Не повторити Європу

Коли цього літа українські міста задихаються від спеки, енергосистема працює на межі через кондиціонери, а одна сильна злива за годину перетворює вулиці на річки, ми продовжуємо говорити про клімат так, ніби це проблема далекого майбутнього. Насправді головне питання сьогодні звучить інакше. Чи не повторюємо ми під час відбудови ті самі помилки, які Європа зараз змушена виправляти за мільярди євро?

Я майже впевнена, що багато хто з тих, хто зараз читає цей текст, хоча б раз гуляв старими історичними кварталами Будви, Севільї, Кордови, Толедо, Флоренції чи невеликих міст Андалусії. Ми фотографували вузькі вулички, захоплювалися білими фасадами, старими фонтанами, затишними внутрішніми двориками, площами, де навіть у спекотний день було легко дихати. Нам це здавалося красивою архітектурою, атмосферою Старої Європи, романтикою, яку хочеться забрати із собою на фотографіях.

Але минулого року, коли я кілька днів провела в одному з таких італійських міст, впіймала себе на зовсім іншій думці. За майже сорокаградусної спеки містом можна було спокійно ходити пішки. Не тому, що там прохолодніше, ніж в Україні. А тому, що його будували люди, які дуже добре розуміли свій клімат.

І цього літа, коли Європа знову потерпає від хвиль спеки, а Україна переживає черговий сезон температурних рекордів, я дедалі частіше повертаюся саме до цієї думки.

Можливо, найбільша проблема сучасних міст полягає не лише в тому, що змінився клімат. Можливо, ми просто перестали його враховувати.

Ще сто років тому архітектор майже не міг дозволити собі не думати про сонце, вітер чи воду. Від цього залежало, чи буде будинок придатним для життя, чи не перетвориться площа на розпечений казан, чи не підтопить місто після сильної зливи.

Потім настала епоха дешевої енергії, бетону, скла і великих інженерних систем. Нам здалося, що природу більше не потрібно враховувати, адже будь–яку проблему можна буде вирішити технологіями.

Сьогодні стає очевидно, що це була ілюзія.

Ми звикли сприймати зміну клімату як тему міжнародних конференцій, складних наукових дискусій і багатомільярдних програм декарбонізації. Насправді ж її наслідки кожен із нас бачить майже щодня. Влітку асфальт настільки розжарюється, що місто буквально починає випромінювати тепло навіть після заходу сонця. Після кількох тижнів посухи одна сильна злива здатна за кілька годин затопити дороги, двори та підземні переходи. Узимку температура може змінюватися на десять чи п'ятнадцять градусів буквально за добу.

Мені здається, ми дуже довго сперечалися не про те. Одні намагалися довести, що клімат змінювався завжди. Інші говорили виключно про антропогенний вплив. Насправді сучасна наука давно пояснила, що ці процеси не суперечать один одному. Клімат Землі дійсно змінювався протягом усієї історії планети, але сьогодні природна мінливість накладається на наслідки діяльності людини. Саме тому екстремальні погодні явища стають частішими, а їхній вплив відчуває кожне місто.

Проте для українських громад, архітекторів, забудовників чи органів місцевого самоврядування значно важливіше інше питання. Не хто винен. А як нам жити в новій кліматичній реальності.

І тут починається найцікавіше.

Ми дуже любимо говорити про інновації, про розумні міста, цифровізацію та нові технології. Але якщо уважно придивитися до того, що сьогодні рекомендують кліматологи, урбаністи й інженери, виникає дивне відчуття. Значна частина цих інновацій уже існувала кілька сотень років тому.

У Греції білі фасади були не дизайнерським рішенням, а способом зменшити перегрівання будівель.

В Андалусії внутрішні патіо з деревами та фонтанами працювали як природні кондиціонери. Вода, випаровуючись, охолоджувала повітря, а товсті кам'яні стіни не пропускали денну спеку всередину. Вузькі вулиці створювали затінок майже протягом усього дня, а їхня орієнтація враховувала рух сонця та переважаючі вітри.

В Італії площі проєктували так, щоб дерева, вода, камінь і напрямок повітряних потоків працювали як єдина система формування міського мікроклімату.

Навіть Нідерланди, які сьогодні весь світ ставить за приклад у сфері кліматичної адаптації, насправді лише продовжують власну багатовікову традицію. Там ніколи не намагалися остаточно перемогти воду. Місцеві мешканці дуже рано зрозуміли просту річ: якщо вода все одно прийде, потрібно залишити їй місце. Саме тому сучасні водні площі, резервуари для дощових вод і відновлення природних заплав є не революційними винаходами, а сучасним продовженням логіки, яка формувала ці міста століттями.

І саме тут виникає одна дуже цікава суперечність.

Коли ми говоримо про європейський досвід, то часто сприймаємо його як єдину історію успіху. Насправді це не так.

Існує Європа, яка століттями вчилася жити відповідно до законів природи, і саме тому залишила нам Севілью, Флоренцію, Толедо, старі квартали Амстердама чи Брюгге. Але існує й інша Європа. Післявоєнна Європа другої половини ХХ століття, яка щиро повірила, що технічний прогрес остаточно звільнив людину від необхідності рахуватися з природою.

Саме тоді річки почали ховати в бетонні колектори, болота осушувати, заплави забудовувати, дерева поступалися місцем автомобільним дорогам й автостоянкам, а суцільний асфальт і бетон стали символами сучасного міста. Це виглядало логічно. Енергія була дешевою, клімат здавався стабільним, а інженерія, здавалося, здатна розв'язати будь–яку проблему.

