Мій дідусь-ветеран не святкував Другу світову війну
З початком повномасштабної війни я гостро зрозуміла чому люди, які пережили Другу світову війну, так мало говорили про "перемогу". Чому ветерани здебільшого мовчали, а в їхніх спогадах було більше болю, ніж тріумфу.
Коли щодня відбуваються похорони військових, руйнуються міста, людські долі, а сім'ї роками чекають своїх рідних із передової або полону (а хтось, на жаль, уже не дочекається ніколи), починаєш інакше відчувати саму природу війни.
Героїчний міф про війну із парадами та салютами, який був плавно інтегрований з "совка" в моє дитинство в 90-х, під дією історичних змін в Україні трансформувався у розуміння та біль від великої трагедії, у день тиші, пам'яті й дуже особистих історій.
Одна з моїх особистих історій Другої світової війни — історія мого дідуся Михайла Рогачука, який народився у 1919 році. Коли у 1939 році Польщу захопили нацисти, а Галичину окупував Радянський Союз, мого діда одразу мобілізували до Червоної армії та відправили служити на Далекий Схід, у Владивосток.
Після 1941 року, коли війна офіційно почалася і в СРСР, діда перекинули із Далекого Сходу під Сталінград. На той момент він уже командував Третім стрілецьким взводом 2-го батальйону 243-го стрілецького полку, що входив до складу дивізії Московського ополчення. Потім була Курська дуга. Під час боїв дід навіть на кілька годин потрапив у полон до німців, але свої фактично "відбили" його назад. Він запам'ятав, як у ті короткі години неволі німець із люттю вдарив його прикладом по плечу. Те місце боліло йому все життя — як фізичний спогад про війну.
Після Курської дуги його взвод відправили ближче до Балтії. А згодом війна для нього закінчилася — і діда Михайла повернули додому, у село Ланівці на Тернопільщині. Він повернувся, одружився з моєю бабусею Марією — і, здавалось би, життя мало нарешті бути більш спокійним. Але через три місяці після весілля 23-річну Марію Рогачук заарештував спецпідрозділ НКВС. Її звинуватили у зв'язках з ОУН-УПА і відправили до Сибіру.
У 1955 році, коли після "відлиги" бабуся поверталася із заслання, мій дід чекав її на пероні. Потім були непрості розмови, роки після розлуки, спроба знову навчитися жити разом. Але вони змогли. Вона — "бандерівка". Він — "червоноармієць". Але для них важливішими виявилися любов, повага і людяність.
Моя бабуся через свою "репутацію" часто страждала в селі. Натомість діда радянська влада шанувала як ветерана. Але в родині не було жодних ідеологічних воєн. Навпаки — вони завжди говорили українською, молилися Богу, жили спокійно і з повагою ставилися до людей.
Мій дід, до речі, ніколи не ходив селом із радянським прапором і не кричав про власний героїзм. Він узагалі дуже мало говорив про війну. Бо для нього вона була не приводом для гордості, а страшним досвідом, який залишився з ним назавжди.
І сьогодні, коли Росія веде війну проти України, я ще сильніше розумію справжній сенс цієї дати.
Бо пам'ять про Другу світову — це не про культ "великої перемоги". Це про відповідальність, про чесність перед минулим і про усвідомлення того, що війна — це трагедія, а не інструмент державної величі. Саме через те, що російське суспільство так і не вилікувалося від імперіалізму і всі ці десятки років проживає війну як гордість, а не біду, на території Європи відбувається наймасштабніша воєнна агресія від часів Другої світової.
Україна вже 12 років проходить власне масштабне переосмислення того, що таке війна. А Росія — ні. Вона дедалі глибше грузне у пропаганді, виховує дітей у культі "великої перемоги", де агресія, окупація та насильство подаються як героїзм і державна велич. І це — стратегічний виклик, який не зникне автоматично навіть після завершення цієї війни.
Водночас я переконана: те, що насправді об'єднає більшість українців після перемоги, — це не бажання салютів чи гучних святкувань. А бажання обійняти рідних, бути поруч. і згадати тих Героїв і Героїнь, завдяки яким ми маємо життя, державу та країну.
Бо українці тепер дуже добре знають справжню ціну війни. Мій дідусь-ветеран знав її теж. Саме тому він ніколи не святкував війну.
Дарина Рогачук