Авторитарний синдром президента та розпад лідерства еліт

Зміна класичного президентського костюма 2022 року на захисний чорний колір послала українському суспільству візуальний сигнал про перехід на військовий, близький до авторитаризму, стиль політичного лідерства.

Запит суспільства на сильну руку в умовах екзистенційного страху за своє життя і сильної потреби в захисті не є чимось новим для країни, яка опинилася у війні. Це одна з причин, чому багато країн у період війни переходили від демократичного режиму до більш авторитарного.

На початку повномасштабної війни Україна як велика соціальна група перейшла в так званий режим "боротьби-втечі", який передбачає активну опозиційну протидію загрозі та безумовну довіру сильному лідеру, який очолює цю боротьбу, або втечу від ситуації, як, наприклад, масова еміграція. Частиною цієї реакції було зростання національної ідентичності та патріотичних настроїв, що, зокрема, відобразилося і в масовому переході на українську мову.

Медійно для великої української соціальної групи президент швидко поставив себе у позицію військового лідера проти країни агресора, і з 2022 року лише посилював цей політичний образ.

Демонстрація того, що саме він є незаперечним і єдиним сильним лідером країни, що воює, приймає всі основні рішення, і навіть вирішує те, бути чи не бути тому чи іншому складу Кабміну всупереч Конституції, для групи "боротьби-втечі" мала б тільки підвищувати рейтинг президента і посилювати підтримку суспільства, а не навпаки. Наприклад, цим феноменом пояснюється злет патріотизму після терактів 11 вересня 2001 року у США, коли на тлі зростання згуртованості суспільство мало сильнішу віру в будь-яке рішення, яке може ухвалити уряд.

Але, згідно з останнім опитуванням КМІС, кількість українців, які хотіли б змінити президента після завершення війни, зросла до безпрецедентних 63% порівняно з 2023 роком.

Перезавантаження парламенту хочуть понад 80%, а уряду — 74%. Водночас за чинного президента, за даними Rating Group, готові проголосувати 32%. Порівняння цих даних дає змогу говорити про те, що кількість українців, які не готові підтримати президента, сьогодні приблизно вдвічі більша, ніж кількість його потенційних прихильників, і будувати гіпотези про те, що антирейтинг президента сьогодні вдвічі перевищує його можливий рейтинг.

Протягом останнього року рівень довіри до президента зростає лише ситуативно — у відповідь на несправедливість західних партнерів щодо України або розчарування у їхніх заявах та рішеннях. Однак такий ситуативний підйом пояснюється не так довірою до самого президента, як бажанням суспільства згуртуватися перед кривдником: позиція "наших б'ють", почуття образи та бажання відплати стають драйверами швидкого ситуативного зростання соціальної ідентичності, як це було на початку повномасштабної війни.

Суспільство поляризоване та розшароване: наприклад, на тих, хто живе в регіонах, які сильно обстрілюють, і на тих, хто в спокійніших, або на тих, хто перебуває за межами України; на тих, у кого мобілізовані близькі, та тих, чиї близькі мають броню, тощо.

У суспільстві багато втоми від війни, зростання внутрішньої параної, поділ на своїх і чужих, відкриті бунти проти ТЦК, частішають випадки нападів на демобілізованих військових, почуття нестабільності, частиною якої є, зокрема, подвійні політичні заяви: то про швидке завершення війни і вибори, то, навпаки, про те, що війна триватиме довго.

У соціальній психології широко відомий феномен нападу на інші внутрішні соціальні групи в межах великої соціальної групи через звинувачення у своєму досвіді нестабільності. Це можна пояснити так: якщо я не можу спрямувати свою агресію на джерело своїх страждань, я спрямую її на того, кого зможу дістати.

Інший феномен, пов'язаний з нападом на інші внутрішні групи, називається параноїдальне горювання: щоб уникнути або зменшити хворобливі аспекти жалоби, люди використовують агресивну поведінку, внутрішньо не пропрацювавши втрату.

Почуття провини та сорому у цивільного населення перед тими, хто воює чи воював на фронті, також посилює цю напруженість. Із закінченням війни ці процеси не зупиняться. Про це свідчить досвід югославської війни, після завершення якої протистояння та розкол у суспільстві лише посилилися.

Нині українське суспільство нестійке за всіма цими векторами. Парадоксально на цьому тлі виглядають результати міждержавного дослідження про рівень стресу та надії 2025 року, в якому взяли участь Чехія, Грузія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина та Україна. Наша країна за результатами цього дослідження отримала найвищі рівні за обома показниками. Саме надія є ідеєю, яка допомагає виживати на індивідуальному рівні. Однак про неї не йдеться у суспільно-політичному дискурсі.

То чому з урахуванням усіх цих чинників рівень довіри до президента знижується? Парадокс зниження довіри до президента пояснюється тим, що суспільство вийшло з фази гострого шоку та військового авторитарного запиту, і перейшло у фазу моральної поляризації та пошуку лідера, який здатний повернути країні надію та смисли.

Авторитарне лідерство підтримують за умов соціальної аномії, тобто почуття розпаду суспільних структур. Але Україна перебуває в іншій ситуації — ерозії соціальної довіри, сприйняття того, що лідерство політичних еліт в суспільстві руйнується, бо їм ніби немає довіри, та моральної поляризації, за яких суспільство має запит на прогресивних демократичних лідерів, а не авторитарних. Крім того, авторитарний стиль — це не лише політична, а й психологічна стратегія лідера групи за умов високої невизначеності та нестабільності, яка знижує тривогу та дає почуття контролю хаосу, але посилює дистанцію між лідером та суспільством. Що ми й спостерігаємо.

Анжела Скрилєва–Попова