Генпрокурор поза політикою? Чого насправді хоче ЄС?

В Україні постать Генерального прокурора вважається однією з найбільш політично конʼюктурних. Питання до призначень, повноважень та браку незалежності виникали чи не до кожного, хто обіймав цю посаду.

На адресу Генпрокурорів завжди лунає багато закидів — щодо відсутності професійного досвіду, політичної заангажованості, переслідування активістів та навіть участі у спробі ліквідувати незалежність антикорупційних органів у липні 2025 року. Ніде правди діти: Генпрокурорів в Україні часто призначали з-поміж політиків, некомпетентних осіб або людей з сумнівною репутацією. Чи все одночасно.

Можливість дострокового припинення повноважень не гарантує посаді Генпрокурора достатньої незалежності. Достатньо резолюції недовіри, підтриманої більшістю народних депутатів (226 голосів), щоб Генпрокурор втратив посаду. Це робить його заручником політичних сил та уможливлює тиск на нього під час перебування на посаді.

Європейська Комісія відзначає заполітизованість процедури призначення і звільнення Генерального прокурора. І вимагає прозорого та обʼєктивного процесу із врахування думки самих прокурорів.

Нині активно говорять про впровадження конкурсу на цю посаду — 22 червня 2026 року зʼявився відповідний законопроєкт № 15343. Водночас Україна обмежена в радикальності законодавчих змін, адже під час воєнного стану не можна вносити зміни до Засадничого Закону.

Якщо окремі елементи обраної моделі будуть визнані неконституційними, то це поставить під сумнів можливість її подальшого втілення. Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) оцінила, як можуть відбуватися ці процеси в українській реальності.

Тож, чи реально знизити політизацію посади Генпрокурора під час війни і як? Як виконати цю вимогу Єврокомісії зараз та зробити процедуру ще кращою по завершенню воєнного стану? Розбираємо у матеріалі.

Хто і як призначає та звільняє Генерального прокурора зараз

За Конституцією, Президент призначає та звільняє з посади Генпрокурора за згодою Верховної Ради. Водночас процедура призначення не передбачає прозорого добору, попереднього оцінювання професійної компетентності кандидата або участі органів прокурорського самоврядування у проведенні конкурсу на меритократичних засадах. Повна свобода розсуду Президента, кого номінувати на посаду Генпрокурора, підвищує ризики політичної залежності кандидатів.

Звільнити ж Генпрокурора можуть або за порушення закону (професійний критерій), або ж за політичним — через висловлення недовіри. Перший насправді не працює, бо всі спроби притягнути прокурора до дисциплінарної відповідальності закінчились нічим. Залишається висловлення недовіри Генеральному прокурору з боку політичних сил, що може бути прямим наслідком його зусиль у боротьбі з політичною корупцією та економічними злочинами, учасниками яких можуть бути самі депутати. Відповідно це стає елементом політичного тиску, що неодноразово призводило до того, що Генпрокурор подавав заяву про дострокове припинення повноважень превентивно, за власним бажанням. Тому ще у 2014 році Венеційська комісія радила "скасувати вотум недовіри до Генерального прокурора".

Конституційність конкурсів is a question

На перший погляд, конкурсна процедура добору Генерального прокурора здається одним із можливих механізмів для посилення незалежності прокуратури, зниження рівня політичного впливу на цю посаду та підвищення суспільної довіри до органів прокуратури.

Уряд ідею конкурсу не підтримує. Адже прокуратура не орган виконавчої влади, а Генпрокурор не член Уряду, якого призначають за політичним критерієм. Це частина політичної системи. З огляду на те, що це звужує свободу розсуду, кого призначати Генпрокурором для Президента та Парламенту, то вони ймовірно теж будуть проти такого рішення.

Водночас ключовий лімітуючий фактор тут — конституційність такого кроку. Адже його проведення передбачає внесення змін у Конституцію, що неможливо зробити в умовах воєнного стану.

Засадничий Закон чітко встановлює, що наразі призначення Генпрокурора це виключне повноваження Президента та Парламенту. Тобто жоден конкурс, консультації чи інший формат призначення наразі неможливі.

На користь неконституційності існує стільки ж аргументів, скільки і на користь конституційності. Проте мало хто готовий пропонувати Парламенту підтримати ризиковану законодавчу ініціативу, яку невдовзі Конституційний Суд України (КСУ) визнає такою, що не відповідає Конституції.

