Невидима війна родин зниклих безвісти

Коли я починала працювати з родинами зниклих безвісти, мені здавалося, що найважче буде повідомляти погані новини.

Я помилялася.

Найважче – коли новин немає.

Пам'ятаю свої перші офіційні зустрічі з родинами, на яких були присутні представники різних державних органів. Перед початком кожної такої зустрічі в мене стискало горло. Я знала, що за кілька хвилин почую запитання, на які, найімовірніше, ніхто в кімнаті не зможе дати відповідь. З часом приходить досвід. Ти краще орієнтуєшся в процедурах, упевненіше пояснюєш алгоритми дій, можеш відповісти, до якого органу звернутися, які документи оформити, що означає той чи інший статус.

Пізніше я подивилася документальний фільм вірменської режисерки Шогакат Варданян "1489". Вона щодня знімала на камеру себе та своїх батьків, поки сім'я шукала 23-річного Согомона, який зник безвісти на сьомий день війни в Карабаху. Через півтора року вони дізналися про збіг ДНК із рештками тіла під номером "1489".

Мене вразило, наскільки точно цей фільм передає стан, у якому живуть родини зниклих безвісти. Це не лише історія пошуку. Це історія життя між надією і страхом. Коли людина не є ні живою, ні мертвою. Коли кожен телефонний дзвінок може означати повернення або остаточну втрату.

Десятки тисяч українців живуть за сюжетом цього документального кіно. Це їхня щоденна реальність.

Сьогодні в Україні офіційно налічується близько 90 тисяч осіб, які мають статус зниклих безвісти за особливих обставин. Цей стан називають невизначеною втратою. Вона не має завершення. Родина не може попрощатися, але й не може жити так, ніби нічого не сталося. Кожна новина про обмін полоненими повертає надію. Кожне повідомлення про знайдені тіла приносить страх.

Людина ніби одночасно присутня і відсутня у житті своєї сім'ї. Саме тому родини запитують про статус, документи, ДНК-експертизу, виплати, полон, пошук.

Насправді ж усі ці запитання – різні способи поставити одне й те саме: "Де моя людина?"

Я також помічала родини, які не пропускали жодної зустрічі. Мені здавалося, що вони вже знають напам'ять усі процедури, питання й відповіді. Нової інформації часто не було. Лише згодом я зрозуміла, чому вони продовжували приходити.

Коли твоя близька людина зникла безвісти, ти не можеш дозволити собі не прийти. Бо якщо саме цього дня з'явиться хоч якась відповідь, ти не пробачиш собі, що її пропустив.

У пошуках відповіді рідні стають буквально слідчими. Вони годинами переглядають телеграм-канали ворога, аналізують відео, шукають бодай найменшу зачіпку, що їхній близький живий. Часто вони стають жертвами шахраїв, які обіцяють допомогти за великі гроші. Дехто звертається до ворожок, які говорять те, що хочеться почути. Коли немає офіційної відповіді, людина готова шукати її будь-де.

Згодом починається інша боротьба.

Потрібно з'ясувати, до якого органу звертатися, хто за що відповідає, які документи оформити, як отримати належні виплати. Для людини, яка перебуває у стані сильного стресу, навіть ці кроки можуть бути виснажливими.

За один день вона може телефонувати до військової частини, поліції, Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро, проходити ДНК-експертизу, оформлювати документи й паралельно продовжувати шукати бодай якусь інформацію про близького. Саме тому родина потребує не лише інформації. Вона потребує супроводу. Не списку телефонів, а людини, яка допоможе пройти цей шлях.

Окрема невизначеність стосується тих, хто перебуває у полоні.

Для родини майже нестерпно не знати, чи живий близький, у яких умовах його утримують, чи отримує він медичну допомогу, чи зазнає катувань. Єдиною організацією, яка відповідно до Женевських конвенцій має мандат звертатися по доступ до військовополонених, є Міжнародний Комітет Червоного Хреста.

Однак ця війна показала межі гуманітарних механізмів. Коли держава не виконує своїх міжнародних зобов'язань, організація з міжнародним мандатом не може змусити її надати доступ до полонених або повідомити їхню долю.

Коли ми говоримо про зниклих безвісти, ми часто оперуємо цифрами. Дев'яносто тисяч. Сотні обмінів. Тисячі знайдених або ідентифікованих.

Я згадую родини, які приходили на кожну зустріч, навіть коли не було жодних новин. І згадую сім'ю Согомона Варданяна, яка чекала півтора року, щоб отримати відповідь.

Для десятків тисяч українських родин ця відповідь досі не настала. Вони просто продовжують чекати.

Жанна Оганесян, документаторка в організації Truth Hounds та позаштатна консультантка в Офісі військового омбудсмана