Корея вимагає від України пояснень і вибачень: як Київ спровокував дипломатичну ескалацію

Від редактора:

Під час виступу на Генасамблеї ООН 23 вересня Зеленський повідомив, що нещодавно Україна передала Південній Кореї двох північнокорейських військовополонених.

Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон заявив, що Україна порушила домовленість про нерозголошення, оприлюднивши інформацію про передачу Півдню двох північнокорейських військовополонених, і що такий публічний розголос нібито може призвести до багатьох проблем.

Чесно кажучи, я думав, що після відповідної заяви президента Республіки Корея скандал навколо оприлюднення президентом Зеленським даних про передачу Сеулу військовополонених КНДР буде затухати. Адже один із базових принципів корейської дипломатичної культури — "інхва" (прагнення до гармонії та уникнення публічного підриву авторитету) — зазвичай слугує саме для улагоджування подібних гострих суперечок за зачиненими дверима.

Однак, попри свій дипломатичний досвід роботи та життя в Республіці Корея, я помилився. Реальність виявилася набагато жорсткішою: спрацювали тригери, які зробили тиху дипломатію абсолютно неможливою.

Замість того, щоб перевести конфлікт у непублічну площину, ми бачимо новий виток ескалації. Як передають світові агенції Reuters та Channel NewsAsia із посиланням на офіційну заяву Офісу президента Південної Кореї, Сеул тепер офіційно вимагає від Києва пояснень і вибачень.

Чому ж східна стриманість поступилася місцем відкритому тиску?

На мою думку, корейські партнери сприйняли заяву української сторони про те, що "ніяких домовленостей про конфіденційність не існувало", як пряме звинувачення їхнього президента у неправді. А це — миттєвий і тотальний підрив довіри до лідера держави. В азіатській політичній культурі публічно виставити лідера брехуном перед його власною нацією — це не просто дипломатичний прорахунок. Це репутаційне знищення, на яке неможливо не відповісти. Українська сторона фактично позбавила Сеул простору для маневру: "проковтнути" це означало б для корейського керівництва визнати власну слабкість.

До того ж для Сеула питання КНДР завжди було не абстрактною геополітикою, а критичним контуром національної безпеки. Будь-які маніпуляції чи витоки навколо північнокорейських військових несуть пряму загрозу. Тому корейська влада, затиснута під жорстким тиском внутрішньої опозиції та медіа, просто не могла дозволити собі заплющити очі на цей інцидент.

Найприкріше в цій ситуації — ціна питання. Замість того, щоб продовжувати співпрацю з надійним партнером та поступово виводити відносини на рівень союзників, який — навіть якщо б і не надавав нам зброю напряму — точно міг забезпечити колосальну фінансову, технологічну та гуманітарну допомогу, ми власноруч створили для себе величезні проблеми. Зокрема й репутаційні.

Якою мала б бути подальша реакція української сторони?

По-перше, потрібно приборкати будь-які амбіції, припинити публічні суперечки та підпорядкувати всі дії єдиній меті — збереженню справжніх партнерських відносин з Республікою Корея. Подальша тактика "заперечення" лише поглибить кризу.

По-друге, повністю перевести обговорення цієї теми у закритий формат (лінія МЗС — посольство). Сеул має чітко побачити, що витоки інформації припинилися.

По-третє, визнати "непорозуміння" задля збереження обличчя. Оптимальний вихід — дипломатична заява про "прикре комунікаційне непорозуміння через різне трактування конфіденційності під час війни", із висловленням абсолютної поваги до лідера РК та інтересів безпеки його країни.

І головне: варто змістити акцент на спільного ворога. Ми маємо запевнити Сеул, що Україна чітко усвідомлює глобальну загрозу від союзу РФ та КНДР і прагне координувати протидію цьому виклику виключно в дусі повної, взаємної довіри.

І наостанок… Чи варто було згадувати настільки чутливу для партнерів інформацію з трибуни ООН — кожен вирішує сам. Але чомусь мені здається, що відома концепція "слуг народу" стосовно "маю право на помилку" у великій дипломатії коштує надто дорого. І країні, і всім нам.

Євген Перелигін

Джерело