Навіщо Путіну перемир'я, в яке він сам не вірить

У хаосі, створеному для всього західного світу провальною американською кампанією в Ірані, Росія побачила для себе можливість відродити підзавʼялий за останні місяці "дух Анкориджа".

Торік це мертвонароджене дитя кремлівської пропаганди повинно було реалізувати імперські амбіції Кремля у невійськовий спосіб. Друзяка Трамп за планом мав примусити українців до здачі територій, оскільки для нього це було незначною поступкою, а про наслідки американський президент ніколи не замислювався.

На додачу в плані Кушнера-Віткоффа (а по факту Дмитрієва) зʼявилися інші типові кремлівські забаганки. Обмеження суверенітету України на прийняття політичних рішень — зокрема, зафіксована на юридичному рівні заборона будь-коли приєднуватися до НАТО і ліміт чисельності збройних сил. Буквально здати всі позиції, за які чотири з половиною роки йде війна, щоб — на тлі очевидного в такій ситуації обурення активної частини громадянського суспільства — уже на наступних виборах дати Росії можливість добити нас політично.

Однак не все так сталося, як гадалося, вологі мрії Путіна залишилися мріями і, всупереч побоюванням низки аналітиків та сподіванням низки пропагандистів, червона доріжка в Анкориджі, дружнє рукостискання й поїздка в одній машині з Трампом не перетворили кремлівського очільника на "рукоподаваного", а Росію на геополітичного гравця вищої ліги.

Путін і Трамп, незважаючи на багато розбіжностей, направду схожі: обидва плекають мрії про поділ світу на сфери впливу, який тхне старечим маразмом і цілковитим відривом від реальності двадцять першого сторіччя. При цьому обидва переоцінюють власні можливості і недооцінюють можливості чи, використовуючи риторику американського президента, "карти" інших гравців.

Саме з таких помилкових міркувань Трамп дозволив втягнути себе у війну з Іраном, яку, незважаючи на значну військову перевагу США, програє геополітично. Америка витратила мільярди доларів і стратегічні запаси зброї, аби власноруч перетворити Іран на одного з основних гравців у регіоні, який визначає не тільки умови судноплавства Ормузькою протокою, а й ставить питання руба про військову присутність США у регіоні.

Путін довго згодовував Трампу казку про російську велич і неспроможність Європи та України щось протиставити російській навалі. Проте результати його військової кампанії та фінансові показники говорять протилежне. Саме тому з "духу Анкориджа" за рік зникли нотки імперських реляцій, натомість зʼявився добре знайомий сморід ресентименту, який днями особливо загострився. Російські газети сповнилися заголовків про те, як "Захід мріє про розвал Росії", причому "протягом віків переслідує ту саму мету". Поруч із звинуваченням України в "різкій ескалації" це можна читати як підготовку суспільних настроїв усередині Росії як до можливої масової мобілізації, так і до пошуку винних у тому, що війна таки прийшла на російське подвірʼя.

І це порушує неписаний контракт між Путіним і росіянами, що досі формулювався як "мені можна все, натомість вдома немає війни". Такі порушення не минаються диктаторам безкарно, і Путін це чудово розуміє. Його скарги на те, що "дух Анкориджа" не зафіксували документально, тому з ним відбувається те саме, що з Мінськими угодами (зафіксованими, нагадаю, документально), звучать максимально абсурдно, якщо шукати в них логіку. Але за "духом Анкориджа" від самого початку не стояло жодної логіки. Тільки імперські фантазії і солодкуватий запах гниття.

У просякнутому цим запахом російському суспільстві дедалі голосніше ведуться дискусії щодо варіантів завершення так званої "СВО". І прихильників Малофєєво-Дугинського сценарію, представленого на пітерському форумі, стає дедалі менше.

Подальше життя у стані війни й перспективи застосування ядерної зброї чомусь не надто популярні в суспільстві держави-агресорки. Особливо коли ціну за цю агресію відчуває кожен, хто досі не втік за кордон. Саме тому Путін змушений шукати шляхів поєднання своїх імперських амбіцій із запитом суспільства. Не варто вважати, що він відмовився від ідеї захоплення всієї України чи демонстрації слабкості НАТО. Змінитися можуть тільки спосіб та засоби досягнення.

Отже, зараз ми спостерігаємо зміну тактики. На жаль, іранська кампанія Трампа стала одним із факторів, що мають безпосередній вплив на нашу обороноздатність. Відсутність достатньої кількості ракет PAC-3 впливає на спроможність наших ППО відбивати атаки по обʼєктах критичної інфраструктури. Цим Кремль і буде шантажувати нас і Європу, створюючи важіль впливу поширенням панічних настроїв щодо жахливої зими та, як наслідок, збільшуючи хвилю українських біженців до Європи.

