Коли насправді починається "грузинський сценарій". Соціальний Інь-Ян корупції

Українські політики й інтелектуали дедалі частіше попереджають про "грузинський сценарій": суспільство втомлюється від війни, починає боятися її продовження більше, ніж російської залежності, розчаровується у Заході, а політичну нішу займають сили, які продають відмову від попереднього курсу словами "мир", "стабільність" і "прагматизм". Сьогодні цей страх має цілком матеріальний грузинський фінал: Європейська комісія констатує, що дії грузинської влади де-факто зупинили процес вступу до ЄС, а рішення уряду наприкінці 2024 року відклало питання відкриття переговорів до 2028-го.

Але мене цікавить інше питання: коли насправді починається "грузинський сценарій"? Коли до влади приходить Бідзіна Іванішвілі? Коли ухвалюють закон про "іноземний вплив"? Чи значно раніше – коли надзвичайно складне перетворення суспільства починають уявляти як набір швидких і зрозумілих рецептів-реформ?

У статті "Країна неможливих одночасностей" я запитував: яке суспільство народить наступну українську владу? Продовжимо експеримент. Що станеться, якщо таке суспільство отримає майже ідеального реформатора – молодого, освіченого, прозахідного, енергійного, озброєного сучасними рецептами модернізації і готового без жалю ламати стару корупційну систему? Нам не треба його уявляти. Його звали Міхеіл Саакашвілі.

Він справді зробив те, про що в Україні досі мріють. Розігнав стару дорожню поліцію, радикально скоротив побутову корупцію, перебудував державні сервіси і перетворив Грузію на міжнародну вітрину пострадянської модернізації. Минуло два десятиліття. Саакашвілі – за ґратами, а Reuters повідомляв, що після нових вироків його ув'язнення може тривати до 2034 року. Як точка А перетворилася на точку Б?

До дива: країна, яку потрібно було рятувати

Грузія початку 2000-х була не просто корумпованою країною. Після розпаду СРСР, внутрішніх конфліктів, воєн в Абхазії та Південній Осетії, економічного розвалу й криміналізації держава для багатьох людей стала не спільним правилом, а територією виживання між чиновником, силовиком, кланом і знайомим, який може "вирішити".

Показовий штрих із великого дослідження Світового банку: до реформ місце дорожнього поліцейського могло коштувати від 2 до 20 тисяч доларів хабаря – вкладення потім "відбивали" на водіях. Тобто корупція була не відхиленням від роботи системи. Вона сама була способом її роботи.

Революція троянд 2003 року дала Саакашвілі майже революційний мандат на демонтаж цієї держави. І саме тут грузинська історія зустрілася з великою вірою початку 2000-х: пострадянську країну можна швидко витягнути з минулого через чесні вибори, сильного реформатора, нові інституції, ринок, громадянське суспільство і західну підтримку.

Західний софт і реформатор, якого всі хотіли отримати

Саакашвілі був майже ідеальним носієм цієї моделі. За даними Columbia Law School, він навчався там як стипендіат Edmund S. Muskie Fellowship і здобув LL.M. Потім вивчав право на докторському рівні в George Washington University та отримав у Страсбурзі диплом із порівняльного права прав людини.

Це не біографічна прикраса. Саакашвілі повернувся додому з потужним інтелектуальним інструментарієм: право, інституції, ринок, дерегуляція, прозорість, нова поліція, нові сервіси, віра в політичну волю. Цей підхід дуже добре відповідав на питання, як демонтувати несправний державний механізм. Значно менш очевидною була відповідь на інше: як зробити новий порядок незворотним у суспільстві, яке десятиліттями жило за неформальними правилами?

2004–2010. Диво справді сталося

Перші результати були настільки сильними, що скептицизм здавався майже недоречним. За даними Світового банку, стару дорожню поліцію ліквідували: 16 тисяч працівників звільнили, а за кілька місяців їх замінили приблизно 2300 нових патрульних. Перебудовували податкову й митницю, енергетику, реєстраційні процедури, державні сервіси. Світовий банк згодом перетворив цей досвід на окрему книгу про боротьбу з корупцією в публічних сервісах.

Для людини це означало прості речі: поліцейський більше не зупиняє тебе заради купюри, документ не потребує знайомого, державний офіс перестає бути місцем приниження. Грузія стала рекламою, яку було легко показувати на конференціях і в донорських звітах. Здавалося, рецепт знайдено: правильні люди + правильні інституції + політична воля + західна підтримка = нова країна.

