Освіта під російською окупацією

У березні 2025 року я відвідав Миколаїв та інші населені пункти поблизу Херсона, які постраждали від російської окупації. Я провів інтерв'ю з десятками вчителів, директорів шкіл та освітніх управлінців, які пережили окупацію в різних регіонах України. Їхні історії допомагають зрозуміти, чому освіта стала одним із головних полів боротьби в цій війні.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року школи та університети стали одними з головних цілей російської окупаційної влади на захоплених територіях.

Протягом останніх двох років я разом із дослідницею Габріелою Лоттою та дослідником Михайлом Гончаром вивчав вплив російської окупації на вчителів та інших освітян. Дослідження було проведене за сприяння Resilient Ukraine і лягло в основу наукової статті, нещодавно опублікованої в журналі видавництва Oxford University Press.

Освіта як поле боротьби під російською окупацією

Освітні заклади відіграють ключову роль у житті будь-якої громади. Вони не лише передають знання, а й сприяють збереженню колективної пам'яті, культури та національної ідентичності. Усвідомлюючи це, російська влада намагалася встановити контроль над школами й університетами вже в перші місяці окупації.

Мета полягала не лише у створенні видимості адміністративної нормальності. Контроль над освітою мав допомогти закріпити новий політичний порядок, легітимізувати окупацію та просувати русифікацію місцевого населення. Переконати дорослих українців у тому, що вони є росіянами, непросто. Натомість діти та підлітки, чия політична й національна ідентичність ще формується і які через це є особливо вразливими, з погляду окупантів можуть бути значно легшою ціллю.

Наслідки цієї політики швидко стали помітними. У школах, контрольованих Росією, українських дітей змушували регулярно співати російський гімн, брати участь у церемоніях із російськими прапорами, дивитися виступи Володимира Путіна та слухати лекції військових. У багатьох випадках також запроваджувалися військово-патріотичні заходи для дітей та підлітків. Важливу роботу з документування цих змін проводить Центр громадянської просвіти "Альменда".

Водночас українська мова була різко скорочена або вилучена з більшої частини навчальної програми, так само як і теми, пов'язані з українською історією та культурою. Натомість учням нав'язували наративи, що відповідали офіційній пропаганді Кремля.

Культурний геноцид і політика російської окупації

Саме в цьому контексті поняття культурного геноциду набуває особливого значення. Серед жахіть Другої світової війни Рафаель Лемкін, автор концепції геноциду, визначав його як скоординований план дій, спрямований на знищення групи як такої. Хоча згодом цей термін почали насамперед асоціювати з фізичним винищенням, Лемкін наголошував, що руйнування групи може відбуватися і через культурні механізми. Серед них були контроль над освітою, придушення мови та заміна інституцій, відповідальних за відтворення колективної ідентичності.

Важливе місце в його роздумах про знищення національних спільнот посідало також примусове переміщення дітей з однієї групи до іншої – практика, яку ми спостерігаємо й сьогодні у вигляді депортації українських дітей до Росії.

На думку Лемкіна, геноцид складається з двох взаємопов'язаних етапів: руйнування національних засад пригнобленої групи та нав'язування національних засад групи-гнобителя. Ця концепція видається особливо доречною для аналізу політики, яку Росія проводить на окупованих територіях України.

Офіційна риторика Кремля лише підсилює таке тлумачення. Володимир Путін та інші представники російського режиму неодноразово заявляли, що Україна є штучною державою, а росіяни й українці нібито становлять "один народ", розділений через те, що вони називають історичними помилками. Ці ідеї не залишилися лише політичними гаслами. Вони були безпосередньо втілені в освітню політику окупаційної влади.

Поки українські школи, особливо поблизу лінії фронту, швидко переходили на дистанційне навчання, щоб убезпечити учнів і вчителів, російська влада часто наполягала на відновленні очного навчання навіть у районах, розташованих поблизу зони бойових дій. Метою було посилення контролю над місцевими громадами та впровадження нової освітньої системи, попри високі ризики для дітей та підлітків.

Поза окупованими територіями сотні шкіл, університетів та культурних установ були пошкоджені або зруйновані внаслідок російських атак. Таким чином, війна проти української освіти не обмежувалася адміністративним захопленням навчальних закладів, а включала й фізичне знищення просторів освіти та культури.

Заохочення, примус та русифікація

Наше дослідження показало, що для встановлення контролю над освітньою системою окупаційна влада одночасно використовувала як заохочення, так і примус.

Чимало опитаних освітян розповідали про обіцянки вищих зарплат, фінансових бонусів та кар'єрного зростання для тих, хто погоджувався працювати під російською адміністрацією. Інші описували погрози, затримання та різні форми залякування щодо тих, хто відмовлявся співпрацювати.

Одна директорка школи розповіла, що її затримали озброєні люди в балаклавах і доправили до імпровізованого місця утримання – так званого "підвалу". За її словами, окупанти заявили, що вона може отримати багаторічний термін ув'язнення за викладання "іноземного змісту" на "російській території". Інший освітянин описав випадки катувань і примусу до запису публічних заяв на підтримку Росії. У багатьох інтерв'ю також згадувалися обшуки в помешканнях, які проводили озброєні військові.

