Україна показує НАТО війну майбутнього

Останні п'ять років я мала можливість спостерігати з першого ряду за наймасштабнішою трансформацією європейської безпеки від часу завершення Холодної війни.

Я спостерігала цю трансформацію з двох абсолютно різних перспектив. Як журналістка, яка висвітлювала війну Росії проти України, я працювала у містах під ракетними обстрілами, брала інтерв'ю у військових, які захищали Україну, і спостерігала, як звичайні громадяни ставали основою української стійкості. Музиканти, поети, вчителі та підприємці перетворилися на військових, волонтерів та новаторів. Заводи, що колись виробляли меблі чи побутову електроніку, почали випускати безпілотники та військову техніку. Мирна країна, яка боролася за своє виживання, стала одним із провідних світових центрів оборонних інновацій.

Я також добре пам'ятаю, як вже після повномасштабного вторгнення стояла на навчаннях НАТО і спостерігала, як війська Альянсу відпрацьовували сценарії, що й досі виходили з припущення про технологічну перевагу та безперебійне забезпечення. У час коли в Україні й військові імпровізували, використовуючи комерційні дрони та програмне забезпечення, оновлене буквально за одну ніч. Тоді стало очевидно, що поле бою майбутнього буде зовсім не таким, до якого готувалося НАТО.

Протягом десятиліть після завершення Холодної війни Європа сприймала масштабну конвенційну війну як пережиток минулого. Витрати на оборону скорочувалися, оборонна промисловість занепадала, а фокус НАТО змістився на кризове реагування та експедиційні операції. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, мало хто вірив, що Україна зможе протриматися довше кількох днів.

Україна спростувала всі прогнози скептиків. Її надзвичайний спротив змусив НАТО зіткнутися з новою реальністю. Кожен етап війни ставив під сумнів усталені уявлення – від оборони Києва та значення суспільної стійкості до стрімкого розвитку безпілотної війни, радіоелектронної боротьби та вирішальної ролі оборонно-промислового потенціалу.

За п'ять років війни Україна зробила більше, ніж просто продемонструвала слабкі сторони Росії. Вона показала, якою буде війна майбутнього. Тепер лідери НАТО мають продемонструвати на майбутньому саміті в Анкарі, що Альянс готовий до нової безпекової реальності.

Підготовка до саміту демонструє , що Альянс усвідомлює масштаб викликів. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте свідомо змістив акцент дискусії з самих лише оборонних витрат на виробництво, інновації, стійкість та практичну реалізацію рішень. Це більше, ніж зміна риторики. Це відображення фундаментального усвідомлення того, що стримування у XXI столітті залежить не лише від того, скільки демократії витрачають на оборону, а й від того, наскільки швидко вони здатні виробляти, впроваджувати інновації, адаптуватися та підтримувати військовий потенціал.

Трансатлантичні відносини також еволюціонують. Сполучені Штати залишаються незамінним елементом європейської безпеки, але дедалі більше очікують, що Європа візьме на себе більшу відповідальність у межах НАТО. Це не слід трактувати як відхід Америки від Європи. Навпаки, це свідчить про усвідомлення того, що сильніша Європа є необхідною умовою сильнішого НАТО.

Політична дискусія у Вашингтоні також розвивається у цьому напрямку. Протягом більшої частини нинішньої війни головним питанням було, чи зможе Україна вижити. Україна вже відповіла на це питання на полі бою і сьогодні широко визнана однією з провідних військових держав Європи.

Зі зростанням впевненості України зростає і довіра до неї. Двопартійне ухвалення Закону про підтримку України (Ukraine Support Act) цього літа відображає дедалі глибше розуміння у США того, що підтримка України – це не лише допомога країні, яка чинить опір агресії. Це інвестиція у майбутню безпеку всієї євроатлантичної спільноти.

Поглиблення співпраці у сфері безпілотних технологій також свідчить , що Україну більше не розглядають виключно як отримувача військової допомоги. Сьогодні вона є джерелом бойових інновацій та унікального оперативного досвіду, здатного посилити Сполучені Штати, НАТО та всю демократичну спільноту. Це означає важливий стратегічний зсув.

Десятиліттями НАТО експортувало військові знання своїм партнерам. Сьогодні саме Україна експортує здобутий у боях досвід у сфері безпілотної війни, радіоелектронної боротьби, адаптації до умов сучасного поля бою, інтеграції розвідданих та цивільної стійкості.

Безпекова дискусія всередині НАТО вже починає змінюватися. Замість того щоб обговорювати, чи здатна Україна захистити себе, дедалі більше уваги приділяється тому, чого НАТО може навчитися в України. Саме тому саміт в Анкарі має шанс стати історичною віхою.

Політичні дискусії щодо можливого майбутнього членства України в НАТО не повинні визначати характер відносин між Києвом та Альянсом. Натомість головним пріоритетом має стати стратегічна інтеграція. Українська оборонна промисловість повинна стати складовою європейської оборонно-промислової бази. Українські інновації мають формувати пріоритети закупівель НАТО. А військова доктрина Альянсу повинна враховувати бойовий досвід України.

Для НАТО інтеграція України – це вже не питання геополітичної солідарності. Це стратегічна необхідність.

Сьогодні перед лідерами НАТО стоїть історичний вибір. Вони можуть і надалі поступово адаптуватися до кожної нової кризи, або ж визнати, що післявоєнний порядок, який сформувався після завершення Холодної війни, завершився, і почати пристосовуватися до нової безпекової реальності, яку вже відкрила Україні світу.

Якщо саміт в Анкарі буде успішним, він увійде в історію як момент, коли НАТО перестало готуватися до воєн минулого і почало готуватися до воєн майбутнього.

Мирослава Гонгадзе – старша наукова співробітниця (nonresident senior fellow) Євразійського центру Atlantic Council та старша наукова співробітниця з питань миру, безпеки й оборони в Friends of Europe