Контури безпечного і справедливого миру: які вимоги висуває українське суспільство?

Питання про "ціну" можливого миру та зміст якихось варіантів потенційної мирної угоди залишається суспільно чутливим та контраверсійним.

Звичайно, в умовах симуляції з боку рф так званого "перемовного процесу" сьогодні не доводиться говорити про будь-який повноцінний та реальний поступ до миру. Постійні обстріли української території й, зокрема, тилових регіонів з боку агресора – черговий приклад цього. РФ тримає проміжні ставки, висуваючи ультиматум українській стороні та міжнародній спільноті стосовно "виходу українських військ з Донбасу".

Паралельно з цим знову актуалізуються розмови про російську ядерну зброю. Цілком ймовірно, що тиск з боку США на Україну стосовно вимог рф буде посилюватися та інструментувалізуватися, наприклад, у вигляді викликів із постачанням зброї.

Проте, очевидно, що ціна миру не має дестабілізувати українське суспільство, для якого прагнення зменшити втрати і зберегти життя поєднується з недовірою до будь-якого врегулювання, що може перетворитися на відкладену поразку або подарує рф перепочинок для накопичення сил перед новим нападом.

"Оптика", крізь яку українці дивляться на умови миру, також може залежати від регіону та досвіду війни. Бо для одних певні територіальні поступки – це, скоріше, "прагматичний компроміс", а для інших – остаточне викреслення дому, людей і права на повернення.

Впродовж березня 2026 року Національна платформа стійкості та згуртованості провела низку закритих фасилітованих діалогів у Донецькій, Харківській, Херсонській, Чернівецькій та Запорізькій областях. Їхня мета – визначити умови, за яких можливе врегулювання має стати суспільно прийнятним, політично легітимним і водночас не сформує лінії гострих суспільних конфліктів.

Дослідження того, як жителі прифронтових, деокупованих та тилових регіонів ставляться до миру, мирної угоди та гарантій безпеки не претендує на статистичну репрезентативність. До розмов були залучені ветерани, представники органів місцевого самоврядування і військових адміністрацій, ВПО, активісти, журналісти, науковці, молодь, пенсіонери, підприємці, соціальні працівники, медійники та лідери локальних ініціатив. Такий склад дозволяє побачити не "середню думку населення", а зіткнення різних соціальних і моральних підходів у розмові про мир.

Отже, якими є основні висновки, які не завжди вловлюють соціологічні опитування?

Перше й, мабуть, головне: людей цікавить не тільки "ціна миру", але й "ціна безпеки".

Українці не довіряють будь-якому врегулюванню, що може перетворитися на відкладену поразку або паузу перед новим циклом війни та російської агресії, а також послаблюватиме нашу безпекову складову.

Ключовими критеріями прийнятності домовленостей стають не символічне "завершення війни" і не сам факт переговорів, а питання обороноздатності, суверенітету держави, правової визначеності, долі людей на тимчасово окупованих територіях, внутрішньої стійкості держави та спроможності суспільства витримати наслідки компромісу без руйнування довіри і згуртованості.

Прийнятним вважається врегулювання, яке поєднує щонайменше декілька елементів: реальне зниження безпекової загрози, збереження політичної суб'єктності України та відсутність рішень, що можуть бути трактовані як нормалізація наслідків російської агресії, окупації української території, послаблення ЗСУ.

Узагальнено ставлення до Росії можна описати як стійко недовірливе, що не припускає віри в добросовісне виконання рф будь-яких домовленостей.

Учасники в різних регіонах повторюють кілька спільних тез: росія не зупиниться на часткових результатах, використає будь-яку паузу для перегрупування, порушить домовленості, а слабка угода лише створить базу для нової агресії.

Довіра до "формули миру" виникає лише там, де йдеться про сильне українське військо, сучасне озброєння, дієві міжнародні механізми стримування, санкційні та військово-політичні наслідки для порушника.