На мою думку, КСУ все ж звернеться до цільового тлумачення. Тобто скаже, що оскільки призначення і звільнення Генпрокурора не змінилися навіть після того, як прокуратура стала частиною системи правосуддя у 2016 році, то і наміру такого у законодавця не було. Суддям впровадили конкурс, а Генпрокурору — ні. Відповідно прийде до висновку, що будь-яке звуження повноважень двоєдиного субʼєкта призначення (тобто Президента і Верховної Ради) матиме неконституційний характер. Тож повноваження Президента щодо призначень суддів і Генерального прокурора є частиною системи стримувань і противаг, які зокрема забезпечують верховенство права.

Деполітизація під час війни: реалістична, а не декларативна

Частково знизити політизацію призначення і звільнення Генпрокурора під час війни, а отже — виконати вимогу Єврокомісії, можна вже у 2026 році. Спершу дочекатися висновку Венеційської комісії, який згадано у євроінтеграційних зобовʼязаннях.

Важливо, щоби підтримана законодавча ініціатива не містила ризиків, які згодом можуть призвести до визнання цієї процедури неконституційною. Саме тому неминуче маємо говорити про перехідну модель, яка буде компромісом, а не ідеальним баченням. А вже після припинення або скасування воєнного стану у народних депутатів буде значно ширший набір опцій, проте невідомо коли це станеться.

Тимчасовим рішенням може стати процедура, за якої Президент, перед внесенням кандидатури Генерального прокурора, обов'язково звертається до Ради прокурорів України по висновок щодо цього кандидата. Але для цього потрібна справді незалежна Рада прокурорів України. Трансформацію і посилення інституційної незалежності РПУ на законодавчому рівні в кінці 2026 року передбачає Дорожня карта з питань верховенства права. Це має відбутися через повне відокремлення від Офісу Генпрокурора, перегляд функцій та форматів роботи її членів, виокремлення в окрему юридичну особу, забезпечення власним секретаріатом тощо.

Чи буде такий висновок обовʼязковим до врахування? Законодавчо ні, адже без конституційних змін свободу розсуду Президента і Парламенту неможливо обмежити. Тож в перехідному варіанті це буде питанням політичної традиції. Водночас це точно підвищить прозорість і довіру до процесу, продемонструє критерії, за якими Президент номінує кандидата, а самоврядний орган надає зважену оцінку. Публічність цього процесу зменшить політизованість процесу призначення Генпрокурора.

Після війни, коли можна буде змінити Конституцію України, такий висновок стане обовʼязковим, а сама Рада прокурорів України зможе проводити конкурс чи застосовувати будь-яку процедуру на власний розсуд. Наприклад, через конкурс або обрання найкращого з-поміж прокурорів на основі наперед визначених критеріїв, включно з доброчесністю.

Без внесення змін до Конституції звільнення Генпрокурора може відбуватися із залученням тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради. Завданням ТСК є здійснення парламентського контролю через розслідування питань, які становлять суспільний інтерес. Тож логічно, щоб народні депутати у межах комісії розглядали питання невиконання Генпрокурором своїх функцій і завдань, які виходять за межі вчинення кримінального правопорушення, дисциплінарного проступку чи появи підстав, несумісних із зайняттям посади.

Після ж воєнного стану можна вести розмову про повне скасування політичного порядку звільнення (відставки) Генпрокурора — тобто висловлення недовіри. Законодавчо варто зберегти лише професійний критерій як підставу для звільнення. Йдеться про вчинення кримінального правопорушення, дисциплінарні проступки тощо.

Поправка на реальність: стандарти мають працювати вже зараз

Європейські партнери не вимагають конкурсів, залучення міжнародних експертів або ж прибрати посаду Генпрокурора як предмет політики. Натомість йдеться про те, щоб зробити процедури його призначення і звільнення видимими і прозорими та залучити до їх проведення прокурорський корпус. Адже європейські стандарти у сфері прокуратури не встановлюють єдиної обов'язкової моделі призначення генерального прокурора — вони враховують якість процедури, професійність кандидатів та мінімізацію політичного впливу.

Тож не варто ризикувати та впроваджувати потенційно неконституційні механізми добору та звільнення, обґрунтовуючи це бажанням відкритості. Можливості для оновлення процедур існують — як-от модель із залученням інституційно посиленої Ради прокурорів. Фокусуватися варто на реалістичних механізмах, які уможливлять конституційно прийнятний результат та зміни вже зараз, під час воєнного стану. Інакше прагнення деполітизувати посаду Генпрокурора так і залишатиметься на рівні амбітних декларацій, а не функціональних процедур. Тобто заведе нас у політично неконструктивну суперечку, яка не матиме жодного результату.

Євген Крапивін, керівник напряму "Правопорядок" Лабораторії законодавчих ініціатив