ТСК: потужний інструмент парламентського контролю чи медійна трибуна?

Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради (ТСК) — один із небагатьох механізмів, який реально змушує чиновників і політиків найвищого рівня звітувати перед парламентом. Але в кожного інструменту є і зворотний бік.

В умовах, коли інші інструменти парламентського контролю часто працюють формально або вибірково, саме ТСК дедалі частіше стають центром політичної уваги. Комісії створюють регулярно, звучать гучно і мають переконлививй вигляд.

Але разом із впливом зростає і ризик: чи залишаються вони інструментом контролю, чи перетворюються на зручну політичну трибуну?

Формально ТСК мають чіткий мандат: збирати й перевіряти інформацію, встановлювати факти, аналізувати системні проблеми та пропонувати рішення. На практиці їхня сила полягає у трьох речах. По-перше, це публічність: засідання комісій – це відкритий майданчик, де складні й часто закриті теми стають предметом суспільної дискусії. По-друге, це можливість виклику посадовців, включно з тими, хто зазвичай уникає парламентського контролю. По-третє, це політична вага: сам факт створення ТСК сигналізує, що питання набуло рівня національного значення.

Саме ця комбінація нині робить ТСК одним із найдієвіших інструментів парламентського контролю. Вони можуть швидко реагувати на кризові ситуації, фокусувати увагу суспільства та чинити політичний тиск там, де інші механізми не працюють.

Напевно, саме тому ТСК настільки чутливі до зловживань. Чим вища їхня публічна вага й медійний ефект, тим сильнішою стає спокуса використовувати цей інструмент не для встановлення фактів чи підготовки рішень, а для формування інформаційного порядку денного. У таких випадках межа між парламентським контролем і політичним шоу стає дедалі менш помітною.

Показовою в цьому контексті стала діяльність ТСК з питань можливих порушень законодавства під час воєнного стану під головуванням Олексія Гончаренка. Після публікації нових розшифровок у справі "Мідас" голова комісії оголосив у Telegram про виклик секретаря РНБО Рустема Умєрова та колишнього помічника президента Сергія Шефіра на засідання 13 травня.

Риторика була виразною: "Вчора з трибуни Умєров заявив, що не треба політизувати справу. А вже сьогодні ми маємо нові плівки, де Міндіч дає накази Умєрову, коли той був міністром оборони!" – пряма адресація до медіапорядку денного, а не до результатів розслідування.

На самому засіданні виникла публічна перепалка між головою комісії та запрошеною Марією Берлінською, яка в прямому ефірі відмовилася відповідати на запитання Гончаренка. Умєров на засідання не з'явився, пославшись на те, що вже надав усі пояснення правоохоронним органам. Засідання відбулося, але де-факто обернулося медіаподією, а не процесуальною дією.

Водночас українська політика демонструє приклади, коли механізм ТСК працював за задумом. Як розповідав народний депутат VIII скликання Олександр Черненко, він був секретарем ТСК з перевірки порушень під час виборів міського голови Кривого Рогу у 2015 році. Комісію очолював Єгор Соболєв. ТСК працювала безпосередньо "в полі": проводила виїзні засідання, перевіряла інформацію на місцях і взаємодіяла з різними інституціями. За результатами її роботи підготували звіт, який став одним із аргументів для призначення парламентом повторних виборів. Це приклад того, як комісія може виконувати свою ключову функцію – не обмежуватися розмовами, а впливати на рішення.

Отже, питання не в ефективності ТСК. Вони вже довели, що можуть бути такими. Питання – як саме їх використовують.

Парламентський контроль це не шоу. Це рутинна, часто непублічна робота з документами, свідченнями та фактами. Саме вона відрізняє інституцію від декорації. Водночас ТСК не має також підміняти собою роботу правоохоронних та антикорупційних органів.

Якщо ТСК працює в межах мандату, дотримується процедур, фокусується на встановленні фактів і доводить свою роботу до конкретних рішень — це один із найсильніших інструментів парламентського контролю.Якщо ж її використовують як медійний майданчик без чітких результатів, вона швидко перетворюється на політичну трибуну.

І саме від цього вибору залежить не лише ефективність окремих комісій, а й довіра до парламентського контролю загалом.