Отже, безпекові гарантії – це не декларації, а сила, яка реально зупиняє агресора, відсуває безпосередню загрозу і робить повторний напад надто дорогим.

Ще один безпековий критерій оцінки будь-якої угоди – її здатність змінити практичний режим небезпеки. Для людей, які живуть під постійною загрозою обстрілів, мир – це насамперед припинення вогню. У прифронтових регіонах критерієм прийнятності є фізичне виживання громад.

У тилових і прикордонних областях фокус дещо зміщується. Тут мир оцінюють через довгострокову стійкість держави, що передбачає відновлення людського ресурсу, збереження довіри до інституцій, здатність уникнути внутрішнього розхитування в період можливої паузи.

Водночас, жоден із регіонів не підтримує просту формулу "території в обмін на мир".

Суспільство не сприймає проведення "референдуму" щодо потенційної мирної угоди й трактує подібну можливість, як механізм маніпуляції або спосіб зняти політичну відповідальність із влади та перенести її на громадян.

Таке ставлення до складових умовної мирної угоди засвідчують результати нещодавнього опитування КМІС.

Більшість українців не готові підтримати передачу росії всієї Донеччини навіть в обмін на гарантії безпеки від США та Європи. 57% респондентів вважають такий сценарій категорично неприйнятним, 36% допускають подібну поступку, хоча більшість із них визнає її складною, ще 7% не визначилися.

Неприйнятними є сценарії, які виключають людей в окупації, зокрема, тих, котрі не вчиняли злочини проти державності, з українського політичного, соціального та правового майбутнього, відкладають їхню проблему "на потім", а тимчасово окуповані території розглядають, як "вже втрачені" або як другорядний об'єкт переговорів.

До того ж, існує ризик створити для Європи прецедент, коли силова зміна кордонів і заморожена агресія виявляються дієвим інструментом тиску. З точки зору етичних міркувань, "здача територій" – це винагородження агресора, фіксація несправедливості й знецінення жертв.

Окремий блок неприйнятності – нав'язані внутрішні поступки. Насамперед, йдеться про мову, церкву, особливі статуси, обмеження самозахисту або зовнішньополітичного вибору. Якщо подібні речі стануть "предметом торгу", це означатиме втручання у наш суверенітет.

Найбільші ризики потенційного врегулювання учасники діалогів пов'язуються не тільки з повторною агресією рф, а й з внутрішньою дестабілізацією в разі небезпечного миру. Пауза у війні може загострити конфлікти навколо "ціни миру", запустити "конкуренцію травм" між різними групами та загалом провокувати політичні спекуляції навколо теми миру.

Ставлення до потенційної мирної угоди визначається не лише параметрами зовнішньої безпеки. Важливими виявляються й очікування щодо внутрішньої трансформації держави. Для багатьох мир має сенс лише за умови, що він відкриває простір для зміцнення державних інституцій, підвищення спроможності держави та справедливого соціального контракту.

Післявоєнні реалії вимагатимуть від керівництва України чесної та відкритої комунікації про ТОТ, ветеранів, ВПО, справедливість для жертв та правила політичного представництва у перехідний період.

***

Втома від війни на витривалість, демографічні втрати, руйнування інфраструктури, економічна нестабільність і тривала психологічна напруга формують виразний суспільний запит на стабілізацію.

Натомість цей запит не трансформується автоматично у згоду на будь-яку мирну формулу. Виснаження співіснує з жорстким неприйняттям сценаріїв, що можуть знецінити вже понесені жертви і винагородити агресора.

Також у нинішньому сприйнятті мир не дорівнює поверненню до довоєнної "норми" або фіналу війни. Скоріше, це припинення вогню, деескалація, пауза для відновлення ресурсів оборони та модернізації країни.

Мир важить тільки тоді, коли він не консервує слабкість, а створює умови для сили, не заморожує проблему, а змінює баланс, не винагороджує агресію, а робить її безперспективною. Решта – це не завершення війни, а лише її інша фаза.

Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості