Незалежність людини. Чому українське суспільство змінюється швидше за державу

До 35-річчя незалежності України

Цього серпня Україна відзначатиме тридцять п'ять років незалежності. Такі дати зазвичай спонукають підбивати певні підсумки, рахувати здобутки держави, дискутувати, чи справді Україна отримала у 1991 році незалежність, чи просто відтворила УРСР. Але цього серпня мені хочеться говорити про інше: еволюцію незалежності людини в українській державі.

Липневе соцопитування показало: 59% українців довіряють Володимиру Зеленському. Водночас 72% не підтримали його рішення про звільнення Михайла Федорова, а 55% підтримували відставку Олександра Сирського. Це свідчить, що суспільство не відмовило президентові в довірі, але й не передало йому право автоматично визначати, яке кадрове рішення є правильним.

Звісно, це можна сприйняти лише як чергову політичну турбулентність. Але, можливо, перед нами важливіший симптом. Українці поступово вчаться довіряти без поклоніння, підтримувати державу без відмови від власного судження, визнавати лідерство без готовності видати абсолютний мандат.

Інше дослідження Київського міжнародного інституту соціології, проведене на початку літа, показало: частка тих, хто вважав допустимим втручання президента в роботу уряду і парламенту всупереч конституційному розподілу повноважень, зменшилася із 79% у липні 2022 року до 52% у травні 2026-го. До 38% зросла частка громадян, які наполягають на збереженні розподілу влади навіть під час війни. 67% вважали, що після її завершення має оновитись президентська влада.

Я б назвала це критичною лояльністю. Це не свідчить про розчарування у державі і ще не є відмовою від ідеї "сильного лідерства". Та поступово розділяються поняття, які в патерналістському суспільстві зливаються: довіра і слухняність, єдність і мовчання, авторитет і безконтрольність.

За тридцять п'ять років змінилася не тільки Україна. Змінилася людина у її відносинах із державою.

Подвійна спадщина

У 1991 році ми отримали державу у спадок. Це точно не був фундамент, на якому можна було відразу створити ліберальну демократію. Незалежна Україна успадкувала державні інституції, створені не лише в іншій політичній, але й в геть іншій антропологічній системі. Розраховані не на громадянина, який має голос і право впливати на правила, а на населення, яким необхідно управляти.

Радянська партійна система управління вміла передавати наказ згори вниз, мобілізувати ресурси, виконувати план, вести облік і карати за відхилення. І не вміла слухати людину, визнавати її окремий інтерес або переглядати рішення під впливом інформації знизу.

Було б спрощенням стверджувати, що радянська армія, лікарня, школа та соціальна установа буквально походили від пенітенціарної системи, але вони мали з нею спільну інституційну логіку: закритість, жорстку вертикаль, презумпцію правоти начальника, покарання за "погані новини", слабкий зовнішній контроль і майже повну безпорадність людини перед установою.

Радянська система створювала територію несвободи на всіх рівнях. Примус міг називатися дисципліною, опікою, вихованням або медичною доцільністю. Суть одна: система завжди знає краще, а людина має підкорятися.

Ми успадкували й культуру відносин із владою та одне з одним. Не довіряти державі, але чекати від неї захисту. Не покладатися на формальні правила, але шукати прихильності людини, яка може зробити виняток. Не сперечатися з начальством відкрито, але обходити його рішення через корисні знайомства. Не брати відповідальності там, де за ініціативу можуть покарати. Шукати не справедливу інституцію, а доброго керівника.

Я свідомо не називаю це "радянським менталітетом". Таке формулювання перетворює історично вироблені моделі поведінки на нібито незмінну властивість народу. Багато з них були раціональними адаптаціями до життя в умовах, де право не захищало людину, публічна ініціатива була ризикованою, а виживання залежало від приватних мереж.

Це було свого роду природним пристосуванням. Якщо право не працює, людина шукає знайомого. Якщо владу неможливо контролювати, формується звичка покладати надії на хорошого правителя. Якщо за самостійність і власну думку карають, то безпечніше не проявляти їх. Якщо держава поводиться як батько, який усе вирішує, суспільство вчиться поводитися як дитина, тобто вимагати опіки, уникати відповідальності й водночас вводити в оману опікуна.