Але саме блиск успіху міг приховати слабкість моделі. Найкраще було видно те, що легко виміряти: кількість хабарів, час отримання документа, податкові надходження, чисельність чиновників, довіру до поліції. Значно важче – страх, образу, залежність від "своїх", готовність жити за однаковим правилом і відмовитися від особистого винятку. Система вимірювання бачила передусім те, що вміла вимірювати.

Коли реальність перестала поміщатися в модель

У листопаді 2007 року влада силою розігнала протести, запровадила надзвичайний стан, а силовики увірвалися до телеканалу Imedi та припинили його мовлення. Human Rights Watch задокументувала надмірне застосування сили. Виявився перший парадокс: вертикаль, ефективна у війні зі старою корупційною системою, сама не навчилася достатньо добре обмежувати власну силу.

У 2008 році прийшла війна з Росією – фактор, який неможливо дерегулювати указом. А у вересні 2012-го відео катувань і сексуального насильства над ув'язненими спричинили масове обурення напередодні парламентських виборів. Human Rights Watch називала ці матеріали підставою для незалежного розслідування. Держава стала сильнішою, але сила ще не означала, що вона всюди стала правовою.

Реванш, який ніхто не продавав як реванш

На виборах 2012 року перемогла "Грузинська мрія" Бідзіни Іванішвілі. Це був перший мирний демократичний перехід влади в незалежній Грузії, що фіксували і міжнародні спостерігачі. І це принципово: виборцям не продавали повернення хабарів і старого даішника. Їм продавали нормалізацію, справедливість, мир, припинення жорсткості та надмірної концентрації влади. Відкат старої логіки майже ніколи не приходить під власним ім'ям.

Далі відкат став сучаснішим: проблеми незалежності судів і прокуратури, тиск на медіа та громадянське суспільство, дедалі жорсткіший політичний контроль. У 2024 році закон про "прозорість іноземного впливу" став для ЄС одним із маркерів демократичного відступу. Європейська комісія констатувала, що курс грузинської влади де-факто зупинив процес вступу до ЄС.

Що вони не побачили?

Якщо реформи були реальними – чому вони не стали незворотними? Якщо грузини побачили життя без масового побутового хабаря – чому цього виявилося недостатньо? Якщо Саакашвілі мав політичну волю, а Захід – гроші, університети, експертів та інституційні рецепти, чого бракувало?

Найпростіше розкласти провину між Саакашвілі, Іванішвілі, Росією, Заходом і "невдячним" суспільством. У кожному поясненні є частина правди. Але є ще одна проблема: суб'єктність реформатора може певний час компенсувати дефіцит суб'єктності системи – та не може назавжди її замінити. Сильний лідер здатний своєю волею змінити правила, кадри, стимули й поведінку державної машини. Але позичена суб'єктність залишається позиченою.

Це не аргумент проти інституцій. Навпаки: інституції потрібні саме тому, що неможливо вимагати постійної мудрості, самоконтролю й моральної стійкості від кожного громадянина або посадовця. Вони закріплюють у правилах те, що не повинно залежати від настрою конкретної людини. Проблема починається там, де правильно сконструйовану інституцію уявляють повною заміною суспільства, яке має нею користуватися, захищати її і погоджуватися з однаковим правилом навіть тоді, коли це правило невигідне особисто.

Соціальний Інь-Ян: те, чого не видно зсередини системи

Я писав про дивну здатність людини одночасно вимагати справедливого правила для всіх і залишати виняток для себе. На рівні мільйонів приватних рішень ця суперечність уже не є особистою слабкістю. Вона утворює стійку соціальну систему.

У пострадянській корупційній моделі існують два нерівні полюси. Нагорі – право на велику ренту: доступ до бюджету, потоків, посад, судів, державного ресурсу. Унизу – маленьке право на виняток: знайомий у лікарні, поліції, університеті, податковій; можливість обійти незручну процедуру, домовитися "по-людськи", не виконати правило саме у своєму випадку.

Моральна й юридична відповідальність цих рівнів не однакова. Людина, яка привласнює мільйони з бюджету, не дорівнює громадянину, який шукає знайомого, щоб вижити в несправедливій системі. Чим більше влади – тим більша відповідальність. Але культурний алгоритм споріднений: закон потрібен усім доти, доки не заважає мені рідненькому.

Саме цю приховану взаємозалежність я пропоную називати соціальним Інь-Ян корупції. Це не спроба перекласти провину еліт на суспільство. Навпаки – спосіб побачити систему цілком. Еліти й маси можуть публічно ненавидіти одне одного, але водночас відтворювати порядок, у якому право залишається не спільною нормою, а перешкодою: хтось її купує, хтось обходить, хтось застосовує до інших.