Цю інформаційну кампанію вони вже відтестували за минулі зимові сезони і зараз вдало грають на наших небезпідставних страхах та адміністративній неспроможності вирішувати практичні питання забезпечення життєдіяльності міст. І треба визнати, що цього разу російські "вкиди" мають цілком органічне поширення, бо безпорадність на місцях і вислови можновладців щодо необхідності завершення війни до опалювального сезону ідеально суголосні російській пропаганді. А це своєю чергою дає можливість Путіну висувати максимальні вимоги, в яких відмова від низки територій ще не найстрашніше, що загрожує державі Україна.

Здається, наче коло замкнулося, але це хибне враження, якого і домагається Москва. Кремлю життєво важливо саме зараз навʼязати нам відчуття безпорадності й слабкості. Панічні настрої створять для нього найвигіднішу переговорну позицію для повернення до свого омріяного "духу Анкориджа" та, як мінімум, просування сценарію фінляндизації України. А як максимум наполягання на грузинському сценарії з повним контролем політичних і економічних процесів.

При цьому росіяни чудово розуміють, що зупинка гарячої фази війни в час максимальної непевності всередині Альянсу щодо основоположної речі — дії статті 5 Вашингтонського договору (чим світ і особисто Путін також завдячують Трампу), — створює для них можливість як почати активні агресивні дії проти країн Балтії, так і розгорнути заходи з політичного захоплення України.

Іншими словами, переговори зараз вигідні передовсім Путіну, проте він триматиметься позиції, що все навпаки.

І перемирʼя зараз вигідне передовсім Путіну, проте всіма доступними каналами, всіма підконтрольними "харошимі рускімі" він просуватиме тезу, що все навпаки.

Насправді Кремль пристане лише на те перемирʼя, яке дозволить йому обхідними шляхами досягати головної цілі: демонстрації військової неспроможності НАТО як блоку.

Чому Путін так на цьому поведений? Згідно з теорією статусу, розробленою Деборою Ларсон і Олексієм Шевченком, статус великої держави неможливо привласнити самотужки — його мають добровільно визнати інші держави відповідної сили. Росія чверть століття домагалася від Заходу цього визнання і не отримала. А коли визнання не дають, теорія лишає претенденту один шлях: перевершити суперника саме в тій сфері, на якій тримається його вищий статус. Або ж, якщо не можеш дорости до моделі, то принаймні доведи, що модель нічого не варта. Так приниження НАТО для Путіна єдиний доступний доказ російського "вєлічія", якого не підтверджують ані економіка, ані реальне поле бою.

Найближчим часом варто чекати, що всі проросійські угруповання в європейських країнах чимдалі активніше почнуть наполягати на "business as usual" з Москвою в умовах катастрофічної ресурсної нестабільності, створеної внаслідок іранської кризи. Цього також зручніше домагатися після умовного перемирʼя.

Євросоюз послідовно доводить, що на гарячій фазі війни від України не відступиться, проте за відсутності видимої агресії тиск прокремлівських ресурсів на європейських політиків ставатиме дедалі результативнішим — аж до спроб заблокувати переговори про вступ України до ЄС.

До того ж російський керманич досі сподівається, що, дозволивши Трампу приписати собі припинення вогню, він зможе ще більше розколоти Сполучені Штати і Європу, а коли щось піде не так — завжди можна звинуватити у зриві переговорів Україну і продовжувати завалювати її міста балістикою.

Які за таких умов варіанти в України? Найголовніший — не купувати за всі гроші те, що нам продають. Головна зброя Кремля цієї осені не балістика, а моральна паніка, якій піддаються днями, на жаль, чимдалі більше людей. Ці хвилі можна простежувати навіть у соцмережах: слідом за черговими закликами негайно виїжджати з країни йде майстерно розігнаний фейк про скасування броні для багатодітних батьків, одразу за ним з'являється ще один, про мобілізацію бездітних жінок.

Нобелівський лауреат Томас Шеллінг ще 1960-го року в своїй "Стратегії конфлікту" пояснив: погроза страшна не так завданою шкодою, як шкодою, яку жертва собі уявила. Примусити легше того, хто сам добудував собі реальність погрози, заздалегідь у неї повірив.

Критичне мислення в таких умовах стає не менш важливим за ППО елементом оборони. Завдяки європейській допомозі Україна щомісяця нарощує свою військову спроможність, більшає її і в самої Європи. У війні на виснаження першим ламається той, хто втрачає свій горизонт.

У переговори, які найімовірніше розпочнуться восени, ми маємо заходити без жодних ілюзій: швидко закінчити їх в інтересах України не вдасться. Готуватися треба до довгого і складного переговорного процесу, в якому нашим завданням буде триматися своїх позицій і союзників. А це можливо лише з холодною головою.

Лана Зеркаль, член Координаційної ради Ukraine Facility Platform