Патерналізм не обмежувався політикою. Він був культурною граматикою нерівних відносин у сім'ї, школі, лікарні та на роботі: "Я знаю краще. Я старший, сильніший або компетентніший. Я відповідаю за тебе і саме тому маю право не питати твоєї думки".

Ця формула може виглядати як турбота. Але ж в ній закладена можливість приниження. Людина, яку опікують без визнання її голосу, стає об'єктом. Її можна виховувати соромом, лікувати без пояснень, дисциплінувати страхом, захищати від правди й карати за невдячність.

Інституції очікували покори. Люди очікували, що керівник вирішить їхню проблему. Влада не довіряла громадянину. Громадянин не довіряв правилам.

Проте це була не єдина наша спадщина. Поруч існувала і розвивалася інша традиція: дисидентський рух, релігійні та місцеві громади, родинна взаємодопомога, студентська Революція на граніті, звичка самоорганізовуватися там, де держава була відсутня або вороже налаштована.

Українське суспільство довго залишалося між цими полюсами. Світове дослідження цінностей ще до повномасштабної війни, у 2020 році фіксувало повільний, але помітний рух України від цінностей виживання до цінностей самовираження, тобто від потреби насамперед у захисті й передбачуваності до більшої ваги особистого вибору, участі та автономії.

Від населення до громадян

Українські революції можна прочитати як послідовне навчання суб'єктності.

У 2004 році мільйони людей доводили, що їхній голос має значення і не може бути знехтуваний владою. У 2013–2014 роках додалося усвідомлення: гідність людини обмежує владу держави, а державне насильство не стає прийнятним лише тому, що його застосовують люди у формі.

Після 2014 року українці дедалі частіше не тільки вимагали від держави змін, а й почали їх співтворити. Волонтерські мережі, ветеранські організації, реформи, нові громадські інституції, децентралізація поступово розмивали межу між державою як єдиним суб'єктом і населенням як пасивним отримувачем рішень. Україна ще до великої війни вирізнялася серед пострадянських держав здатністю громадян підніматися на захист своїх прав і чинити опір узурпації влади.

У 2022 році ця здатність стала умовою фізичного виживання держави. Україна вистояла не лише завдяки наказам, які спускалися вертикаллю. Вона вистояла завдяки мільйонам людей, які не чекали дозволу. Вони вивозили незнайомих людей із небезпечних міст, створювали логістику для підрозділів, перетворювали власні бізнеси на волонтерські центри. Хтось розробляв технології, ремонтував техніку, організовував житло, знаходив ліки або брав зброю.

І це точно не свідчило про відсутність держави. Це була інша модель державності, в якій громадянин не тільки виконує або отримує, а сам бере на себе частину відповідальності за спільний інтерес.

Ми звикли описувати це як виняткову горизонтальну солідарність українців. І вона справді є нашою силою. Але горизонтальність сама собою не гарантує поваги до людини. Натовп, спільнота або соціальна мережа також можуть принижувати, переслідувати й відмовляти іншому в праві на складність. Справжній водорозділ проходить не просто між горизонтальною країною і вертикальною державою. Він проходить між двома способами бачити людину: як суб'єкта, чия гідність обмежує мою владу, або як об'єкт, яким можна розпорядитися заради правильної мети.

Саме тому для мене важливі протести 2025 і 2026 років. У липні 2025 року молоді і зовсім юні українці вийшли на вулиці проти обмеження незалежності антикорупційних органів. Мої діти тоді сказали мені: "мамо, ми самі, тепер це вже наша Революція, ви свої відстояли". Внаслідок протестів президент і парламент повернули все як було. Це був досвід суб`єктності цього нового покоління.

