Злочинність у ЗСУ: міфи і реальність

Кожен злочин, вчинений людиною у військовій формі, закономірно викликає особливу суспільну реакцію. Від військовослужбовця очікують дисципліни, відповідальності та захисту громадян. Тому повідомлення про вбивство, розбій, зґвалтування або інший тяжкий злочин за участю військового сприймається гостріше, ніж аналогічна кримінальна новина із цивільного життя.

Проте емоційна реакція на окрему подію і реальний рівень злочинності — не одне й те саме.

Один резонансний випадок, яким би жахливим він не був, не характеризує сотні тисяч людей. Так само кількість кримінальних новин не є статистичним показником. Щоб зрозуміти, що насправді відбувається зі злочинністю у війську, потрібно порівнювати не заголовки й навіть не абсолютні цифри, а кількість кримінальних правопорушень у розрахунку на однакову кількість людей.

Які саме дані ми порівнюємо

Наведені у цій колонці відомості стосуються лише військовослужбовців Збройних Сил України у 2021–2025 роках.

Вони не охоплюють усі Сили оборони, до складу яких, крім ЗСУ, входять інші військові формування та правоохоронні органи. Так само йдеться виключно про загальнокримінальні правопорушення — без військових кримінальних правопорушень, таких як самовільне залишення частини, дезертирство, невиконання наказу та інші порушення порядку проходження військової служби.

Абсолютні показники під час війни є чутливою інформацією, адже через них можна опосередковано оцінювати чисельність війська. Тому для аналізу використовуватимемо співвідношення та коефіцієнт — кількість кримінальних правопорушень на 10 тисяч осіб.

Це принципово важливо

У 2022 році чисельність Збройних Сил порівняно з 2021 роком збільшилася майже в чотири рази. При цьому кількість загальнокримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, зросла приблизно у 3,3 раза.

Якщо дивитися лише на абсолютну кількість правопорушень, можна зробити тривожний висновок про нібито різкий сплеск злочинності. Але після врахування зростання чисельності війська картина змінюється: кількість людей збільшилася майже вчетверо, а от кількість правопорушень — менше ніж вчетверо.

Тобто у 2022 році ми побачили насамперед масштабування великої соціальної групи. Стало значно більше військовослужбовців — відповідно, стало більше й правопорушень, учинених представниками цієї групи.

За чотири роки повномасштабної війни найвищий показник загальнокримінальної злочинності серед військовослужбовців ЗСУ було зафіксовано у 2023 році. Надалі він знизився приблизно у півтора раза.

Станом на 2025 рік коефіцієнти загальнокримінальної злочинності у ЗСУ та цивільному суспільстві були співмірними, якщо брати у розрахунок чисельність населення України на рівні приблизно 35 мільйонів та дані про кількість зареєстрованих злочинів, оприлюднену у додатку Дія. Показник у війську з коефіцієнтом на 10 тисяч осіб був лише на кілька правопорушень вищим.

Ця різниця потребує аналізу, але вона не підтверджує уявлення про армію як про окреме криміногенне середовище, у якому злочинність нібито має принципово інший масштаб.

Нульової злочинності не існує

Суспільство часто очікує від армії неможливого — абсолютної відсутності злочинів.

Однак нульової злочинності не буває. Там, де є люди, траплятимуться й порушення закону. Це не виправдання злочинів і не заклик ставитися до них поблажливо. Це базова властивість будь-якого суспільства, яку необхідно враховувати, якщо ми хочемо аналізувати проблему професійно, а не емоційно.

Злочини вчиняються навіть у найменших і найбільш контрольованих державах. Ватикан має специфічний склад постійного населення, значну частину якого становлять представники духовенства та люди, пов'язані з Католицькою церквою. Але й там фіксуються правопорушення, зокрема крадіжки у місцях великого скупчення туристів.

Монако має невелику територію, потужну систему безпеки та одну з найщільніших систему відеоспостережень з розрахунку кількості камер на квадратний метр. Це суттєво ускладнює можливість непомітно вчинити злочин і безслідно зникнути. Але не усуває злочинність як явище.