У цієї співзалежності є ще один шар. Коли людині або суспільству бракує здатності самостійно нести відповідальність за складний вибір, підтримувати універсальне правило й контролювати власне бажання винятку, дефіцит не залишається порожнім. Він створює попит на зовнішнього носія волі: того, хто "наведе порядок", "всіх посадить", "правильно призначить" і візьме на себе тягар складних рішень. Недостатня внутрішня суб'єктність Інь створює соціальну нішу для сильного Ян.

Тут важлива межа: це не означає, що суспільство "винне" в авторитаризмі або що жертва створює свого ката. Той, хто концентрує владу, несе власну – і більшу – відповідальність за те, як нею користується. Йдеться про інше: стійкий попит на зовнішню волю робить концентрацію влади політично привабливою, а слабкі механізми контролю дають цій владі можливість приватизувати делеговану відповідальність.

Позичена суб'єктність

Саакашвілі мав величезну реформаторську агентність. Проблема полягала не в нестачі волі, інтелекту чи правильних інституційних рецептів. Навпаки – їх вистачило, щоб за кілька років радикально змінити поведінку державної машини. Він ліквідував корупційні "кормушки", міняв людей, процедури й стимули, зробив хабар ризикованішим і часто просто непотрібним.

Але суспільне перетворення не зводиться до інституційного дизайну. Неможливо указом створити мільйони людей, які внутрішньо погодилися: правило має діяти і тоді, коли воно невигідне особисто мені. Неможливо назавжди замінити їхню здатність підтримувати це правило суб'єктністю одного президента, уряду чи навіть покоління реформаторів.

Саме тут метафора хірурга стає точнішою. Саакашвілі мав волю хірурга і справді вирізав значну частину пухлини. Але соціальний організм складніший за механізм, у якому достатньо замінити несправні деталі. Операція може врятувати життя. Проте вона не може замість організму прожити його наступні двадцять років.

Це не означає, що західні рецепти були неправильними. Нова поліція краща за корумповану. Незалежний суд кращий за телефонне право. Прозорий сервіс кращий за хабар. Більше того, сам Світовий банк, описуючи грузинський успіх, наголошував на потребі сильніших інституцій і системи стримувань та противаг як захисті від відкату. Грузинський досвід доводить не безглуздість інституцій, а інше: необхідне не означає достатнє.

Україна: зрозуміти грузинську причину, а не лише боятися фіналу

Саме тут грузинський досвід стає українським. Ми можемо правильно боятися "грузинського сценарію" – і водночас відтворювати ту саму одновимірність мислення: посадити кількох топкорупціонерів, захистити НАБУ і САП, створити правильний суд, обрати правильного президента, виконати вимоги ЄС – і чекати, що країна стане іншою.

Усе це потрібно. Еліти, особливо під час війни, мають відповідати першими і найжорсткіше. Незалежні антикорупційні органи, суди, прозорі процедури, конкуренція і зовнішні запобіжники – не декорація, а необхідна інфраструктура свободи. Але якщо антикорупційна тактика не є частиною стратегії переходу від культури приватного винятку до культури спільного правила, ми ризикуємо нескінченно ремонтувати систему, яка продовжує відтворювати попит на обхід цих правил.

Найнебезпечніша помилка починається тоді, коли розчарування в одному сильному реформаторі породжує не запит на сильніші інституції та більшу суб'єктність суспільства, а лише на ще сильнішого реформатора. Дефіцит суб'єктності не зникає – він просто шукає нового зовнішнього носія. І ним зовсім не обов'язково стане наступний Саакашвілі.

Політичний фаст-фуд привабливий саме тим, що обіцяє очищення без особистої ціни: поганих посадять, хороших призначать, правильний президент наведе порядок, а нам самим змінювати спосіб взаємодії з державою, законом і одне з одним не доведеться. Але демократія відрізняється від пошуку хорошого господаря саме тим, що частину відповідальності за спільний порядок вона повертає громадянину.

Тому "грузинський сценарій" починається не в момент, коли країна остаточно звертає з європейського шляху. І навіть не обов'язково в момент приходу до влади політичної сили, яка цей поворот здійснить. Він може починатися значно раніше – коли суспільство плутає успішну модернізацію державної машини з незворотною зміною самої системи відносин між владою, законом і громадянином.

Можна за кілька років побудувати нову поліцію. Значно важче – суспільство, якому більше не потрібен знайомий поліцейський. Саме там починається реформа, після якої "грузинський сценарій" перестає бути нашою долею.

Михайло Ташков