Іноземні інженери для України: стратегія victory чи перемоги?

Питання пом'якшення правил для працевлаштування іноземців до українських компаній, зокрема державних, активно обговорюється в інформаційному полі останні кілька місяців. Керівник Офісу Президента України Кирило Буданов наголошує, що це може дозволити бізнесу частково вирішити проблему дефіциту кадрів.

За останні роки українська оборонна промисловість здійснила неможливе. Ще у 2022 році важко було уявити, що в Україні будуть десятки нових виробників, тисячі інженерів, сотні нових технологічних рішень. Україна стала одним із світових центрів військових інновацій. Темпи виробництва безпілотників, засобів РЕБ, РЕР та інших технологій вимірюються вже не окремими виробами і навіть не сотнями одиниць, а тисячами і сотнями тисяч щомісяця.

Але разом із цим дедалі частіше від військових можна почути іншу тезу: технологій більше, а людей – бракує. І насправді ця проблема виходить далеко за межі фронту. Вона стосується всієї оборонної екосистеми — від бойових підрозділів до виробничих майданчиків.

Саме через це ми вимушені думати про залучення в Україну іноземних громадян, зокрема на фронт. За даними, оприлюдненими навесні 2026 року, у складі Сил Оборони України вже служать до 20 тисяч іноземних добровольців із десятка країн світу. Це приблизно 2% від загальної чисельності українського війська.

Для когось це велика цифра. Для мене — навпаки.

Якщо ми говоримо про війну, від результату якої залежить не лише майбутнє України, а й безпека всієї Європи, то два відсотки іноземців у лавах СОУ — це радше початок розмови, ніж її завершення.

Водночас питання кадрів стає дедалі актуальнішим не лише для війська. Українська оборонна промисловість сьогодні продовжує працювати в умовах кадрового дефіциту. Він існував і до повномасштабного вторгнення Росії до України. Хоча звісно, що зараз попит став більше і зацікавленість суттєво зросла. Проте деякі позиції залишаються критично дефіцитними.

Ми роками конкурували за фахових спеціалістів із роботодавцями за кордоном та IT–компаніями. Спочатку з російським, потім — з європейськими. Війна цю проблему не створила. Вона – лише зробила її помітнішою.

І якщо про іноземців у СОУ сьогодні говорять усе частіше, то про іноземців в українській оборонній промисловості майже не чутно. Якщо ви запитаєте мене: "Чи залучені іноземці у виробництво зброї?", то відповідь буде "Ні", бо це 0,1% від загальної кількості.

Наприклад, до BlueBird Tech за 3 роки роботи "стукалися" ледве 2 іноземці – не інженерного фаху.

Війна потребує людей не лише на фронті

Сучасна війна потребує спеціалістів не лише на передовій. Вкрай потрібні інженери, конструктори, програмісти, тестувальники, оператори обладнання, логісти та десятки інших фахівців, без яких не з'являться на передовій ті самі дрони, системи РЕБ, детектори та інші технології, які сьогодні рятують життя військових.

За чотири роки повномасштабної війни українська оборонна промисловість змінилася кардинально. Якщо у 2022 році країна жила переважно завдяки мобілізації суспільства та волонтерському руху, то сьогодні ми бачимо вже сформовану оборонну індустрію із сотнями компаній, власними виробничими ланцюгами, експортними амбіціями та конкуренцією за таланти.

На початку вторгнення охочих долучитись до спільної справи було більше, ніж достатньо. Люди хотіли бути корисними, допомагати армії, впливати на хід подій. Саме ця енергія багато в чому стала фундаментом для розвитку сучасного українського defence-tech сектору.

Сьогодні ситуація змінилася. Оборонні компанії вже не можуть покладатися лише на ентузіазм. Галузь стала професійною, масштаби виробництва зросли в рази, а разом із ними зросли й вимоги до персоналу. Водночас оборонний сектор залишається одним із небагатьох ринків, де люди отримують не лише конкурентну зарплату, а й розуміння того, що їхня робота безпосередньо впливає на майбутнє країни.

Зараз ми все частіше бачимо, що люди обирають не між роботою в оборонній компанії та цивільною сферою, а між оборонною компанією та службою у війську. Якщо кілька років тому такий вибір здавався малоймовірним, то сьогодні це реальність. Армія стала значно технологічнішою, з'явилися спеціалізовані підрозділи та можливість свідомо обирати напрямок служби. У результаті оборонна промисловість і військо фактично конкурують за одну й ту саму категорію мотивованих людей.

