Не дозволяю собі думати, що comedia finita. Пам'яті Євгена Коновальця

Євген Коновалець повернувся в Україну через 88 років після своєї загибелі. Його тимчасовим прихистком стало Національне меморіальне військове кладовище. У майбутньому він має зайняти чільне місце в Національному пантеоні.

Повернення полковника — не лише відновлення історичної справедливості. Це також повернення йому належного місця в українській історії.

Як за життя, так і після смерті Коновальця в історію вписували переважно вороги — не стільки його особисті, скільки вороги ідеї, за яку він боровся і загинув. Ідеї максимально простої: Україна повинна бути незалежною, а її кордони має захищати власна армія.

За цю справу Коновальцю довелося боротися за надзвичайно токсичних внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Його військові практики, політичні та дипломатичні рішення заклали фундамент боротьби, яка триває досі. А геополітичні ідеї і через сто років звучать разюче сучасно.

"Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всяких постійних армій", — це було перше, що почув від української влади в Києві Євген Коновалець.

Новина про революцію в Росії та створення Української Центральної Ради застала його в Царицині. 26-річний хорунжий австрійської армії перебував там у полоні.

З побратимами вони говорили про одне: хоч би яка нова влада постала в Москві, рано чи пізно вона спробує повернути Україну. Отже, потрібно негайно створювати власну міцну армію, яка стане на кордонах і зі зброєю перекриє шлях російській навалі.

Коновалець пише до Центральної Ради листи, пропонуючи формувати окремі українські частини з полонених галичан. Відповіді немає. Тоді він приїздить до Києва сам.

Тут знайомиться з Миколою Міхновським і зрештою домагається зустрічі з Володимиром Винниченком — головою Генерального секретаріату, тобто революційного українського уряду.

Революція 1916-1918, як і революції на нашій памʼяті, складалася з двох течій: націоналістично-патріотичної і соціалістично-інтернаціональної, для якої класова солідарність зокрема і з російськими лівими була важливішою за власну державу.

Винниченко належав до другої. Постійна армія для нього була анахронізмом. Михайло Грушевський переважно поділяв ці погляди. Ліва преса домінувала.

Коновальця це дивувало, але не змогло деморалізувати.

Він повертається до побратимів із переконанням: Центральна Рада все одно буде змушена дати добро на створення боєздатної української армії. Спроба Росії повернути колоніальний статус України — лише питання часу.

Паралельно в Києві відбувається драма полуботківців. Другий Універсал замість очікуваного руху до незалежності залишає Україну в складі Росії з перспективою автономії. Другий полк ім. Павла Полуботка намагається змусити політичне керівництво рухатися шляхом державності. Влада не лише не легалізує його в армії, а й роззброює і фактично здає росіянам.

Ця історія не зупиняє Коновальця. Він просить легалізувати курінь Січових стрільців з галичан. На пропозицію Коновальця уряд відповідає своєрідно: галичанам взагалі закривають шлях в армію, розпорядження звільнити навіть тих, хто потрапив раніше.

Коновалець мав усі підстави глибоко розчаруватися ще в 1917 року.

Але тоді Коновалець не був би Коновальцем.

Разом із Федором Черником, Іваном Чмолою та Романом Дашкевичем він організовує масове віче галичан із вимогою дозволити їм створити українську військову формацію. Симон Петлюра, який відповідав за військові справи, бере рішення на себе й дає згоду від імені уряду.

"Ми, галицькі, буковинські та угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти якнайдіяльнішу участь у творенні нового державного ладу", — так закликали добровольців до Січових стрільців.

Перші полонені галичани починають прибувати до Києва.

Здавалося б — перемога.

Але всередині нової частини відразу починають насаджувати те саме, проти чого виступав Коновалець: антимілітаризм, "солдатські ради", відмову від військової ієрархії. Новий військовий міністр Микола Порш пояснює стрільцям, що вони мають бути "народною міліцією", а не регулярною армією.

Коновалець відповідає просто: проти російської агресії може вистояти дисциплінована армія, а не озброєний політичний мітинг, який розбіжиться з появою реальної небезпеки.

Його підтримує стрілецтво. Систему солдатських рад скасовують. Коновалець стає командиром. Кожен боєць підписує добровільну згоду на сувору військову дисципліну.

Це була його друга політична перемога в Києві.

Дуже швидко стало зрозуміло, наскільки вона була важливою.

На початку 1918 року після проголошення Четвертого Універсалу на Київ рушили більшовики, а в столиці почалося більшовицьке повстання. Січові стрільці разом із кількома іншими українськими частинами стали головною силою, яка душить заколот.

Щоправда, за кілька днів уряд відступив під натиском армії Муравйова. Січовики забезпечували владі відхід, що дає можливість Центральній Раді завершити переговори у Бресті. Після Берестейського миру українська влада повернулася до столиці.