Жодна система контролю, жодні моральні орієнтири і жодна суворість покарання не здатні звести злочинність до абсолютного нуля. Завдання держави полягає в іншому: мінімізувати ризики, своєчасно виявляти правопорушення, захищати потерпілих і забезпечувати невідворотність відповідальності.

Армія не формується в соціальному вакуумі

До 2022 року Збройні Сили були порівняно компактною професійною інституцією. Після початку повномасштабного вторгнення вони перетворилися на величезний зріз українського суспільства.

До війська прийшли люди різного віку, освіти, професій, матеріального становища, життєвого досвіду та психологічного стану. Учора вони були програмістами, вчителями, підприємцями, водіями, робітниками, юристами або безробітними. Серед них, як і в цивільному суспільстві, є люди з високими моральними стандартами, а є ті, хто й до мобілізації мав схильність до насильства, залежності, кримінальний досвід або стійку антисоціальну модель поведінки.

Військова форма не змінює особистість автоматично. Вона не стирає попередній досвід, систему цінностей та засвоєні моделі розв'язання конфліктів.

Ця проблема проявилася ще на початку війни. У 2014-2015 до війська потрапили й носії кримінальної субкультури. Вони приносили із собою звичку будувати відносини за неформальними правилами, вирішувати суперечки силою та підпорядковувати слабшого через страх. У перші роки війни Україна зіткнулася з хвилею насильницьких злочинів військовослужбовців проти свого ж цивільного населення. Частина цих історій завершилася гучними кримінальними провадженнями та засудженням винних.

Це важливий досвід. Він показав, що визнання проблеми не ганьбить армію. Навпаки, приховування злочинів і кругова порука руйнують довіру до неї значно сильніше, ніж чесне розслідування та покарання конкретних винуватців.

Водночас злочин конкретного військовослужбовця не можна переносити на все військо. Колективна відповідальність сотень тисяч людей за дії окремої особи є такою самою несправедливою, як звинувачення всього міста або професійної групи через злочин одного її представника.

Що впливає на злочинність у війську

Армія є частиною суспільства, але вона не є звичайним цивільним середовищем. У ній діють специфічні фактори, здатні впливати як на характер правопорушень, так і на ризик їх учинення.

Передусім це закрита жорстка ієрархія. Військовослужбовець не може на власний розсуд залишити місце служби, обрати керівника або припинити взаємодію з людиною, з якою має конфлікт. В умовах поганого командування, толерування насильства чи відсутності безпечного механізму подання скарг така залежність може посилювати небезпечну поведінку.

Друга обставина — демографічна. Абсолютну більшість армійських колективів становлять чоловіки, а насильницькі злочини в усіх суспільствах переважно вчиняють саме чоловіки. Тому пряме порівняння армії з усім населенням, до якого входять діти, люди похилого віку, жінки й чоловіки, має певні методологічні обмеження.

Третій фактор — сама війна. Постійна загроза смерті, загибель побратимів, поранення, контузії, хронічне виснаження, дефіцит сну, тривала розлука з родиною та неможливість повноцінно відновитися впливають на психіку й поведінку.

Окремо слід говорити про посттравматичні розлади. Проте тут неприпустима стигматизація: наявність посттравматичного стресового розладу не робить людину злочинцем. Ризики зростають передусім тоді, коли психічна травма залишається без допомоги та поєднується з алкоголем або наркотиками, попередньою схильністю до насильства, неконтрольованою агресією чи доступом до зброї.

Впливають також:

• постійний доступ до зброї та навички її застосування;
• алкогольна й наркотична залежність;
• побутові конфлікти у замкненому колективі;
• різке зниження звичного соціального контролю;
• слабкість молодшого командного складу;
• толерування принижень і насильства;
• неформальні ієрархії та кримінальна субкультура;
• замовчування правопорушень заради хибно зрозумілої "честі мундира";
• відчуття безкарності або переконання, що бойові заслуги дають індульгенцію на порушення закону.

