Сина ми не повернемо, але наступну смерть через ДТП ще можна не допустити

1 вересня діти пішли до школи.

Діти є діти. Вони можуть заговоритися з один з одним, задуматися, вибігти на дорогу чи не подивитися в потрібний бік. Дорослий теж може бути неуважним або просто невиспаним після нічної тривоги.

Люди помиляються та хіба вони мають платити за це власними життями? Тим паче, коли містом летить автомобіль на швидкості 150 км/год, часу виправити помилку немає.

5 червня загинув наш 12-річний син Гріша. Та він не здійснив жодної помилки. Він повертався додому зі школи, користувався підземним переходом (кажуть, вони створені для безпеки пішоходів…) Автомобіль на швидкості 150 км/год влетів всередину підземного переходу і вбив чотирьох людей. В Києві, на Караваєвих Дачах, вся країна бачила це відео.

Після загибелі сина ми з дружиною домовилися про дві речі. Перша — зробити все, щоби домогтися справедливого покарання винуватцю. Відповідно до закону. Друга — зробити все, щоб змінити реальність на наших дорогах.

Бо загибель Гріши — це не просто жахливий збіг обставин. Вона сталася в країні, де небезпечні порушення правил дорожнього руху роками сприймаються майже як буденність.

Стало нормально їхати містом 70 км/год. Часто — 100. Хтось їде 150. Спробуйте їхати дозволені 50 — і дуже швидко хтось пояснить вам фарами, сигналом чи непристойними жестами, що ви всім заважаєте.

Так само ми звикли до статистики смертей на дорогах. Читаємо чергову новину про ДТП, співчуваємо і гортаємо далі. Аж поки черговою цифрою не стає твоя дитина. І тоді ти дивишся на аналогічну статистику Європи, і — сюрприз — вона в рази менша. В рази!

Читайте також: Трагедії на дорогах: де шукати крайнього?

Безкарність створює вседозволеність

Останнім часом я багато думаю про те, чому люди дозволяють собі так поводитися за кермом. Моя відповідь проста: тому що їм за це нічого не буде.

Можна постійно перевищувати швидкість, проїжджати на червоне, створювати аварійні ситуації — і ризикувати лише невеликим грошовим штрафом, якщо порушення взагалі зафіксують.

Поки ти когось не скалічив або не вбив, система знову і знову даватиме тобі можливість це зробити.

Для мене це і є безкарність. А безкарність створює вседозволеність.

Всі три місяці після загибелі Гріши я бачу одну резонансну аварію за іншою:

• 4 липня — ДТП на трасі Одеса–Миколаїв із 12 загиблими.
• 31 липня в Луцьку загинув 14-річний хлопець.
• 17 серпня у центрі Києва два автомобілі знесли літню терасу ресторану, чудом без жертв.
• 19 серпня — знову Караваєві Дачі, за кількасот метрів від місця загибелі Гріши, двоє загиблих на автобусній зупинці.
• Розслідування нардепа Железняка про гонщика-стрімера під 300 км/год, який поки нікого не вбив. На авто матері. Зі знятими номерами. В прямому етері з двома тисячами глядачів.

І це лише те, що потрапило в новини.

Саме тому після загибелі Гріши ми з дружиною вирішили боротися не лише за справедливість у його справі, а й за зміни, які можуть попередити наступні смерті. Запобігти.

Я подав петицію до Президента з вимогою системних змін у сфері безпеки дорожнього руху. За 14 днів її підтримали понад 25 тисяч людей. Для нас це був важливий сигнал: проблема болить далеко не лише нашій родині.

Президент відповів на петицію і кілька разів публічно говорив про ситуацію на дорогах. 20 серпня питання безпеки дорожнього руху окремо обговорювали на нараді при РНБО за участі представників держави, парламенту та громадськості.

Я вдячний усім, хто не відмахнувся від цієї теми. Але після загибелі Гріші мене не цікавлять слова. Я хочу бачити реальні зміни.

Читайте також: 39 сигналів перед трагічною ДТП у Києві: як має змінитися суспільство

Нині рішення за Верховною Радою

3-го вересня 2026 року парламент має розглядати законопроєкти №15348 та №15348-1 щодо посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху.

Ці законопроєкти різні, і навколо їхніх положень можна та потрібно дискутувати. До них можна вносити правки, їх можна посилювати між читаннями.

Жоден закон сам по собі не зробить українські дороги безпечними наступного ранку. Але сьогодні це необхідний крок, must have.

Тому моє прохання до народних депутатів дуже просте: 3 вересня прийдіть у зал і підтримайте зміни, щоб парламент нарешті міг рухатися далі.

Не відкладайте це питання до наступної резонансної ДТП.

Якщо людина раз за разом грубо порушує правила, очевидно, штрафу їй недостатньо. Вона має втратити право кермувати. А якщо сідає за кермо попри заборону — має сісти у вʼязницю.

Так само нам потрібно переглянути підхід, за якого відповідальність за перевищення швидкості сьогодні фактично починається лише після перевищення встановленого обмеження більш ніж на 20 км/год.

За ці місяці ми прочитали, мабуть, тисячі коментарів про такі зміни. Здебільшого на підтримку, іноді нерозуміння: "Знову хочуть залізти водіям у кишеню". "Спочатку зробіть нормальні дороги". "Навіщо зменшувати +20 до +10?" "Камери потрібні тільки заради штрафів".

Іноді складається враження, що можливість безкарно порушувати ми захищаємо як якесь фундаментальне право людини.

Але право доїхати швидше не може бути важливішим за право дитини повернутися додому живою.

Коли ви вирішуєте їхати містом 100 км/год, ви ризикуєте не лише собою (ваше тіло — ваше діло). Він робите цей вибір і за пішохода на переході, за дитину на велосипеді, за пасажира іншого автомобіля, за маму з візочком, за людину, яка не виспалася після тривоги і на секунду втратила увагу.

Водій пошкодить авто. Пішохід втратить життя. Має значення, хто з них був неправий?

Я хочу сказати це депутатам особисто

Я прямо попросив Верховну Раду дати мені можливість виступити перед голосуванням. Сподіваюся, депутати мене почують і дадуть ці дві хвилини виступу.

Я хочу сказати їм те саме, що пишу зараз: не чекайте наступної трагедії, щоб повернутися до цього питання.

Бо 3 вересня це голосування буде не просто про розміри штрафів чи зміни до кодексів. Воно буде про те, яку поведінку на українських дорогах держава вважає допустимою.

Можна ще роками пояснювати водіям, що 100 км/год у місті — небезпечно, просити бути уважними, проводити інформаційні кампанії, а після чергової трагедії — висловлювати співчуття.

А можна зробити так, щоб небезпечна поведінка мала реальні наслідки до того, як вона когось уб'є.

Тому 3 вересня я прошу народних депутатів про дуже просту річ: прийдіть у зал і проголосуйте щодо посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху (№15348 та №15348-1). Вони вже у Верховній Раді. Якщо вони потребують посилення — посилюйте їх між читаннями. Але не залишайте все, як є.

І коли будете натискати кнопку, подумайте не про те, чи сподобається виборцям новий штраф. Подумайте про дітей цих виборців. Про наших дітей. Про людей, які просто переходять дорогу.

Грішу ми не повернемо.

Але наступну смерть ще можна не допустити.

Зі святом всіх, хто пішов сьогодні у школу!

Олексій Глушич, батько загиблого 12-річного Гріши Глушича, військовослужбовець 2 Корпусу НГУ "Хартія"