "Військо Запорізьке".
Чи існували ще взагалі у світі державні утворення, які за політичним режимом і назвою були "військом"? Військо-республіка! Тож дуже ймовірно, що відсилання в гімні України до того, що ми "козацького роду", – не збіг, а певна підказка, закладена від початків нашого республіканського проєкту щодо дизайну держави й основ угоди про спільне життя, окремі елементи якої було випробувано та впроваджено понад три століття тому.
Текст написано для обговорення в рамках проєкту "Суспільний договір для України", що реалізується Аспен Інститутом Київ за підтримки National Endowment for Democracy та авторизований для публікації у відкритому доступі. Роботі над ним також сприяли інсайти, отримані під час проходження сертифікатної програми "Total Defence: Leading Resilient Ukraine" ("Всеохопна оборона: лідерство для стійкості").