У липні 2026 року вони знову протестували. Тепер вже проти кадрових рішень у секторі оборони. Не варто стверджувати, що кожне наступне державне рішення було прямим наслідком дій вулиці. Важливіше інше: навіть під час війни публічна незгода не стала автоматично ні зрадою, ні спробою зруйнувати державу. Вона стала нашим способом впливу на рішення влади.

Молоді українці вже вдруге за час повномасштабного вторгнення отримали досвід, що їхня присутність у публічному просторі може змінювати політичну реальність. Для покоління, яке народжувалося та дорослішало у час війни, це важливий урок: держава є не батьком, якого можна лише любити або ненавидіти, а спільною справою, за рішення якої ми несемо відповідальність.

Я не маю ілюзій і не проголошую смерть українського патерналізму. Суспільство досі шукає простих рішень і нових ідеальних лідерів. Ми легко переходимо від захоплення людиною до її демонізації. Моральна впевненість у власній правоті часто дозволяє нам не бачити гідності опонента. Але зміна вже відбулася: дедалі більше українців не хочуть обирати між безумовним поклонінням владі й тотальним запереченням держави. Вони хочуть мати право підтримувати державу і водночас судити про її рішення.

Інституційна непереносимість суб'єктності

Центральне протиріччя сучасної України: українське суспільство дедалі більше складається з людей, які хочуть розуміти правила, мати голос, брати відповідальність і впливати на рішення. Але значна частина наших інституцій і за дизайном, і за управлінською культурою досі розрахована на слухняного виконавця, залежного прохача або керований ресурс.

Україна має проблему не лише зі знеціненням людини. Вона має проблему з інституційною непереносимістю суб'єктності. Беззахисну людину система перетворює на об'єкт. Автономну, волелюбну та незалежну сприймає як проблему, яку треба пригнобити, нейтралізувати або виштовхнути з системи.

Суб'єктність не означає, що кожен може робити лише те, що вважає правильним. Вона не заперечує дисципліни, професійної компетентності, ієрархії чи обов'язку виконувати законний наказ. В демократичній державі суб'єкт — це людина, яка знає і розуміє правила, має доступ до інформації, може висловити позицію, знає межі власного рішення і відповідає за його наслідки. Людина, яка не втрачає гідності лише тому, що стала підлеглою, залежною, мобілізованою або хворою.

Так сталося, що найгостріше цей конфлікт сьогодні видно в армії. Армія є особливою інституцією. Вона не може існувати без вертикалі, наказу і примусу. Військовослужбовець не може просто залишити підрозділ, коли його не влаштовує керівництво, або відмовитися від завдання, яке видається йому недоцільним. Тому влада командира над людиною має бути обмежена не меншими, а вищими вимогами до компетентності й відповідальності.

Водночас сучасна війна потребує від військового максимальної суб'єктності. Він має самостійно оцінювати ситуацію, швидко опановувати нові технології, приймати рішення під ризиком смерті, проявляти ініціативу, брати відповідальність за інших і діяти тоді, коли зв'язок із командуванням втрачений. Західна доктрина mission command прямо ґрунтується на довірі, чіткому намірі командира, децентралізованому виконанні й дисциплінованій ініціативі підлеглих. Досвід війни в Україні посилює значення низового лідерства та здатності діяти без постійного контролю згори.

Але у війську людина може зіткнутися з протилежною логікою. Їй не пояснюють правил. Вона не бачить горизонту служби. Їй складно перевестися. Вона не має безпечного способу повідомити про насильство, помилку або некомпетентність командира. Запитання сприймається як нелояльність, а погана новина є загрозою тому, хто її повідомив. Система хоче отримати відповідального й ініціативного військового на полі бою, але формує його методами, які руйнують довіру, ініціативу та відчуття особистої відповідальності.

Держава не може вимагати від людини суб'єктності в окопі, якщо дорогою до окопу і всередині війська поводиться з нею як з об'єктом.

Розслідування, які викрили порушення прав людини і закону у штурмових полках, зробили цю суперечність особливо видимою. В армії є підрозділи й командири, які будують культуру, засновану на довірі, професійності, сильному сержантському корпусі, чесності та відповідальності за людей. Тому суспільство гостро реагує на випадки приниження: воно знає, що армія може бути іншою.

