Як Україна тримається: від суспільного опору до відповідального управління

За роки повномасштабної війни стійкість стала своєрідною візитівкою України. Але за цим словом криється не якась там міфічна "вдача українців". До того ж, і сама стійкість не є сталою — вона змінює свій характер у часі. Спочатку йшлося про те, щоб вистояти під ударом. Саме ця здатність до опору й закріпилася як образ України. Проте під тривалим тиском стійкість не може залишатися лише опором: вона або переходить у зміну самої моделі врядування, або поступово виснажується. Чому саме за цим переходом варто стежити на п'ятому році війни?

У моделі української стійкості можна виокремити три взаємопов'язані вузли

Перший — суспільна мобілізація: довіра, самоорганізація, людські ресурси, готовність тривалий час чинити опір.

Другий — державні інституції, що забезпечують безперервність управління, оборони та ухвалення рішень.

Третій — міжнародна коаліція, яка надає оборонні, фінансові та політичні ресурси. 

Жоден із цих вузлів не є самодостатнім — стійкість виникає не в якомусь із них, а у зв'язності між ними.

Механізм діє таким чином, що коли один вузол втрачає спроможність належно виконувати свою функцію, інші частково компенсують цей дефіцит: передають ресурси, перебирають частину завдань або змушують його змінити спосіб дії. Але цей механізм діє доти, доки компенсація відбувається швидше, ніж виснажуються вузли. А найбільші ризики виникають, коли різні дефіцити починають діяти водночас, і збій одного вузла каскадом передається іншим.

На початку широкомасштабного вторгнення Росії у 2022 році механізм працював здебільшого в один бік: суспільство з усіх сил компенсувало державу, заскочену великою війною. Самоорганізація випередила інституції — суспільство не чекало інструкцій зверху й діяло, здебільшого ігноруючи наявні правила. ю

Багато хто пам'ятає, як уже на другий день держава роздала близько десяти тисяч автоматів членам добровольчих формувань Києва, які самоорганізувалися. Вона не створила цю структуру, а визнала й озброїла готову.

Мережа тисяч і тисяч малих та середніх ініціатив — волонтерські штаби, громадські та релігійні організації — робила те, на що великим структурам бракувало оперативності. Вони евакуювали людей, надавали прихисток, надсилали гуманітарну допомогу на лінію фронту. Це була фаза опору й адаптації: суспільний вузол заповнював провали інституційного рівня (готовності держави), тому система втрималася.

Але заповнювати провали безкінечно неможливо. Ми всі розуміємо і відчуваємо, що стійкість не є даністю. Те, що працювало на етапі опору, не обов'язково спрацює на етапі, коли доводиться водночас тримати фронт і перебудовувати управління. Тому за зв'язками між вузлами треба стежити постійно: попереджати загрози й оцінювати ризики, бачити те, що починає слабшати, і зміцнювати вразливу ланку до того, як локальна проблема стане системною. Але діагностика — це лише інструмент. Рішення мають бути політичними.

Українська влада вибудувана довкола вузького кола осіб й діє радше за рентною логікою, коли утримання впливу важить більше, ніж підзвітність за наслідки. Така влада не має стимулу почати діяти інакше, особливо в умовах відсутності виборів.

Доки суспільство й міжнародні партнери закривають наслідки поганого врядування, центр не платить політичної ціни за власні провали. А ті, хто цю вагу перебирає на себе, виснажуються.

Першим – суспільство, адже волонтерство з надзвичайної реакції перетворилося на постійну відповідальність, якої воно не мало на себе брати, — звідси й вигорання. Цей перекіс досить помітний: наприкінці 2024 року волонтерам довіряв 81% опитаних, а роботу уряду називали ефективною лише 5–6%.

Другими — міжнародні партнери. Оборона поглинає від 29,6 % ВВП у 2022-му до 42,9 % у 2025 році, й без зовнішньої макродопомоги втримувати за таких видатків соціальні виплати, пенсії й публічні послуги було б неможливо. Некомпенсований тиск на ці складові — це відлік до каскадних наслідків.

Саме тому в характері стійкості визріває поворот. Та енергія, що спершу спрямовувалася назовні, на ворога, розвертається всередину — на власну владу. Найяскравіші його знаки — "Майдан з картонками" 2025 року, коли на спробу керівництва держави підпорядкувати антикорупційні органи люди вийшли на протест і змусили президента визнати: "Ми почули вулицю".

Зараз все частіше це голоси за рівність перед законом. Якщо у 2022-му суспільство опиралося ворогу й компенсувало неповороткість держави, то зараз суспільство пробує не лише заповнювати інституційні провали, а й змушувати державу нести свою вагу, бути відповідальною й підзвітною. І це вже спроба змінити саму модель врядування, коли ресурсом суспільства неможливо залатати безвідповідальність.

Чи стане ця спроба справжньою трансформацією — відкрите питання. Трансформація необхідна, щоб механізм встояв, але вона не гарантована, бо все залежить від того, чи знайде запит на підзвітність інституційний канал або лишиться аварійним запобіжником на вулиці.

Виборчий цикл відкладено, мандати довіри не оновлюються, участь громадськості згорнуто — конституційно це обґрунтовано воєнним станом, але фактично веде до накопичення нерозв'язаних дилем. І тут внутрішнє змикається із зовнішнім.

Дієвість міжнародної коаліції тримається на тому, що Україна лишається для європейських партнерів носієм спільного інтересу. У цій логіці демократичний поступ працює як ресурс коаліційної стійкості, а не лише як цінність. Відкат у підзвітності підточує саме той вузол, який сьогодні вкладається в стійкість країни.

Українська стійкість поступово витрачає два скінченні ресурси: довіру всередині та спільний інтерес зовні, — обидва вже перебувають під значним навантаженням.

Питання не в тому, наскільки українці витривалі, а в тому, чи встигне країна перейти від опору до відповідального врядування раніше, ніж рентний характер влади й розрив у підзвітності виснажать весь механізм.

Світлана Конончук, експертка УНЦПД та Володимир Лупацій, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості