Стратегія хаосу: чому Україна має подорослішати швидше, ніж її розберуть на атоми

Світ навколо нас перестав бути лінійним і передбачуваним, але він не став "випадковим". Те, що ми звикли називати "інформаційним шумом", "черговим зашкваром" або "внутрішніми чварами", насправді можуть бути елементами чітко сконструйованої стратегії.

Це стратегія керованого хаосу, мета якої демонтувати саму ідею української суб'єктності. Саме тому варто приділяти увагу слабким і раннім сигналам.

Ефект кривого дзеркала, або Мендель у Такера як симптом

Інтерв'ю Юлії Мендель Такеру Карлсону – це не про журналістику і навіть не про Юлію Мендель. Це класична операція з геополітичного чорного PR. Такі трибуни системно використовуються акторами в діапазоні від Путіна до Трампа і Орбана для однієї мети: створення власної (викривленої) реальності.

Ми можемо відчувати огиду від змісту цієї розмови, але можна й поставити собі раціональне питання: чому наші недруги не знайшли когось більш адекватного чи інтелектуального для таких "вкидів"?

Відповідь цинічна: їм не потрібен інтелект. Їм потрібен карикатурний образ. Використання подібних персонажів має на меті підірвати легітимність президента Зеленського як переговорника в очах американської аудиторії та команди Трампа. Це спроба показати: "Подивіться, з ким ви маєте справу, це фасад, за яким небажання закінчувати війну (тощо)".

Це епізод глобальної операції з делегітимізації демократії. Коли замість сенсів обговорюються симулякри, а інституції починають (само)руйнуватися.

Класична стратегія ворога: "Правди не існує, всі однаково мерзенні"

Пропаганда нового покоління працює інакше, ніж радянська. Вона не намагається переконати вас, що Росія – це "добро" чи "справедливість". Її мета набагато руйнівніша – переконати вас, що добра не існує взагалі.

Це стратегія цивілізаційного виснаження. Вона базується на кількох тезах, які вірусно поширюються через медіа та соцмережі:

• Правди немає, є лише інтерпретації.
• Усі корумповані, просто одні краще ховаються.
• Всі однаково брешуть, тож навіщо комусь вірити?
• Виходу немає, все безнадійно.

Ворог не вербує собі прихильників – він нейтралізує опонентів через цинізм. Якщо суспільство повірить, що "всі однакові", воно втрачає волю до спротиву та здатність до колективної дії.

Навіщо захищати державу, якщо вона – лише чергова форма корупції? Узагальнення (в тому числі архаїка "чиновники") – один з прикладів таких комунікацій. Саме так виглядає підготовка до капітуляції в головах, яка завжди передує капітуляції в реальних подіях.

Моральна пастка: "Розтяжка" для притомних

Найнебезпечніший ефект таких кампаній – створення інтелектуальної та моральної пастки для активної частини суспільства. Нас намагаються поставити у "розтяжку", де будь-який крок здається помилковим:

• Підтримуєш державні інституції під час війни – тебе звинувачують у "покриванні корупції".
• Критикуєш владу за помилки – чуєш закиди у "роботі на ворога.

У цю пастку сьогодні заганяють усіх – навіть військових, волонтерів, бізнес та експертну спільноту.

Візьмемо останні скандали: підозра Єрмаку чи "Міндічгейт". У нормальній країні корупційні скандали – це ознака самоочищення. Але в умовах екзистенційної війни вони стають стратегічним активом противника.

Корупція на вищому рівні під час війни – це не просто крадіжка ресурсів, це зброя, яку ворог використовує для руйнування зовнішньої підтримки та внутрішньої єдності.

Реакція на ці події не може бути ні замовчуванням ("не на часі"), ні деструктивним медіа-полюванням, яке випалює довіру до самої держави. Обидва варіанти є програшними. Єдиний вихід – перехід до дорослих, інституційних рішень, де відповідальність є невідворотною, а процедури – прозорими.

Ми входимо у фазу, де хаос стає головним інструментом війни проти нас. І якщо ми продовжимо грати за правилами емоційних реакцій, ми програємо. Важливо будувати систему, яка сильніша за персоналії та їхні помилки.

Системна фаза, або війна за право на реальність

Україна увійшла у найнебезпечнішу фазу війни. Це вже не лише війна за лісопосадки, населені пункти чи логістичні вузли. Це війна системна. Вона перемістилася у сферу виснаження, внутрішньої дестабілізації та боротьби за контроль над тим, як світ і ми самі інтерпретуємо реальність.

На цьому фоні історія з арештом Єрмака, "Міндічгейт", внутрішні конфлікти та американська поляризація перестають бути розрізненими новинами. Вони стають елементами єдиного середовища нестабільності. Не обов'язково мати єдиний центр управління кожним дописом у соцмережах – достатньо мати єдиний результат: параліч волі до прийняття рішень.

Тут маю зробити чітке авторське повідомлення: я виступаю за прозорість і підзвітність влади, за розслідування корупції в вищих ешелонах влади і винесення вироків винним, за системне подолання корупції і ротацію політичної влади, конкурсні відбори до правоохоронних органів і незалежність антикорупційних. Але зараз мова про інше – про стратегічні комунікації, про незалежність України і недопущення failed state.

"Шрьодеро-кушнеро-дмітрієвський килим"

За останні 20 років у світі сформувалася специфічна транснаціональна мережа. Це "килим", витканий з інтересів політичних посередників, колишніх топчиновників, енергетичних брокерів та медійних інфлюенсерів.

Умовний "шрьодеро-кушнеро-дмітрієвський" конгломерат тримається не на ідеології. Його фундамент – це цинізм ("інтереси" вищі за цінності), гроші та контроль над хаосом. Саме тут дивним чином збігаються інтереси частини російських еліт, радикальних ізоляціоністів у США та антиєвросоюзівських популістів у Європі.

Їм усім вигідна "слабка" Україна, "зрозуміла" корупція замість складних інституцій та хаотизація Заходу загалом. Отже ми боремося не просто з державою-агресором, а з глобальною архітектурою "керованого безладу".

Українська відповідь: Доросла держава замість культу

Головна помилка, яку ми можемо припустити – це повірити, що відповіддю на хаос має бути "закручування гайок" або цензура. Це шлях у глухий кут. Справжня зріла відповідь – це інституційна дорослість.

Нам потрібен не культ лідера, а система, яка сильніша за будь-яких прізвищах. Це означає:

• Дієвий парламент: відновлення реального контролю над виконавчою владою та прозорі розслідування, а не імітація.
• Суб'єктний Кабмін: де прем'єр та міністри мають власні мандати та публічну відповідальність, а не є технічними виконавцями волі з одного кабінету.
• Доросле РНБО: центр оцінки стратегічних загроз, а не орган для випуску оперативних санкцій.
• Чесні комунікації: влада має припинити симулювати інформаційний контроль і почати будувати довіру через правду. Навіть якщо ця правда – неприємна.

Як влучно зауважує мій колега Валерій Пекар: нам потрібні кадри за компетентністю, а не за лояльністю. І, що найважливіше, влада має тримати поруч тих, хто вміє казати "Ні".

Чи витримаємо ми іспит хаосом?

Українці здатні витримати найважчі новини, складні компроміси та економічне виснаження. Але ми не готові до подвійних стандартів та "керованої правди". Сьогодні чесність – це не моральна абстракція, це питання національної безпеки.

Світ входить у період довгої турбулентності. Буде важче. Можливо, значно важче. Але саме тому нам потрібна суб'єктність. Головне питання цієї війни сьогодні: чи здатне наше суспільство залишитися цілісним під тиском організованого хаосу?

Наша відповідь має бути чіткою: ми обираємо інституції замість персоналій, стратегію замість емоцій і правду замість маніпуляцій. Тільки так ми збережемо державність у часи, коли світ довкола нас намагаються перетворити на руїни смислів.

Андрій Длігач, д.е.н., голова Advanter Group, голова Kyiv Foresight Foundation, глобальний амбасадор Singularity University, професор КНУ імені Тараса Шевченка