Невдовзі Коновалець попереджає Грушевського про небезпеку державного перевороту. Той відмахується. Федь Черник виводить війська на Софіївську площу в очікуванні наказу Центральної Ради на ліквідацію перевороту. Але урядовці не зважуються на наказ.

Після приходу до влади Павла Скоропадського Коновальцю запропоновано визнати гетьмана. Він відповів, що Січові стрільці — дисципліноване військо, яке присягнуло державі і юридично її уособлює Центральна Рада. Оточені німецькими військами, січовики склали зброю.

Згодом Коновалець був готовий домовлятися і зі Скоропадським, але за однієї умови: гетьман має боронити самостійну, ні від кого незалежну українську державу.

Коли 14 листопада Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, для Коновальця це означало кінець будь-яких зобов'язань перед гетьманською владою.

У бою під Мотовилівкою Січові стрільці розбили сили гетьмана. Військо Коновальця виростає до корпусу.

І майже одразу Коновалець опинився перед новою драматичною дилемою.

У Галичині почалася українсько-польська війна. Куди йти січовикам — рятувати Львів чи залишатися боронити Київ?

Коновалець обрав Київ.

Його геополітичне бачення було таким: крах Австрії та Німеччини спровокує російський наступ на Україну. Якщо впаде Наддніпрянщина, більшовики не зупиняться на Збручі. Галичина, затиснута між Польщею та Росією, не має шансів.

Тому саме в Києві вирішується доля всієї України. Тут Січові стрільці – хребет державного війська, а Українській Галицькій Армії в описаній Коновальцем ситуації – не зарадиш. Тому він щиро підтримує УГА чим може – зброєю, медициною, але залишається в Києві і не відправляє туди війська.

Спроможність бачити ціле, а не лише свій регіон, партію чи середовище, стане однією з головних рис Коновальця.

Напередодні антигетьманського повстання Коновалець наполягає, щоб до майбутньої Директорії увійшов Петлюра — один із небагатьох соціалістичних лідерів, який розумів значення армії.

Але навіть після всього українська політика не позбувається лівих ілюзій і любові до абсурдних інтриг. Соціалістичні експерименти, партійні директиви, хаос державного апарату й отаманщина продовжували розкладати УНР та її армію.

Коновалець, уже в статусі коменданта Києва, змушений займатися не лише військом, поліцією та розвідкою, а й десятками щоденних проблем держави, яка виживала в часи війни, голоду, холоду, епідемій і хаосу.

Наступними випробуваннями стали перемир'я Української Галицької армії з Денікіним і союз Петлюри з Польщею.

Дивовижно, але Коновалець не дозволив собі перейти від незгоди до взаємного знищення.

До речі, контрідея Коновальця для Петлюри була така: дозволити більшовикам котитися до Варшави і далі на Захід. Більшовицька загроза стає викликом для всієї Європи. За цих обставин українська ідея заграє для західних європейців новими барвами, поляки відмовляться від імперських ідей щодо України, а відновлена у Карпатах армія УНР разом з європейцями переможе росіян. Петлюра відмовився.

Роззброєний поляками Коновалець знову опинився в таборі для інтернованих. Пілсудський вимагав очистити армію УНР від антипольських елементів, а Січових стрільців у Варшаві вважали саме такими.

Навіть тоді Коновалець продовжував думати не про образу, а про наступний хід.

Він пропонував вивести січовиків до Чехословаччини, сформувати там боєздатну бригаду, згодом увійти через Румунію на південь України, звільнити Одесу від більшовиків і відкрити УНР вихід до моря. Це радикально змінювало б геополітичне становище України.

План розбився об інтереси низки держав і внутрішні українські конфлікти.

На еміграції вже тривала війна всіх проти всіх. Галичани звинувачували наддніпрянців у союзі з Пілсудським. Наддніпрянці звинувачули галичан у заграванні з росіянами. Партії розсипалися на уламки.

Ідея Коновальця залишалася незмінною і вже не дуже популярною: соборна Україна.

Коли польський союз Петлюри завершився поразкою, сталося саме те, чого Коновалець остерігався. Польща домовилася з більшовиками, зберегла за собою західноукраїнські та західнобілоруські землі й визнала російську окупацію решти України. Українські частини, які допомагали полякам, були ними ж інтерновані.

Будь-хто за таких обставин міг остаточно зневіритися. У політиці, в людях та ідеї.

Натомість Коновалець створює Українську військову організацію.

Коли регулярна війна стає неможливою — він переходить до підпілля.

Коновалець ніколи не плутав поразку певної форми боротьби з поразкою української справи.

УВО переживає внутрішні конфлікти, спроби підпорядкувати її різним еміграційним центрам, спокусу частини діячів шукати підтримки навіть у більшовиків. Коновалець повертає організації рамку: революційний український націоналізм.

