Протокол майбутньої катастрофи: що світ знав про Україну та майбутню війну ще 1994 року

Напередодні Дня Незалежності я хочу опублікувати цей текст.

Зараз я працюю над одним проєктом і під час пошуку матеріалів випадково натрапила на матеріал The New York Times від 16 січня 1994 року. Публікація вийшла за одинадцять місяців до підписання Будапештського меморандуму, коли Україна ще вирішувала долю третього у світі ядерного арсеналу.

Цьому тексту 32 роки. Але читається він не як архівна публікація, а як протокол майбутньої катастрофи.

У ньому вже є все: страх України перед Росією, сумніви щодо ядерного роззброєння, економічна залежність від Москви, російські претензії на Севастополь і Крим, віра Заходу в те, що поступки зроблять Росію безпечнішою, а також українська корупція, слабкість інституцій і спротив реформам.

Майже всі причини майбутньої війни були названі ще тоді. Просто світ вирішив їх проігнорувати .

Ця публікація фактично відповідає і на запитання, чи могло статися так, щоб війни не було. Відповідь очевидна: Росія або поглинула б Україну політично, залишивши нам прапор і гімн, але позбавивши реального суверенітету, або рано чи пізно спробувала б зламати нас силою.

Наш історичний виклик полягає не лише в тому, щоб вижити. Нам потрібно нарешті відбутися як держава — спроможна захищати себе не тільки на полі бою, а й зсередини.

Але на заваді цьому стоїть не лише сильний зовнішній ворог, а й деградація українських еліт, які за десятиліття незалежності так і не навчилися мислити категоріями держави, відповідальності та історичної перспективи. Надто часто вони сприймають Україну не як спільний проєкт, який треба будувати й захищати, а як ресурс, який можна розподіляти та використовувати у власних інтересах.

І тут або змінимося, або загинемо. Іншого шляху немає.

Нижче — переклад статті.

⸻

Проблема ракетної угоди

Страх перед Росією став для України способом життя

Джейн Перлез

Київ, Україна

Протягом трьох століть, майже безперервно, росіяни панували над усією Україною або значною її частиною, часто жорстоко. Вони поблажливо називали українців "малоросами".

Тож коли 1991 року відбувся референдум щодо того, чи має Україна стати незалежною державою, 90% із 52 мільйонів її жителів проголосували за свободу від Москви. Вони вірили, що незалежність виведе їх із російської сфери впливу та наблизить до решти Європи.

"На мапі Європи з'явилася нова країна", — заявив президент Леонід Кравчук.

Однак у міру того, як економічна ситуація різко погіршувалася — тепер Росія порівняно з Україною видавалася острівцем економічної стабільності, — а ультранаціоналісти в Москві набирали силу, українці дедалі більше починали остерігатися свого "старшого брата".

Саме тому багатьом українцям, навіть тим, хто підтримує ядерне роззброєння, важко погодитися з тим, що має статися з українськими ракетами відповідно до угоди, укладеної минулого тижня лідерами Росії, Сполучених Штатів та України.

По-перше, деякі українці не хочуть залишатися без ядерної зброї, поки вона є в Росії. По-друге, українські ракети мають відправити до самої Росії для демонтажу.

У різних частинах країни ці побоювання відчуваються по-різному.

На переважно католицькому заході, де найміцнішими є зв'язки з Польщею, спротив усьому, що асоціюється з Росією, чи то православній церкві, чи радянській державі, завжди був особливо рішучим.

У східному промисловому регіоні навколо річки Дон значну частину населення становлять росіяни, а антиросійські настрої виражені слабше.

Адміністрація Клінтона, усвідомлюючи занепокоєння українців щодо Росії та власної вразливості, намагалася переконати їх за допомогою фінансової підтримки, компенсації за ядерні матеріали та пропозиції приєднатися до програми "Партнерство заради миру" — нової форми співпраці східноєвропейських держав із НАТО. До цього додалося запрошення президенту Кравчуку відвідати Вашингтон. Росія також має списати більшу частину величезного боргу України за російську нафту, від якої вона залежить.

Усе це, переконували американці, мало зміцнити незалежність України, а не послабити її: стабільну Україну, яка не становить загрози, російським керівникам буде легше прийняти. Підписавши в п'ятницю угоду в Москві, пан Кравчук фактично погодився із цією тезою.

Однак багато українців, особливо найгучніші націоналісти в парламенті, вважають, що історія свідчить: така тактика не працює.

Російське панування яскраво проявилося ще 1709 року, коли Іван Мазепа, козацький гетьман, уклав союз із королем Швеції Карлом XII проти російського царя Петра І, але зазнав поразки у знаменитій Полтавській битві. Катерина II довершила придушення, ліквідувавши 1775 року Запорозьку Січ. Вона також проголосила Кримський півострів частиною Росії.

Коротка незалежність

Після Першої світової війни Україна пережила короткий період незалежності, однак її східні землі знову були поглинуті Російською імперією вже у формі радянської республіки, а західні території відійшли до Польщі.

Сталінська колективізація завдала Україні більшої шкоди, ніж будь-якій іншій частині Радянського Союзу: під час штучно організованого голоду 1933 року мільйони українців померли від голоду. Українці часто звинувачують у цьому росіян, хоча Сталін був грузином, а голод організувала Комуністична партія. Як зворушливе свідчення нової незалежності України від Москви, у сосновому лісі поблизу Києва нещодавно встановили меморіал на місці, де у братських могилах поховали тіла тисяч жертв.

Сьогодні, коли українська економіка ледве тримається на плаву, українські керівники значною мірою звинувачують у хаосі Росію, хоча є чимало свідчень того, що їм просто потрібен цап-відбувайло за власне неефективне управління, корупцію та спротив реформам. Цієї зими Росія ще більше погіршила ситуацію, підвищивши ціну на нафту для України майже до світового рівня.

Не допомагають і провокаційні дії російського парламенту. У межах тривалої суперечки про те, кому належить Чорноморський флот, російський парламент торік ухвалив постанову про повернення Севастополя, бази флоту в Криму, під юрисдикцію Росії. Кримський півострів вважається частиною України з 1954 року, коли Микита Хрущов передав їй територію, яку свого часу анексувала Катерина II.

Багато західних експертів вважають без'ядерну Україну, яка отримує економічну підтримку, необхідною умовою стабільності. Серед них — Збіґнєв Бжезінський, колишній радник президента Джиммі Картера з питань національної безпеки, чий син Ян входить до ради радників українського парламенту. Бжезінський-старший критикував адміністрацію Клінтона за надмірну зосередженість на Москві та закликав приділяти більше уваги Україні.

"Якщо ми не хочемо відновлення російської еліти, нам потрібна сильна Україна", — сказав він.

За його словами, це означає не лише вивезення зброї, а й використання економічних стимулів, які дали б Україні відчути, що вона потрібна Заходу не менше, ніж Росія.

Севгіль Мусаєва