Ці обставини породжували глибокі моральні дилеми. Одна директорка школи розповіла, що окупанти попередили її: якщо місцеві вчителі відмовляться працювати, їх замінять освітяни, привезені з Росії. Водночас участь у впровадженні освітньої системи, спрямованої на русифікацію населення, могла розцінюватися як співпраця з окупаційною владою.

Попри цей тиск, більшість освітян в окупації відмовилися працювати в закладах, контрольованих російською владою. Деякі з них змогли протягом кількох місяців продовжувати отримувати частину своєї зарплати з України. Російські та українські джерела свідчать, що згодом на окуповані території були направлені вчителі з Російської Федерації. Така заміна місцевих фахівців кадрами, пов'язаними з російською державою, є ще одним елементом системної політики культурної та соціальної трансформації окупованих територій.

Тиск поширювався і на родини. Окупаційна влада пропонувала грошові виплати, щоб заохотити батьків віддавати дітей до русифікованих шкіл. У деяких випадках батьки повідомляли про погрози позбавлення батьківських прав, якщо вони відмовлялися відправляти дітей до школи.

Спротив, колабораціонізм та дистанційна адаптація

У цих умовах ми виокремили щонайменше чотири стратегії, до яких вдавалися освітяни: виїзд з окупованих територій; співпраця з окупаційною владою під тиском, через особисту вигоду або ідеологічну близькість; опір новому порядку; або те, що ми назвали "дистанційною адаптацією".

Опір набував різних форм. Освітяни організовували заняття у приватних будинках, приховували шкільну документацію, зберігали українські навчальні матеріали, розподіляли гуманітарну допомогу, брали участь у протестах проти окупації та передавали інформацію українській владі.

Водночас така стратегія була пов'язана з надзвичайно високими ризиками. Навіть у перші місяці окупації багато респондентів описували життя в атмосфері страху та постійного відчуття нагляду, ніколи не знаючи, хто може повідомити окупаційній владі про їхні проукраїнські погляди. Публічне використання української мови, демонстрація національної символіки чи будь-які прояви української ідентичності – зокрема в повідомленнях, фотографіях чи інших матеріалах, що зберігалися в особистих телефонах, – могли викликати підозри та призвести до покарання, особливо під час перевірок на блокпостах, контрольованих окупантами.

Із посиленням російського безпекового апарату на окупованих територіях багато таких форм опору ставали дедалі складнішими.

У цих умовах "дистанційна адаптація" стала однією з найважливіших стратегій виживання українських освітніх інституцій. Учителі та адміністратори переїжджали на підконтрольні Україні території та продовжували роботу шкіл і університетів в онлайн-форматі.

Це дозволило учням і студентам, які переїхали до інших регіонів України, знайшли прихисток за кордоном або залишилися на окупованих територіях, попри високі ризики, зберігати зв'язок зі своїми навчальними закладами та громадами.

Під час нашого дослідження ми відвідали Херсонський державний університет, який після переміщення у 2022 році працює в Івано-Франківську за підтримки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, а також Маріупольський державний університет, який нині базується в Києві. Попри вимушене переселення, обидва університети продовжують виконувати свої академічні функції та зберігати свої університетські спільноти.

Боротьба за майбутнє України

Коли ми дивимося на війну лише крізь призму військових мап, дипломатичних переговорів чи статистики руйнувань, ми ризикуємо не помітити один із її найважливіших вимірів – боротьбу за майбутнє.

Ідеологічна обробка українських дітей не є ізольованим явищем. Вона вписується в тривалу традицію російської політики, спрямованої на стирання українців як окремої національної спільноти. Протягом століть ця політика набувала різних форм – від придушення української мови та культури в Російській імперії до переслідування інтелектуальної еліти в добу Розстріляного відродження та масового голоду, спричиненого сталінським режимом під час Голодомору.

Боротьба за освіту на окупованих територіях значною мірою є боротьбою за пам'ять, ідентичність та тяглість української нації. Наше дослідження показує, що школи й університети можуть перетворюватися на інструменти панування та асиміляції. Але воно також показує, що вони здатні ставати просторами спротиву.

Попри погрози, затримання, катування, примусові переміщення та щоденний тиск, тисячі освітян знаходили способи зберегти свої спільноти та передавати знання новим поколінням. Саме тому освіта посідає центральне місце в цій війні: вона одночасно є мішенню російської агресії, інструментом українського спротиву та одним із головних полів, на яких проявляється культурний геноцид проти українців.

Вісенте Ферраро, політолог, дослідник Фонду Жетуліу Варгаса (FGV) та Центру українських досліджень Університету Сан-Паулу (Бразилія)

Ця стаття узагальнює основні висновки та аргументи наукової статті, опублікованої в журналі Journal of Public Administration Research and Theory (Oxford University Press). Ферраро також писав про причини російського вторгнення в Україну та, разом із Феліпе Фреллером, про моральні питання, пов'язані з нинішніми мирними переговорами.