Фантомні підозри та втеча за кордон: розвінчуємо міфи про зміну влади в Генпрокуратурі

В українській політиці вимальовується доволі специфічна традиція: усі чотири постійні Генеральні прокурори каденції чинного Президента наразі перебувають за межами країни. Руслан Рябошапка зміг виїхати за кордон лише з третьої спроби, Ірина Венедіктова нині працює послом України у Швейцарії, Андрій Костін обіймає аналогічну посаду в Нідерландах. Тепер до цього списку де-факто додався і Руслан Кравченко, чия поїздка у відрядження завершилася написанням заяви про звільнення з органів прокуратури без повернення в Україну.

Ця ситуація породила чимало чуток, конспірологічних теорій та відвертих міфів. Спробуємо розібратися, що насправді відбувається в ключовому правоохоронному органі країни, спираючись виключно на факти та букву закону.

Хто майже тиждень очолював відомство?

Звільнення Генерального прокурора — це багатокроковий процес. Парламент дав згоду на звільнення Руслана Кравченка, ухваливши постанову № 4977-IX від 15 вересня 2026 року. Проте фінальну крапку в цьому питанні ставить саме Президент, який видав відповідний указ № 932.

Відбулася цікава управлінська колізія. Їдучи у відрядження, Кравченко мав би офіційно призначити виконувача обов'язків, але у відповідному наказі (№ 184-вд) цього не зробив. Зазвичай повноваження автоматично переходять до першого заступника, проте Марія Вдовиченко, яка обіймала цю посаду, звільнилася ще 8 вересня. У результаті базові управлінські функції (але без виключних процесуальних повноважень генпрокурора) тимчасово перебрав на себе заступник Максим Крим.

Крапку в питанні безвладдя поставив Президент: користуючись нормами закону про воєнний стан, 17 вересня 2026 року він окремим указом призначив виконувачем обов'язків Антона Ковальського — екскерівника Чернівецької та Хмельницької обласних прокуратур.

Читайте також: Змінити систему, а не прізвище: завдання для майбутнього Генпрокурора

Чи є Кравченко новим Пшонкою?

До сьогодні в історії незалежної України був лише один випадок, коли чинний очільник прокуратури втік із країни — це був Віктор Пшонка. Однак юридично ці ситуації кардинально відрізняються:

• Пшонку звільняли через процедуру висловлення недовіри від Верховної Ради, після чого проти нього відкрили низку важких кримінальних проваджень, хоча до відповідальності так і не притягнули.
• У випадку ж із Кравченком процедура висловлення недовіри не застосовувалася. Більше того, як підтвердило керівництво НАБУ та САП на брифінгу 15 вересня, жодних офіційних підозр щодо Кравченка не складалося. Відповідно, кримінально-процесуальних підстав затримувати його на кордоні просто не існувало.

Фантомні підозри антикорупціонерам

Ще один гучний скандал розгорнувся навколо нібито підписаних підозр керівникам антикорупційних органів. Наразі Офіс Генпрокурора офіційно визнав їх позбавленими юридичного сенсу.

Заступник генпрокурора Максим Крим погодив рішення про скасування відповідних відміток у Єдиному реєстрі досудових розслідувань щодо директора НАБУ Семена Кривоноса. Аргументація проста: сам факт підписання папірця без його законного вручення особі не означає, що процедура повідомлення про підозру відбулася.

Читайте також: Генпрокурорський день бабака: четвертий пішов за тим самим сценарієм

Анатомія міфів

Беззаперечно, довкола історії із підозрами та втечі Кравченка уже сформувалася низка певних версій та припущень. Спробую розібрати деякі з них.

Штучний конфлікт інтересів. Ця версія передбачає, що Кравченко ініціював справи проти антикорупціонерів, аби ті через "конфлікт інтересів" не змогли висунути підозру йому самому.

Реальність: Українське законодавство трактує конфлікт інтересів як суто персональну історію, а не інституційну. Відвести від справи можна конкретного слідчого чи прокурора через його упередженість, але це не блокує роботу всього органу. Керівництво НАБУ чи САП може просто призначити іншу групу фахівців, які не фігурували в гучних справах, і розслідування продовжиться без жодних перешкод.

Імунітет для депутатів. Ця версія передбачає, що в парламенті нібито готують зміни, за якими вручати підозри народним обранцям зможе лише постійний Генеральний прокурор, що нібито заблокує слідство проти депутатів під час керування органом у статусі "в.о.".

Реальність: У Верховній Раді не зареєстровано подібного законопроєкту. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс прямо і недвозначно дозволяє виконувачу обов'язків Генерального прокурора повідомляти про підозру народним депутатам на рівні з повноцінним очільником відомства.

Цей інституційний хаос — не просто черговий епізод кадрової турбулентності. Це яскрава ілюстрація глибокої системної проблеми, коли представники Офісу Генпрокурора у зв'язці зі слідчими підрозділами СБУ не полишають спроб у ручному режимі впливати на діяльність незалежних антикорупційних інституцій.

Голова антикорупційного комітету парламенту Анастасія Радіна називає речі своїми іменами: останні події є абсолютно закономірним наслідком того, що крісло Генерального прокурора досі залишається наслідком політичних домовленостей, а не меритократичного відбору. Інструмент для виправлення ситуації вже існує — це законопроєкт № 15343, покликаний гарантувати реальну незалежність очільника прокуратури. Проте документ і надалі очікує на розгляд у сесійній залі ще з червня 2026 року.

Тим часом наші західні партнери недвозначно натякають, що ліміт довіри має свої межі. Речник Єврокомісії Ґійом Мерсьє вкотре наголосив: проведення відкритого та прозорого конкурсу на посаду Генерального прокурора є не просто побажанням, а жорсткою вимогою для європейської інтеграції та утвердження верховенства права.

Тож вибір, який сьогодні стоїть перед Україною, максимально конкретний. Або ми нарешті запроваджуємо чесну конкурсну процедуру, або ж старі традиції політичних призначень і надалі слугуватимуть гальмом на нашому шляху до ЄС, неминуче генеруючи нові корупційні скандали.

Олександр Вегержинський, дослідник Незалежної антикорупційної комісії (НАКО), експерт з питань оборонного врядування, прозорості та реформ сектору безпеки і оборони України