Колись поляки радо приймали українців. Що сталося тепер?
У серпні за кілька кварталів від мого тимчасового помешкання в історичному центрі Одеси російська балістична ракета влучила в будівлю XIX століття. Будинок іще тлів, коли я записала 15-секундне звернення на камеру телефона своєю рідною польською мовою.
"Мене звати Анна. Цей будинок в Одесі щойно бомбардували, — сказала я. — Давайте разом збирати зовнішні зарядні станції для України".
Я надіслала це відео варшавській подрузі, а та опублікувала його на своїй сторінці у Facebook для 1 400 "друзів". За 48 годин відео зібрало аж 955 коментарів, 950 з яких були антиукраїнськими — майже всі польською мовою, а багато з них — нецензурними.
Я була шокована їхньою кількістю, але, на жаль, не їхнім тоном.
Я регулярно курсую між Польщею та Україною; як волонтер неурядової організації Assist Ukraine доставляю пожертвувані автомобілі українським військовим. Коли перебуваю у Варшаві, бачу, що ставлення людей з початку війни змінилося.
Куди поділася польська солідарність?
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року поляки відкрили свою країну для сусідів. Дев'ять мільйонів українців перетнули кордон; я була там і пам'ятаю спонтанні натовпи з бутербродами й термосами, безкоштовними проїздом та житлом. Тоді 78 відсотків поляків підтримували військову допомогу — і вона справді лилася в Україну з Польщі та через неї.
Це було тоді.
Сьогодні більшість поляків критикує військову допомогу Україні, а 52 відсотки вже не хочуть приймати біженців. Більшість українців, що обрали Польщу — близьку до них мовно, культурно та географічно — як безпечний притулок, збентежені, а деякі планують переїхати до іншої країни.
Свою роль відіграє й неприязнь. Українців сприймають як конкурентів на польському ринку праці — а українських жінок — також і на ринку знайомств.
Польські фермери обурювалися тим, що Україна могла експортувати своє зерно до Європейського Союзу без мита, і блокували її вантажівки на кордоні. Багато поляків, здається, вважають, що українські біженці є тягарем для бюджету, хоча насправді вони є чистими платниками податків.
У Варшаві (а також у Вашингтоні) часто можна почути, мовляв, українці недостатньо вдячні. На мою думку, уся Європа має бути вдячна українським бійцям за те, що вони зупинили росіян. А поляки повинні бути вдячні найбільше.
Польща також не може змиритися з тим, що деякі постаті з націоналістичного минулого України — зокрема, Степан Бандера — залишаються в її пантеоні, а їхні зображення прикрашають кавові чашки та футболки. Багато поляків вважають їх токсичними постатями.
Болісно заплутане минуле обох країн є джерелом напруженості. У 1943 році члени націоналістичної Української повстанської армії (УПА) вчинили масові вбивства польських цивільних осіб. Польща стверджує, що жертвами "Волинського геноциду" стали 100 000 осіб. Україна заперечує цю цифру, називає вбивства "Волинською трагедією" та наголошує: тисячі українців загинули під час репресій.
Читайте також колонка українського історика Володимира В'ятровича: Польщу і Україну розділяє не УПА, а міф про неї
Незважаючи на наявну війну з Росією, Україна дозволяє польським історикам проводити ексгумації на своїй території.
Президент Польщі Кароль Навроцький ніколи не відвідував Київ. Коли минулого року він приймав у Варшаві свого українського колегу Володимира Зеленського, то вручив йому два томи видання про Волинську трагедію. Уявіть, якби німецького канцлера Фрідріха Мерца зустрічали з ілюстрованою книгою про Аушвіц.
У травні минулого року Зеленський надав підрозділу українських спецпризначенців назву "імені Героїв УПА". УПА воювала проти радянських військ під час Другої світової війни та після неї і досі залишається потужним символом для українців. Уже за кілька днів розлючений Навроцький позбавив Зеленського найвищої державної нагороди Польщі.
Відомий польський дисидент Адам Міхнік назвав жест Навроцького "ганьбою та соромом". Міхнік був майже єдиним, хто висловив протест. Більшість польських політиків підтримали рішення Навроцького або промовчали.
Один із чинних польських міністрів зараз заявляє, ніби Україна не буде прийнята до Європейського Союзу, якщо "прийде з Бандерою на прапорі", а кандидат у прем'єр-міністри від польської опозиції закликав призупинити всю військову допомогу.
Соціальні мережі, мабуть, є головним джерелом, що посилює розбрат. Заступник міністра цифрових технологій Польщі нещодавно заявив: після суперечки президентів російська дезінформація бурхливо поширилася в соціальних мережах та офіційних російських ЗМІ. Ця отрута потім розлилася й у польських мережах. "Press Club Poland", який відстежує сприйняття в соціальних мережах української спільноти, помітив, що частка негативних дописів зросла з 15 відсотків у травні до 22 відсотків у червні, а потім різко підскочила до 49 відсотків у липні.
Інший відомий аналітичний центр повідомляє: із травня кількість антиукраїнського контенту польською мовою на X, Facebook, Instagram, TikTok та YouTube зросла більш ніж на 250 відсотків. Це, мабуть, частина того, що потрапило до мене в тих 950 коментарях.
Деякі аналітики припускають: значна частина цієї брудноти цілком може бути генерована ботами — щоб створити враження, ніби інтенсивність ворожості більша, ніж насправді. Але коли відомі діячі та організації польського ультраправого крила регулярно поширюють це серед своїх підписників, межа між кампанією іноземного впливу та внутрішньою політикою стає розмитою.
15 серпня прем'єр-міністр Дональд Туск розкритикував політиків правої опозиції за те, що вони налаштовують виборців проти України, і виступив, аби Польща допомагала своєму сусідові.
"Про польсько-українські відносини можна дискутувати, але ніхто не може сумніватися, що підтримка України у війні з Росією — це в інтересах нашої безпеки, — сказав він. — Ми робимо це для себе, для поляків, і ні для кого іншого".
Багато моїх стурбованих польських друзів почувалися трохи краще, почувши ці слова. Можливо, заклик Туска до власних інтересів зможе достукатися до тих, кого отруїли пропагандою. Але немає простого рецепта, як відновити двосторонні відносини та врятувати важливий союз проти небезпечного спільного ворога.
Незабаром я вирушу у свою 53-тю поїздку до України, везучи подарований автомобіль із Гельсінкі до Харкова. І я продовжую збирати кошти на придбання портативних зарядних станцій та джгутів. Це найменше, що можу зробити, аби допомогти. Якщо українці переможуть у своїй боротьбі, їхня величезна жертва гарантує безпеку моїй країні.
Анна Гусарська, журналістка та політична аналітикиня