"Рятуйся, хто може": як Росія веде когнітивну війну проти українців

Росії не потрібно переконувати українців, що вона "хороша". Їй потрібно, щоб ми сумнівались у власній правоті. Щоб не довіряли одне одному, діяли хаотично і зрештою погодилися на те, що ще вчора вважали неприйнятним. Ось це і є суть когнітивної війни. І тут ворог користується нашою слабкістю: за роки повномасштабної війни Україна так і не сформувала повноцінного домену когнітивної безпеки.

Росія б'є не лише по інфраструктурі

Щоб ефективно протидіяти агресору, треба добре розуміти, що саме він робить. Росія вже багато років веде проти України когнітивну війну, особливо інтенсивною вона стала разом з повномасштабним вторгненням. Ця війна ширша за фейки чи дезінформацію.

Дезінформація працює з окремими фактами: щось вигадати, перекрутити, підмінити. Когнітивна війна працює зі способом, у який людина сприймає реальність і ухвалює рішення.

Росіяни вже втратили віру в те, що більшість українців повірять російському пропагандисту. Тепер вони працюють над тим, щоб зробити українців не ефективним суспільством, а виснаженою, злою, наляканою, переконаною, що усі брешуть, сукупністю людей.

Найнебезпечніша частина когнітивної війни починається там, де фізичний тиск поєднується з інформаційним. Нічні атаки — це, окрім руйнувань, ще й накопичений стрес, тривога, відчуття відсутності контролю.

А далі, після чергових обстрілів, ми бачимо в інформаційному просторі приблизно однаковий набір меседжів: "рятуйся, хто може", "чого ви тут сидите", "скоро нічого не буде взагалі", "думайте тільки про себе".

Не переконати. Розхитати

Якщо дуже спростити російську тактику, це комбінація понтів і терору. Перебільшувати власні успіхи й одночасно тероризувати населення, щоб змусити його до поступок. Звідси випливають три її цілі.

Атомізація — розпад "ми" на "кожен сам за себе". Атомізоване суспільство значно легше позбавити волі до спротиву — і Росія уже відпрацювала цю технологію на власному суспільстві ще в 90-х.

Виснаження — тіло й психіка на межі. Людина, яка місяцями живе в хронічному стресі значно легше погоджується на будь-яке рішення, якщо їй обіцяють бодай тимчасове полегшення.

Ірраціональні дії — агресія, паніка, боротьба одне з одним. Російська пропаганда намагається переконати нас, що ми самі винні, державі не можна довіряти, а будь-який символ, що обʼєднує суспільство, можна знецінити. Показовий приклад — атаки на хвилину мовчання: знецінення пам'яті про людей, які чинили опір, поступово підриває і цінність самого опору.

Читайте також: Мігранти і порожні полички. Як ми двічі віддали росіянам інформаційну перемогу

Удари по бізнесу і депривація сну

Удари по цивільній інфраструктурі та бізнесу теж треба розглядати не лише через кількість зруйнованих квадратних метрів. Розрахунок йде на те, що економічні втрати змінюватимуть ставлення до держави, змусять бізнес тиснути й вимагати поступок.

Але, на мою думку, ставка ширша. Коли до ракет додаються проблеми зі світлом, роботою, цінами, помилки влади й накопичена втома, інформаційний тиск працює краще.

Окремо я б перестав недооцінювати депривацію сну.

Чому значна частина атак відбувається вночі? Звичайно, у цього є воєнна логіка. Але когнітивний ефект теж очевидний: мільйони людей прокидаються від вибухів, повідомлень у телефоні, сидять в укритті, а вранці йдуть працювати. Мабуть, багато хто з нас хотів би пожити в Лондоні. Просто навряд саме в Лондоні 1944 року.

Позбавлення сну — давно відомий і задокументований інструмент жорсткого впливу: ООН фіксувала його серед методів, які Росія застосовувала до українських полонених. А на рівні всього суспільства — це ще й питання здоров'я із вищими ризиками гіпертонії, серцевих захворювань та інсульту.

За найсвіжішими даними МОЗ і Центру громадського здоров'я, на серцево-судинні захворювання припадає 68% усіх смертей в Україні. Тому люди, які щодня накручують суспільство повідомленнями "через три дні не буде води, світла й їжі, ми всі помремо", додатково б'ють по фізичному ресурсу тих, хто і так живе на межі.

Читайте також: Когнітивна війна: чому український досвід випереджає доктрини НАТО

Соцмережі — не дзеркало суспільства

Кінцева мета Росії — зробити капітуляцію соціально прийнятною відповіддю. Для цього вона намагається формувати відповідні настрої, зокрема через соцмережі.

Типова пастка — дивитися на стрічку Facebook чи Telegram і робити висновок "ось так думає суспільство". Не думає. По-перше, дедалі важче відрізнити ботів від живих людей. По-друге, у соцмережах завжди домінує негативна реакція. Якщо телефон хороший, про це напишуть десять людей, а про будь-яку несправність — сто, і це не означає, що продукт ненавидять 90% покупців.

Тому настрої суспільства треба вимірювати через поєднання кількісної та якісної соціології. Спиратися на "аналітику коментарів" — позитивний або негативний самообман.

Чому Україна досі вразлива

Україна багато робить в інформаційній війні. Дипломатична комунікація працює, українські відомства, спецслужби, медіа й аналітики захищають інформаційний простір. Проблема в тому, що це переважно децентралізовані зусилля.

Немає державної політики, яка відповідала б на базові питання: як пояснювати суспільству перебіг війни, де проходить межа між суспільно важливою критикою і хайпом на інформації, що може нашкодити, як діяти державі й медіа під час великих криз.

Війна за визначенням є середовищем високої невизначеності, яку неможливо нормально прогнозувати. Людям не можна пояснити все — і не треба. Але їм потрібно раціоналізувати те, що відбувається: що ми знаємо, чому ухвалюються рішення, які ризики реальні. Бо поле замовчування ніколи не залишається порожнім.

Якщо держава приховує, запізнюється або бреше, його заповнюють чутки. Якщо медіа замість виваженої інформації женуться за емоцією — його заповнює паніка. А далі туди заходять росіяни.

Нам потрібно чітко провести межу між недопустимістю політичної цензури і справедливим регулюванням комунікацій війни. Бо обмеження воєнного часу мають існувати, бути зрозумілими й обов'язковими для всіх. В тому числі для політиків і медіа.

Що з цим робити

Україні потрібна політика когнітивної безпеки. Навіть якщо бойові дії завершаться завтра, виклики не зникнуть. І доба інформаційної революції лишить їх актуальними на десятки років.

Усім, хто має рупор, треба менше хайпувати на війні. Перевіряти інформацію, не накручувати заголовками, розуміти, що тональність повідомлень — теж частина відповідальності.

Бізнес не відповідає за державний стратком, але може бути частиною когнітивної стійкості. Компанії можуть давати працівникам нормальну кризову комунікацію, пояснювати протоколи безпеки, підтримувати ветеранів і культуру пам'яті, залучати людей до корисних дій замість нескінченного споживання тривожного контенту.

Для людей основне правило: не плутати безпеку з панікою. Думати про укриття, запаси, резервне живлення чи маршрут евакуації — раціонально. Робити висновок із кожного повідомлення, що "все пропало і треба негайно тікати", — саме та реакція, на яку розраховує ворог.

Юрій Богданов, партнер Truman, комунікаційний стратег