"Хоробра серцем". Міжнародний проєкт пам'яті Вікторії Рощиної

За жахом новин про катування, розслідуваннями, пошуком відповідей і визначенням винних можна легко втратити відчуття людяності. Проєкт пам'яті Вікторії Рощиної складається з серії олійних портретів та їхніх друкованих копій, які сьогодні можна побачити в різних куточках світу.

Він існує для того, щоб пам'ятати Віку не лише як символ чи героїню заголовків, а як людину і журналістку.

Мене звати Марія. Я — колишня колега Вікторії Рощини з hromadske, де ми пропрацювали разом кілька років. Маю багато спогадів про Віку саме через те, що вона постійно була в офісі й ми часто зверталися одна до одної по допомогу.

Найбільше мене вражало, що вона завжди працювала над найскладнішими, інколи найнуднішими темами. Це — багатогодинні судові справи, які Віка висиджувала до кінця, а потім бігала за звинуваченим чи підсудним та не виходила з зали суду, поки не отримувала відповіді, які потрібні були для статті.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року Віка почала висвітлювати життя на окупованих Росією територіях. Вона їхала туди, куди багато хто боявся їхати, щоб розповідати про те, що відбувається з людьми в окупації. "Хто, якщо не я?" — пояснювала вона своє рішення.

На початку грудня 2025 року, зі мною звʼязався волонтер з Уельсу, Пол Джеймс. Пол не раз бував в Україні, волонтеривши для Благодійного фонду "Мурашки", що готує сухі страви для ЗСУ. Він розповів, що під час однієї зі своїх волонтерських поїздок він познайомився з Вікою на столичному залізничному вокзалі. Там він почув її історію, яка залишилися в пам'яті на багато років.

В жовтні 2024, коли стало відомо, що Віка загинула від катувань в російських в'язницях, Пол вирішив зайти на Facebook — те, що він робить зазвичай дуже рідко. Зайшовши в соцмережу, він побачив фото журналістки в дописі Володимира Зеленського й дізнався про загибель.

Настільки історія Віки з усіма її деталями зачепила Пола, який до того ніколи не займався проєктами пам'яті, що він вирішив: має зробити щось для вшанування її пам'яті.

На початку це мав бути мурал. Пол розглядав кілька міст: не лише Київ, а й за межами України, для цієї цілі. Але масштаб цілі здавався настільки великим, що він отримав пораду: "чому не почати з олійного портрета?"

Таким чином завдяки київській художниці Анні Сірош зʼявилося три олійні портрети Віки та близько 10 друкованих копій портрета. Анна назвала роботу "Хоробра серцем" ("Brave at Heart" англійською). Гроші на створення цих робіт було зібрано серед друзів і знайомих Пола, а також волонтерів Фонду "Мурашки".

Один із оригіналів зараз знаходиться зі мною в Англії. Я вже його використовувала кілька разів під час своїх публічних виступів, де я також розповідаю про Віку. Зокрема це відбулося під час виступу в валлійському парламенті.

Іще один оригінал, звісно ж, знаходиться у Вікиного батька Володимира. Саме Володимир попросив зробити портрет з того фото, яке він обрав, і з Орденом Свободи на шиї, який Віка, на жаль, так і не встигла побачити за життя. На тлі портрета — краєвид Кривого Рогу, який був важливим для їхньої родини і який Володимир хотів бачити частиною цієї роботи.

Третій оригінал я, Пол та Анна Сірош вручили головній редакторці "Української правди Севгіль Мусаєвій.

Щодо принтів, то ми не мали чітких уявлень щодо того, кому їх подарувати. Я написала знайомим редакторам і журналістам і опублікувала оголошення в Facebook-групі "Жінки в Медіа". Медійниці з останнього познайомили мене з Херсонською міською радою, Платформою памʼяті "Меморіал" і Національною спілкою журналістів в Києві.

Так принти з портретом Віки знайшли свої домівки в редакціях, журналістських організаціях і культурних просторах. Один принт відправився в редакцію NV, де працює наш спільний з Вікою колишній колега Ромео Кокряцький.

Ще один принт висить в хостелі в Києві, з яким Пол зберігає добрі стосунки та де зупиняються іноземці. Один в офісі однієї компанії в США. І нарешті останній я подарувала валійському депутату українського походження Міку Антоніву. Мік, який, до речі, регулярно приїжджає до України з гуманітарною допомогою і який вже склав мандат і пішов на пенсію, вирішив особисто передати портрет українському хабу в Кардіфі, де він тепер висить.

Кожен реципієнт портрета не випадковий: від редакцій і колег, з якими Віка працювала, до іноземних країн, де важливо пам'ятати ціну миру та свободи й, звичайно, до Херсона, куди Віка приїжджала й про який писала. Херсон дуже добре знає, що таке окупація, репресії та боротьба за право говорити правду. І коли мені сказали, що херсонський портрет буде подорожувати різними підземельними культурними просторами міста, щоб його могли побачити більше людей, мене це теж дуже зворушило.

Пам'ять є надзвичайно важливою. Тому що росіяни намагаються не лише знищити нас фізично, а й стерти наш голос, присутність і історію.

Віка хотіла, щоби весь світ знав про те, що Росія робить з українцями, тому наш обовʼязок тепер не дати світові забути про Віку.

Марія Романенко