Наступним кроком стає Організація українських націоналістів.

Коновалець створює мережу представництв у Європі, вибудовує зв'язки з українськими громадами США, Канади, Аргентини й Далекого Сходу, збирає кошти, організовує пресу, шукає міжнародних союзників.

Але стратегічно готується до одного: моменту, коли історія знову відкриє вікно можливостей для всеукраїнської збройної боротьби.

Для цього потрібні кадри.

Коновалець одержимий ідеєю вишколу професійних старшин. Навчання відбувається в Данцигу, Чехословаччині, Австрії. З цього середовища згодом вийдуть командири Карпатської України й УПА, зокрема генерал Роман Шухевич.

До слова, самому Коновальцю уряд УНР в екзилі надав генеральське звання. Він від нього відмовився.

Вважав, що військовий має право отримувати підвищення лише під час дійсної служби.

Так він назавжди залишився полковником.

Замість медалей і звань Коновалець просив УНР допомогти створити серйозні старшинські курси. Україні, на його думку, були потрібні не партійні "отамани", а професійні військові.

Вже перебуваючи за кордоном, він не втрачав зв'язку з Наддніпрянською Україною. Там діяли законспіровані осередки, контакти з якими Коновалець тримав особисто. Їхніх зв'язкових не знав навіть Провід ОУН.

З початку 1920-их принаймні до кінця 1930-их рр. на території УРСР існувала мережа підпільних центрів.

Москва полювала на Коновальця роками. За ним стежили агентурні мережі в різних частинах Європи. Його намагалися заманювати в пастки, викрасти, фізично ліквідувати. Незадовго до смерті він планував таємну поїздку до Радянської України.

23 травня 1938 року агент НКВД Павло Судоплатов убив його в Роттердамі.

Олег Ольжич написав: "Був це вождь Богом даний і правдивий, що в добі чорній і похмурій, орлом ширяв під облаки і націю подолану й закуту вмів шикувати в завзяті когорти до походу і боротьби".

Блискучий організаційний геній Коновальця не знав хороших часів. Він формувався й реалізовувався в кислоті непоборних обставин.

Саме тому, коли 2016 року "Азов" рвали свої й чужі, а західний військовий вишкіл для нас був закритий, я не мав жодної миті сумніву, чиїм іменем назвати військову школу для підготовки командних кадрів. Відтоді через Військову школу імені Євгена Коновальця пройшли тисячі сержантів та офіцерів — не одного підрозділу, а всієї української армії. Дасть Бог, там і куватиметься хребет професійного українського війська.

Коли прах Коновальця прибув до Києва, ми зустрічали його вночі біля Патріаршого собору Воскресіння Христового. Третій армійський корпус організував полковнику військові почесті, яких він був позбавлений у Нідерландах.

Бійці ремонтного батальйону відшукали й відновили техніку доби Визвольних змагань. Вони повернули до життя столітню машину, знайшли автентичний двигун, змусили його знову працювати. Домовина була поставлена на артилерійську лафету Січових стрільців.

Коли броньовик "Отаман Коновалець" під'їжджав до собору, я несподівано подумав про невмирущість української ідеї.

Патріарх Любомир Гузар — людина іншого покоління і життєвого досвіду — ухвалив стратегічне рішення будувати головний собор УГКЦ саме на Лівому березі Києва. Церква, історично закорінена на Заході України, мала йти на Схід.

Масштабні постаті України різних епох зрештою приходять до спільної думки: наша сила — в соборності, а не в розділенні.

Коновалець повернувся на землю, за яку воював усе життя.

Відновлена військова техніка його доби сьогодні стоїть біля київського "Арсеналу" — там, де Січові стрільці в тяжких міських боях придушували більшовицьке повстання.

Україна знову має справу з багатьма тими самими внутрішніми хворобами.

Триває та сама війна з Москвою.

Але між нами і поколінням Коновальця є одна принципова різниця.

Ми маємо шанс довести їхню справу до кінця.

Не передати її наступному поколінню незавершеною. Не опинитися після війни в таборах для інтернованих і на еміграції. Не залишити нашим дітям чергове коло тієї самої боротьби.

Коновалець пережив війну, російський полон, Центральну Раду, Гетьманат, Директорію, військову катастрофу УНР, польський полон, окупацію України, зради і чвари — і після кожної поразки винаходив наступну форму боротьби.

Після всього пережитого він вважав: "Казати собі, що все покінчено, що "comedia finita", я вважаю невмисним, а коли би це сталося, вважав би це злочином…"

Він ніколи не дозволяв собі думати, що comedia finita.

Не дозволяю собі ні я, ні тисячі братів по зброї.

Цього разу ми зобовʼязані розірвати часову петлю. Внутрішні та зовнішні обставини усе ще загрозливі.

Але клянуся, ми скористаємося цим шансом.

Андрій Білецький