Ці фактори не є неминучими причинами злочину. Втім, вони створюють ризики, яким можна і потрібно протидіяти: професійним командуванням, сильним сержантським корпусом, психологічною допомогою, контролем за цільовим використанням зброї, лікуванням залежностей, захистом жертв і невідворотністю покарання.

Чому одні злочини стають медійними, а інші — ні

Ще одна помилка — оцінювати рівень злочинності за кількістю резонансних новин.

Медійність не означає, що перед нами найтяжчий або найбільш типовий злочин у своїй категорії. Іноді резонанс є справою випадку. Іноді виникає через поєднання деталей, які особливо гостро зачіпають суспільство.

На медійний потенціал події впливають особи потерпілого та злочинця, їхній соціальний статус, місце і час події, незвичні подробиці, наявність відеозапису, поведінка правоохоронців, активність родичів і адвокатів, політична ситуація та домінантні суспільні настрої.

Важливу роль відіграють і стереотипи. Наприклад, сексуальне насильство щодо дівчинки має в Україні значно більші шанси стати резонансною темою, ніж аналогічний злочин щодо хлопчика. Рейтинги кримінальних новин свідчать, що сюжети про посягання на статеву недоторканність хлопчиків привертають значно менше глядацької уваги.

Але з погляду тяжкості посягання, вини злочинця та кримінальної відповідальності стать дитини не робить одне насильство менш страшним за інше. Відрізняється не сутність злочину — відрізняється суспільне сприйняття.

Про політичні, економічні, психологічні та організаційні причини потрапляння криміналу в інформаційний простір я докладно писала ще у 2013 році. Відтоді технології змінилися, соціальні мережі додали швидкості, а відео з телефона може за кілька годин охопити всю країну. Проте сам принцип залишився: медіа поширюють не статистично типові події, а ті, що мають найбільший емоційний потенціал.

Тому кілька гучних злочинів, учинених військовослужбовцями, можуть створити враження масового явища навіть тоді, коли коефіцієнт злочинності не зростає. І навпаки: сотні нерезонансних правопорушень можуть залишитися за межами суспільної уваги.

Щоправда в Україні, резонанс часто стає єдиною надією жертв злочинів на справедливість. Тому іноді резонанс це наслідок незадовільної роботи правоохоронних органів та недовіри до судових рішень. Але резонанс не замінює статистики.

Не виправдовувати і не демонізувати

Твердження про співмірність показників у ЗСУ та цивільному суспільстві не виправдовує жодного злочину. Військовослужбовець, який учинив кримінальне правопорушення, повинен відповідати за законом. Бойовий досвід, нагороди та заслуги не можуть бути дозволом на насильство.

Проте так само неприпустимо на підставі дій окремих людей створювати образ усієї армії як криміналізованого середовища.

Збройні Сили сьогодні значною мірою складаються з учорашніх цивільних. Армія отримала від суспільства його мужність, професійність, взаємодопомогу та готовність до самопожертви. Але разом із цим вона отримала його травми, залежності, конфлікти, упередження та кримінальні моделі поведінки.

Армія — дзеркало суспільства. В умовах великої війни це дзеркало може загострювати певні риси, але не створює їх із нічого.

Тому чесна відповідь на питання про злочинність у ЗСУ звучить так: так, військовослужбовці вчиняють злочини. Нульового показника злочинності не існує. Але статистика 2021–2025 років не дає підстав представляти Збройні Сили як середовище з аномально високою загальнокримінальною злочинністю.

Станом на 2025 рік коефіцієнти у війську та цивільному суспільстві були приблизно однаковими, хоча у ЗСУ показник залишався на кілька одиниць вищим.

Наше завдання — не заперечувати проблему і не перебільшувати її, а оцінювати злочинність у війську не за кількістю заголовків, а мовою фактів.

Ганна Маляр, адвокатка, кандидатка юридичних наук, заступниця міністра оборони України (2021–2023)