Минуло лише кілька десятиліть, і саме ця Європа сьогодні витрачає мільярди євро, щоб повернути назад те, що колись сама ж ліквідувала.

Європа сьогодні для нас є дуже хорошим учителем не тому, що знайшла ідеальні рішення. Навпаки. Вона чесно визнає власні помилки й витрачає величезні ресурси на їх виправлення. У багатьох містах відкривають річки, які колись заховали в бетонні колектори. Відновлюють заболочені території, які самі осушили. Повертають дерева на площі, де ще недавно були автомобільні парковки. Створюють дощові сади й зелені коридори не тому, що це красиво, а тому, що це дешевше, ефективніше і безпечніше, ніж постійно боротися з наслідками спеки та підтоплень.

Стара Європа навчилася жити разом із природою.

Європа ХХ століття вирішила, що може жити без неї.

Сучасна Європа сьогодні дорого платить за цю самовпевненість.

Тут настільки повірили у всемогутність технологій, що перестали проєктувати міста відповідно до законів природи. Раптом здалося, що кондиціонер повністю замінить дерево. Що бетон ефективніший за ґрунт. Що річку можна сховати в колектор і забути про її існування. Що заплава – це просто вільна земельна ділянка під забудову.

Певний час це справді працювало. Дешева енергія дозволяла компенсувати помилки проєктування. Якщо місто перегрівалося, встановлювали більше кондиціонерів. Якщо не справлялася дощова каналізація, будували новий колектор. Якщо зникали дерева, їх замінювали красивими візуалізаціями майбутніх скверів у презентаціях забудовників.

Але клімат поступово змінив правила гри.

Тепліше повітря утримує більше вологи. Атмосфера дедалі довше накопичує воду, а потім віддає її за дуже короткий час. Саме тому сьогодні ми бачимо не просто сильні дощі, а надпотужні зливи. Одночасно довші хвилі спеки підсилюють перегрів міст, особливо там, де майже не залишилося дерев, відкритого ґрунту чи водойм. Ми дедалі частіше говоримо про кліматичні екстремуми, і саме вони, а не середня температура, стають новою реальністю.

Подивімося на українські міста цього літа.

Майже кожне з них переживає однаковий сценарій.

Удень центральні площі перегріваються настільки, що люди шукають будь–який клаптик тіні.

Увечері кондиціонери створюють пікове навантаження на енергосистему. Потім приходить одна сильна злива, і вулиці, які ще кілька годин тому потерпали від спеки, опиняються під водою.

Паралельно дедалі частіше лунають розмови про дефіцит водних ресурсів у тих регіонах, де ще недавно це здавалося малоймовірним.

Це вже не окремі проблеми.

Це нові вихідні умови, у яких доведеться жити країні.

Однак, Україна має одну перевагу, якої не було в більшості європейських країн. Ми можемо вчитися не лише на власних помилках, а й на чужих.

Сьогодні Європа фактично переглядає значну частину містобудівних рішень, які сама ж вважала прогресивними пів століття тому. Вона відкриває річки, які колись заховала у бетонні колектори. Відновлює заболочені території, які сама осушила. Повертає дерева на площі, де ще недавно будували автомобільні парковки. Створює простір для води там, де десятиліттями намагалася повністю її контролювати.

Фактично Європа сьогодні платить дуже високу ціну за власну впевненість у тому, що природу можна остаточно підпорядкувати інженерним рішенням.

Саме тому її досвід для нас такий цінний. Не тому, що його потрібно копіювати. І не тому, що Європа вже знайшла ідеальну модель.

А тому, що вона вже пройшла шлях, який Україна лише починає.

Мені дуже не хотілося б, щоб через тридцять чи сорок років українські міста так само витрачали мільярди гривень на виправлення рішень, які ми ухвалюємо сьогодні.

Ми багато говоримо про принцип Build Back Better. Але якщо бути чесними, він означає не просто використати сучасніші матеріали чи побудувати красивіші будівлі. Він означає відмовитися від логіки минулого століття.

Ми більше не можемо дозволити собі проєктувати міста так, ніби спека є винятком, а не новою нормою. Ми більше не можемо закладати інфраструктуру, розраховану на опади, які були характерні тридцять років тому. Ми більше не можемо сприймати дерева як декоративний елемент, а воду – як проблему, яку потрібно якомога швидше відвести в трубу.

Саме зараз, коли Україна відбудовує міста, громади, дороги, школи й лікарні, ми маємо поставити собі, мабуть, найважливіше запитання всієї відбудови.

Чи будуємо ми країну для клімату, який пам'ятаємо, чи для клімату, в якому житимуть наші діти?

Мені здається, головний урок Європи минулого століття полягає не лише в її архітектурі. Він у її здатності чесно визнавати власні помилки й витрачати величезні ресурси, щоб їх виправити.

Україна сьогодні отримала значно рідкісніший шанс. Ми можемо не чекати кілька десятиліть, поки природа виставить нам рахунок. Ми можемо зробити висновки вже зараз.

Саме тому післявоєнна відбудова має стати не повторенням європейського шляху, а його продовженням з урахуванням тих уроків, які Європа вже засвоїла власним коштом. Бо справжня мудрість полягає не в тому, щоб повторювати чужий успіх. Вона полягає в тому, щоб не повторювати чужих помилок.

Людмила Циганок, Президентка Асоціації професіоналів довкілля, гендиректор "Офісу сталих рішень"