Чому Європі так важко побачити українських цивільних у полоні?

Цивільний полон – це категорія, якої не мало би існувати. Сама ідея такого обмеження свободи вже є злочином згідно з міжнародним правом.

За Женевськими конвенціями, цивільних не можна брати в заручники і використовувати як обмінний фонд. Тому і в міжнародної спільноти досі немає зрозумілої дорожньої карти: що робити, коли держава системно викрадає некомбатантів, тримає їх у тюрмах, засуджує за фейковими статтями й використовує як інструмент окупації.

Є процедури щодо військовополонених. Є окрема політична рамка щодо викрадених дітей. А цивільні заручники ніби провалюються між категоріями.

Цей підхід нагадує мені досвід наших військових на спільних тренуваннях із країнами НАТО. Іноземні інструктори кажуть: коли є поранений, треба під'їхати, посадити його в авто і вивезти. Наші військові на таке можуть тільки сміятися. Бо коли тебе накриває артилерія, коли небо прострілюється дронами, коли кожен рух може коштувати життя, проста інструкція перестає працювати.

З цивільними заручниками схожа ситуація. На папері все ясно: цивільних не можна викрадати, катувати й утримувати. У реальності Росія це робить. Масово. Системно. І міжнародна система, яка десятиліттями вибудовувала підхід, де правила принаймні мають значення, виявляється погано підготовленою до держави, яка використовує саму імітацію закону як інструмент терору.

Європа багато десятиліть відбудовувала себе як регіон, де закон має значення. Не те, щоб цей закон завжди працював ідеально. Але сам принцип важливий: якщо людину затримали, має бути процедура; якщо є суд, має бути справа; якщо є обвинувачення, має бути доказ; якщо є покарання, воно має бути результатом правового процесу.

У неліберальних системах усе інакше. Там суд може бути не способом встановити правду, а способом оформити насильство. Протокол може не захищати людину, а приховувати злочин. Вирок може бути не завершенням розслідування, а частиною окупаційної політики.

Саме тут і починається проблема європейського розуміння. Є факти: українських цивільних викрадають, тримають без зв'язку з родинами, катують, перевозять між окупованими територіями та Росією, засуджують за "шпигунство", "тероризм", "екстремізм", "диверсії". Але європейському політичному й громадянському середовищу часто незрозуміло, чому це відбувається і якою має бути політична відповідь.

Якщо людину засудили за "шпигунство", навіть якщо всі розуміють, що справа сфабрикована, у західній уяві все одно вмикається юридична рамка. Був суд. Є стаття. Є вирок. Можливо, треба говорити про порушення прав ув'язненого? Може, треба вимагати доступу адвоката і гуманного поводження?

Проте цього недостатньо. Бо проблема не тільки в тому, що з українськими цивільними погано поводяться у російських тюрмах. Проблема в тому, що їх не мало би бути в цих тюрмах взагалі.

Європейцям часто складно зрозуміти саму логіку окупації. Не окупації як зміни прапора над адміністративною будівлею, а окупації як системи контролю і залякування.

Росія викрадає не лише тих, хто тримав зброю. Вона викрадає мерів, журналістів, священників, активістів, учителів, волонтерів, родичів військових, людей, які відмовилися співпрацювати, людей, які просто були помітними у своїй громаді.

Для українців це не потребує довгого пояснення. Ми розуміємо, що російська окупація карає не лише за дію, а й за ідентичність, лояльність, пам'ять, мову, небажання підкоритися.

Бути українцем або кримським татарином в окупації вже може бути достатньою підставою для підозри. А підозра у російській системі дуже швидко перетворюється на тортури, підвал, СІЗО, етап і вирок.

Але європейська думка часто шукає раціональне пояснення там, де раціональність є лише частиною механізму. Чому саме цю людину? Що вона зробила? Чому її засудили? Яка була справа? Чи був у неї зв'язок з армією? Чи вона справді могла передавати інформацію?

Ці питання ніби природні для правової культури, але щодо російської окупації вони часто ведуть у пастку. Бо рішення про викрадення та утримання українських цивільних є не правовим, а політичним.