Чи означає це, що українська оборонка сьогодні переживає катастрофічний кадровий голод? На мою думку — ні.

Людей загалом вистачає. Але існує дефіцит конкретних спеціалістів, насамперед інженерних. Причому чим складніше стає технологія, то гострішою стає проблема. Якщо знайти збірника, комплектувальника чи пайщика, які теж, без сумніву, є вкрай важливими, ще можна, то спеціалістів із вузькою інженерною експертизою, досвідом розробки складної електроніки, радіотехнологій чи окремих напрямків програмної інженерії на ринку суттєво не вистачає.

Водночас важливо розуміти, що навіть знайдений спеціаліст не вирішує проблему миттєво. Будь–яку людину потрібно готувати, навчити/перенавчити, провести через низку практичних ітерацій, дати можливість набратися досвіду. У технологічному виробництві це процес, який займає місяці.

Саме тому кадровий дефіцит безпосередньо впливає на виробничі потужності. Без людей не працює жодне виробництво. Так, у світі існують повністю автоматизовані заводи. Але українська оборонна промисловість сьогодні — це переважно гнучкі, розосереджені виробництва, які швидко адаптуються до викликів війни. І в центрі цих виробництв залишається Людина.

Чим більше виробничих ліній запускається, чим більше нових технологій з'являється, тим більше фахівців необхідно для їхнього створення. Тому питання кадрів поступово стає одним із ключових факторів подальшого розвитку української оборонної індустрії.

І саме тут Україна рано чи пізно буде змушена шукати відповіді не лише всередині країни, а й за її межами. Адже в боротьбі за таланти сьогодні конкурують не окремі компанії – конкурує весь світ. І якщо ми хочемо зберегти темпи розвитку оборонних технологій, нам потрібно вже зараз думати про те, як залучати до цієї роботи найкращих фахівців незалежно від того, де вони народилися.

Як іноземці можуть вирішити кадровий дефіцит

Будь–яке виробництво впирається у людей. Можна закупити обладнання, знайти фінансування, побудувати цех чи відкрити офіс. Але якщо немає кому працювати, усе це "залізо" не має сенсу.

Кожен спеціаліст — це не просто "людина в штаті". Це додаткові вироби, які потраплятимуть на фронт. Тому питання залучення іноземців для мене — це важливе питання сьогодення.

Світ давно зрозумів просту істину: за таланти потрібно боротися. Один із найкращих прикладів — США. Протягом десятиліть вони будували свою конкурентоспроможність не лише на власних ресурсах, а й на здатності залучати найкращих спеціалістів з усього світу. Інженерів, науковців, лікарів, підприємців, розробників.

Україна також повинна почати мислити в цій логіці. Йдеться не про масове завезення мігрантів заради кількості. Йдеться про залучення "якісних" людей, які можуть принести користь, зокрема нові знання, нові підходи та новий досвід.

Для оборонної галузі насамперед важливі інженери, фахівці з електроніки, радіотехнологій, телекомунікацій, програмного забезпечення, механіки, автоматизації виробництва. Кваліфіковані фахівці з профільною освітою, які вже працювали над складними технологічними проєктами та можуть не обов'язково створюватимуть щось нове, а й передавати власний досвід українським командам.

У BlueBird Tech ми вже працюємо над тим, щоб залучати таких спеціалістів до наших R&D–центрів за кордоном. BlueBird Tech вже має представництво у США та наразі відкриває офіси в ЄС. В першу чергу, ми прагнемо об'єднати українських інженерів, які виїхали за кордон – але важливі й іноземні фахівці.

Причому найцінніше в цій історії навіть не закриття окремої вакансії. Найцінніше — передача знань. Один сильний інженер може навчити десятки українських колег, а його досвід залишиться в країні навіть після завершення конкретного проєкту.

Я переконаний – іноземні спеціалісти не повинні розглядатися, як заміна українцям. Навпаки — вони можуть стати каталізатором розвитку українських фахівців.

Окреме питання — чи готові самі іноземці працювати з Україною під час війни? Мій досвід показує, що так!

Інженери в усьому світі хочуть працювати там, де відбуваються технологічні прориви. Для них важлива не лише зарплата. Для багатьох не менш важливо бути причетними до створення технологій, які змінюють світ.