Призначення Михайла Драпатого головнокомандувачем ЗСУ в липні 2026 року є важливим у цьому контексті не лише як кадрова зміна. Воно винесло на найвищий рівень військового керівництва іншу мову відповідальності. Після призначення Драпатий заявив, що працюватиме з відповідальністю і повагою до людей, які захищають державу. Але важливішими для мене були його слова після російського удару по навчальному полігону в червні 2025 року, коли він подав рапорт про відставку з посади командувача Сухопутних військ. Драпатий тоді визнав, що не зміг забезпечити виконання власних наказів і "не змінив ставлення до людини в строю". Він наполягав, що головна відповідальність — на командуванні, а командир має відповідати "за наказ, за рішення, за людину".

Для української військової культури це не просто гуманістична риторика. Це спроба змінити саму конструкцію відповідальності. У вертикалі домінування начальник відповідає перед вищим начальником за виконане завдання, а тиск, помилки й втрати передаються вниз. У вертикалі відповідальності командир відповідає не лише за те, чи виконано наказ, а й за якість рішення, створені умови, правдивість інформації та долю людей, яким він наказує. Перша вертикаль потребує покори. Друга — знань і дисципліни, але в першу чергу суб'єктних людей.

Публічні заяви нового головнокомандувача ще не є доказом зміни армії. Це зобов'язання, за яким тепер можна оцінювати рішення. Людиноцентричність в армії — не сентиментальна альтернатива боєздатності. Вона є її умовою.

Там, де людина не може встати

Як на мене, другою за важливістю для нас є система охорони здоров'я. Адже кожна людина, від народження до смерті є не лише її користувачем, а часто заручником. Історія трансформації української медицини свідчить про пріоритет керованості системи над суб'єктністю людини.

Медична реформа зробила важливий крок до суб'єктності пацієнта. Людина отримала право обирати сімейного лікаря, а державне фінансування почало рухатися за її вибором. Але свобода вибору найбільше працює на вході до системи. Часто там і закінчується.

Ветеран Олег Симороз, який втратив на війні обидві ноги, розповідав, як після завершення хірургічних втручань йому запропонували виписатися додому. Формально гострий етап лікування скінчився. Але Олег ще не міг самостійно сидіти й повністю залежав від допомоги батьків. Лише тривала інтенсивна реабілітація, що стала можлива не завдяки державі, а завдяки приватним фондам і близьких, повернула йому можливість сидіти, вставати та рухатися на протезах.

Ця історія не є звинуваченням лікарів, які врятували йому життя. Навпаки, вона показує, що професійно виконана операція і людиноцентрична допомога — не одне йте саме.

Ми стаємо суспільством людей, де майже кожен, військовий чи цивільний, має досвід травми, ментальної чи фізичної. Система, сфокусована лише на досягненні клінічної мети, нам не підходить. Нам потрібна система, яка стимулює повернення людини до повноцінного життя за її вибором.

Для людини після поранення та травми життя часто починається зі складної позначки. І саме на цьому переході відповідальність системи часто розпадається. Складний маршрут із кількох лікарень, ампутація, реанімація, реабілітація, якої часто недостатньо. Протезування, попри великі державні витрати, досі існує в окремій адміністративній реальності, яка не може створити контроль якості, людина губиться між системами, документи треба збирати самостійно, а догляд майже автоматично переходить до родини, якщо вона є. Дослідження шляху поранених і ветеранів фіксують фрагментарність маршруту, нестачу інформації, координації та супроводу, через що близькі нерідко стають не просто підтримкою, а фактичними менеджерами лікування й відновлення.

Після важкої роботи на війні, болю і випробувань, опинившись у системі, яка має відновлювати і підтримувати, людина відчуває знецінення.

Знецінення в лікарні не завжди виглядає як навмисна грубість. Це частина культури, яка в'їлася в лікарняні стіні, як незнищенний лікарняний стафілокок.