Інша проблема в тому, що кожен кейс викрадення та утримання цивільних є унікальним. У кожної людини є своя біографія, родина, історія. Свій шлях через окупацію, підвал, СІЗО, колонію.

Ми бачимо патерни. Ми розуміємо, що це не окремі ексцеси, а частина державної політики. Але для зовнішньої аудиторії ця тема часто розпадається на сотні окремих історій.

Показово, як ЄС накладає санкції на осіб, причетних не до злочинів викрадення і утримання цивільних, а саме до обмеження прав увʼязнених.

У листопаді 2025 року ЄС наклав санкції на десятьох осіб, серед яких були високопосадовці російської Федеральної служби виконання покарань у Ростовській області. Ішлося про установи, де ув'язнених, зокрема українців, били, позбавляли медичної допомоги, тримали в жахливих умовах і примушували до зізнань під час допитів. Рада ЄС також згадала про смерті внаслідок жорстокого поводження, зокрема про українську журналістку Вікторію Рощину.

Це важливо. Але цього недостатньо.

Бо ЄС досі не має повноцінного санкційного треку проти всієї системи викрадення, фабрикації справ, незаконних судових процесів, етапування й утримання українських цивільних.

Санкціонувати тюремників за побиття – це логічно зрозуміло для європейської системи. Санкціонувати весь ланцюг захоплення цивільної людини – від окупаційної адміністрації, ФСБ, слідчого, прокурора, судді, конвою, колонії й до пропагандиста, який називає цю людину "терористом", – значно складніше. Для цього треба визнати, що перед нами не набір порушень прав людини, а система державного заручництва.

І тут ми підходимо до найважливішого. Європа не обов'язково байдужа. Часто навпаки – люди, з якими ми говоримо, щиро шоковані. Вони питають: це жахливо, але що саме ми можемо зробити?

Ми чули це в перші роки роботи з темою депортованих дітей. Нас питали, іноді зі сльозами на очах: яке швидке рішення? Як повернути дітей? Що може зробити конкретний депутат, міністр, уряд, міжнародна організація?

Коли ми відповідали, що треба посилювати санкції проти Росії, підтримувати Україну, будувати політичний тиск, шукати виконавців, називати інституції, працювати з урядами й медіа – цього часто не хотіли чути. Бо це звучало занадто складно і неприємно. Хотілося однієї гуманітарної кнопки, яку можна натиснути – і діти повернуться.

Тепер європейські політики самі говорять про депортованих дітей в цьому контексті: потрібен тиск, санкції, міжнародна коаліція, підтримка України, політична ізоляція Росії, відповідальність конкретних осіб.

З цивільними заручниками має бути так само, адже простого рішення не існує. Немає одного переговорника, одного обміну, однієї гуманітарної формули, яка поверне всіх. Тому наше завдання – не переконувати Європу "поспівчувати". Співчуття є, але воно не є політичним інструментом.

Нам треба переконати європейську спільноту, що цивільні заручники – це не гуманітарна периферія війни, а один із центральних механізмів російської окупаційної політики. Це не тема "після перемоги" і не пункт виключно для майбутніх трибуналів. Це жива система насильства, яка працює зараз. Відповідь на неї теж має бути політичною зараз.

Потрібен окремий санкційний трек щодо викрадення, незаконного утримання, насильницьких зникнень і тортур українських цивільних. Потрібні санкції проти слідчих, прокурорів, суддів, тюремників, посадовців окупаційних адміністрацій, працівників ФСБ і ФСВП, керівників колоній, лікарів, які покривають тортури, і пропагандистів, які легітимізують ці вироки. Потрібно, щоб питання цивільних заручників звучало на найвищих політичних рівнях так само регулярно, як питання військової допомоги, енергетики, санкцій і переговорів.

І головне – жодної нормалізації відносин із Росією, жодного послаблення санкцій, жодної мирної рамки без вимоги звільнення й встановлення долі українських цивільних, яких вона викрала.

Саме тому нам не потрібно просити Європу просто більше говорити про українських цивільних у полоні. Нам потрібно вимагати, щоб вона нарешті назвала цю систему тим, чим вона є: державною політикою викрадення і заручництва. І почала діяти відповідно.

Анастасія Марушевська, співзасновниця та виконавча директорка громадської організації PR Army