Сьогодні саме це відбувається в Україні. У сфері оборонних технологій ми стали одним із центрів глобальних інновацій. Рішення, які народжуються тут, вивчають військові, виробники та дослідники по всьому світу. Для багатьох іноземних фахівців це унікальна можливість долучитися до процесів, які визначатимуть розвиток оборонних технологій на роки вперед.

Тому я не вважаю, що війна автоматично робить Україну непривабливою для талановитих людей. Навпаки. Якщо правильно сформулювати пропозицію, створити зрозумілі механізми та можливості для професійної реалізації, Україна може стати місцем, куди захочуть приїжджати навіть у буремні часи.

Зрештою, питання не в тому, чи потрібні нам іноземні спеціалісти. Питання в тому, чи готові ми конкурувати за них з рештою світу. Бо сьогодні боротьба за таланти стала не менш важливою, ніж боротьба за інвестиції чи технології. І країни, які виграють цю конкуренцію, отримають значно більше можливостей для розвитку.

Декілька простих прикладів.

Компанія Google формувала значну частину своєї інженерної команди з мігрантів і фахівців, які приїхали з різних країн світу. У американському представництві частка співробітників, народжених за межами країни, у компанії становить близько половини. Саме цей глобальний набір талантів став одним із факторів, які дозволили Google масштабувати пошукові системи, хмарні сервіси та згодом – штучний інтелект.

Подібну модель використовує і Microsoft. Компанія десятиліттями будує свої R&D–команди як міжнародні, залучаючи інженерів з Індії, Європи, Китаю та інших регіонів. Багато ключових продуктів, зокрема хмарна платформа Azure, розвивалися саме в мультинаціональному середовищі, де поєднувалися різні інженерні школи та підходи.

Tesla – ще один чудовий приклад. Іноземні фахівці стали критично важливими для швидкого розвитку компанії. Інженери з Європи, Азії та інших ринків працювали над батарейними технологіями, виробничими процесами та системами автономного керування, що дозволило компанії швидко масштабувати виробництво електромобілів.

Компаній, які досягли великих результатів, залучаючи іноземців – сотні.

Як це може працювати на практиці

Коли мова заходить про залучення іноземних спеціалістів до української оборонної галузі, зазвичай виникає низка питань. Де вони працюватимуть? Як забезпечити безпеку? Чи не залишаться українці без роботи? Чи буде дружнім середовище? І чи не стане мовний бар'єр додатковою проблемою?

На мою думку, відповідь на більшість цих питань значно простіша, ніж здається.

Почнемо з того, що залучення іноземців не обов'язково означає їхній приїзд до України. Оборонна індустрія давно працює в міжнародному форматі. Частина спеціалістів може працювати віддалено, частина — у дослідницьких та інженерних центрах за кордоном, які керуються українцями.

Саме таким шляхом уже сьогодні рухаються багато українських технологічних компаній. У такій моделі люди працюють над окремими напрямками або проєктами, інтегруючись у спільний процес створення продукту.

Це дозволяє одночасно вирішувати одразу два завдання: отримувати доступ до міжнародної експертизи та зменшувати безпекові ризики. Адже питання безпеки справді є одним із ключових для оборонної галузі. Але я б не перебільшував його у контексті іноземців.

Насправді ризик витоку інформації існує завжди. І він не залежить від громадянства людини. Будь–який співробітник — українець чи іноземець — може порушити правила або працювати в інтересах третіх сторін. Саме тому безпека сучасних оборонних компаній будується не на принципі "свій–чужий", а на системі контролю доступу до інформації.

Тобто, чим складніший проєкт, тим більше він розділений на окремі компоненти. Кожна окрема людина має доступ лише до тієї частини інформації, яка необхідна для виконання саме її функціоналу. Так працюють великі технологічні компанії по всьому світу, і саме такий підхід дозволяє масштабувати команди без критичних ризиків.

Більше того, залучення іноземних фахівців не означає автоматичного доступу до найбільш чутливих розробок. Частина робіт може виконуватися за межами України, частина — у рамках окремих дослідницьких проєктів, а частина взагалі стосуватиметься технологій подвійного призначення, які використовуються не лише в оборонній сфері.

Не менш важливе питання — чи не залишаться українці без роботи. Я переконаний, що ні!