Не дали води, не пояснили медичне втручання, не запитали про самопочуття, не допомогли сісти чи піти в туалет, не змінили білизну, не забезпечили знеболення вчасно, не погодували. Поговорили про пацієнта в його присутності так, ніби його немає. Вирішили, що догляд — справа родичів. Демократія в лікарні перевіряється не тоді, коли людина обирає сімейного лікаря. Вона перевіряється о третій ночі, коли людина не може сама підвестися з ліжка.

Сильніший не повинен отримувати право на приниження лише тому, що слабший не може піти. Лікар не втрачає професійного авторитету, коли пояснює рішення. Медична сестра чи санітарка не стає прислугою, коли допомагає людині з базовими потребами. Пацієнт не перестає бути суб'єктом через те, що його тіло тимчасово або назавжди стало залежним.

Національна служба здоров'я України працює, щоб забезпечити принцип "гроші йдуть за пацієнтом". Наступним етапом реформи має стати навчання системи бачити в пацієнті людину.

Суб'єктність не виникає у військовій частині, лікарняній палаті чи на виборчій дільниці. Вона формується значно раніше: в родині та школі. Ідея нової української школи будувалася на поняттях партнерства, дитиноцентризму, взаємодії та визнання дитини суб'єктом освітнього процесу. Але в реальному житті ці принципи досі співіснують зі старою моделлю, де вчитель має правильну відповідь, заперечення є неповагою, а сором і страх залишаються засобами дисципліни.

Держава, яка хоче отримати відповідального громадянина і військового, не може роками виховувати слухняного виконавця. Людина має навчитися критично мислити, відстоювати думку, ставити питання, але при цьому не лише вимагати, а й нести відповідальність; не лише сумніватися в авторитеті, а й визнавати і поважати компетентність.

Незалежність як європейський вибір

За тридцять п'ять років Україна пройшла величезну відстань.

Ми не стали суспільством без патерналізму, агресії чи знецінення. Наші інституції не позбулися радянської логіки. І війна не завжди прискорює демократичну трансформацію. Але війна одночасно показала іншу Україну. Україну людей, які здатні самі приймати рішення. Військових, які перебудовують підрозділи. Лікарів, які залишилися в країні, працюють у прифронтових громадах, оперують у бомбосховищах. Волонтерів, які виростають у професійні організації. Громадян, які виходять на вулиці не щоб зруйнувати державу, а щоб повернути її до власних правил. Молодь, яка не бачить суперечності між любов'ю до країни й критикою влади.

Суспільство змінюється і не погоджується бути населенням, яким управляють, і хоче бути спільнотою, яка бере участь в управлінні державою. Тепер змінюватися мають інституції.

У найближчі роки ця трансформація збігатиметься з рухом України до Європейського Союзу. У липні 2026 року Рада ЄС оновила План України, пов'язавши додаткові 8,3 мільярда євро бюджетної підтримки з втіленням нових реформ. До плану додано 27 конкретних кроків, десять із яких вимагають змін до законодавства. Йдеться про верховенство права, боротьбу з корупцією та інституційні зміни, потрібні для вступу до ЄС. Гроші надходитимуть не як винагорода за правильні слова, а після перевірки виконаних зобов'язань.

Загальна логіка зрозуміла. Європейський Союз пов'язує підтримку України з наявністю інституцій, які діють за правилами, обмежують свавілля влади, захищають власну автономію і дозволяють перевірити, як ухвалюються та виконуються рішення.

Європа вимагає від української держави того самого, чого громадянин дедалі частіше вимагає від неї зсередини. Важливо не потрапити в пастку очікування, що Брюссель обере для нас правильні закони, проконтролює наших посадовців і винагородить черговим траншем. Це не буде виходом із патерналізму. Справжня європейська інтеграція почнеться тоді, коли верховенство права, незалежність інституцій і людська гідність перестануть бути умовами, які нам виставляють інші. Коли ми визнаємо їх власними умовами існування України.

Не приборкувати суб'єктність людини, а навчитися будувати на ній силу держави. Це і є найглибший сенс нашого європейського вибору.

Тетяна Гавриш