Україна сьогодні перебуває в ситуації, коли дефіцит кадрів стримує розвиток цілих галузей. Ми говоримо не про боротьбу за обмежену кількість робочих місць. Ми говоримо про нестачу людей для реалізації вже існуючих проєктів.

Іноземний спеціаліст у такій моделі не забирає роботу в українця. Навпаки — допомагає створювати нові продукти, запускати нові виробничі напрямки, масштабувати бізнес і відкривати додаткові вакансії – для українських фахівців.

Саме так працюють найуспішніші економіки світу. Сполучені Штати, Канада, Австралія, Велика Британія, Німеччина десятиліттями залучають таланти з інших країн не тому, що їм бракує власних громадян, а тому, що конкуренція за найкращих спеціалістів давно стала частиною стратегії розвитку.

Для України це питання буде ставати дедалі актуальнішим. Особливо з огляду на демографічні втрати від війни та вимушену міграцію останніх років.

Ще один аргумент, який часто можна почути, стосується мовного бар'єра. Але тут, на мою думку, проблема полягає не в іноземцях.

Сучасна технологічна індустрія говорить англійською. Наукові дослідження, технічна документація, міжнародні конференції, професійні спільноти — все це вже давно функціонує англійською. Якщо ми хочемо бути частиною глобального технологічного світу, нам доведеться навчитися вільно працювати в такому середовищі.

Тому знання англійської стає не перевагою, а базовою навичкою для розвитку української оборонної індустрії.

Тепер – найголовніше. Для залучення іноземців потрібні зрозумілі правила працевлаштування, можливість отримувати дозвіл на проживання, прозорі податкові умови, які не відлякуватимуть висококваліфікованих фахівців та відкритість до міжнародної співпраці.

Світова практика показує: держави, які вміють залучати людей, розвиваються швидше. Країни, які намагаються закритися від світу, рано чи пізно починають програвати конкуренцію за майбутнє. І для України цей вибір буде одним із визначальних у найближчі роки.

Що іноземці можуть дати Україні

На перший погляд, відповідь на це питання проста: більше людей означає більше виробленої продукції. Більше інженерів, техніків і спеціалістів — більше дронів, систем зв'язку, засобів радіоелектронної боротьби та іншої техніки, яка щодня працює на фронті.

Але реальний мультиплікаційний ефект від залучення іноземців значно ширший, ніж просто збільшення виробничих потужностей. Йдеться не лише про кількість, а про якість розвитку системи.

Сьогодні Україна вже отримує фінансову та технологічну підтримку від партнерів саме тому, що демонструє відкритість до співпраці та здатність інтегруватися у глобальні процеси. Іншими словами, світ інвестує не лише в Україну як країну, а в Україну як відкриту технологічну платформу, яка взаємодіє з міжнародним середовищем.

У цьому контексті залучення іноземних спеціалістів — це не просто кадрове рішення. Це сигнал. Сигнал про те, що Україна не закривається, а навпаки стає частиною глобального ринку технологій, знань і талантів.

Саме ця відкритість може впливати і на рівень міжнародних інвестицій. Інвестори завжди дивляться не лише на фінансові показники чи потенціал ринку, а й на здатність країни інтегрувати зовнішню експертизу, працювати з міжнародними командами, масштабувати рішення за межі власного внутрішнього ринку.

Якщо Україна зможе вибудувати таку модель, вона фактично підвищить свою привабливість як технологічного хабу.

І тут важливо розуміти: іноземці в цій системі — не просто робоча сила. Це носії досвіду, підходів і практик з інших ринків. Вони можуть приносити інші інженерні рішення, інші управлінські моделі, інші стандарти якості. А головне — вони можуть працювати, як міст між Україною та глобальною технологічною екосистемою.

У довгій перспективі це може стати одним із факторів, який дозволить Україні перетворитися на центр міжнародних оборонних інновацій. Але для цього недостатньо просто залучати людей. Потрібно мислити ширше — як взаємодіяти зі світом загалом.

Йдеться про зміну підходу: не лише "що Україна може отримати", а й "що ми можемо запропонувати іншим країнам у партнерстві". Бо міжнародна співпраця завжди працює як двосторонній процес.

У такій моделі Україна отримує значно більше, ніж могла б отримати самостійно. Це класична логіка партнерства: один плюс один дорівнює більше ніж два.

Валерій Зарубін