Довіра людей в громаді — критична інфраструктура, якої не видно на кресленнях

Два роки тому я їздила громадою, яка щойно відзвітувала про нові інфраструктурні проєкти: нові дороги і красива відремонтована школа.

А потім місцева мешканка на вулиці сказала мені фразу, яка запам'яталась й до цієї миті: "Ми тут наче й живемо, а наче й ні, таке відчуття, що все це не наше".

Формально зміни у громаді були історією успіху. Але, по суті, вона "розвалювалася" зсередини, просто повільно й непомітно. І жоден фінансовий звіт цього б не показав.

Ми звикли рахувати розвиток громад у кілометрах доріг, відремонтованих школах і освоєних капітальних інвестиціях. Усе це легко порахувати, і тому воно потрапляє в презентації і новини.

Але є ресурс, від якого залежить, чи витримає громада кризу і чи втримає людей, і він не впишеться у жоден бюджетний звіт. Це довіра до людей, які живуть поруч, до влади й інституцій, до самих процесів, що відбуваються в громаді.

Мої особисті враження підтвердило й дослідження "Індекс успішності розвитку громад", яке оцінює розвиток цих процесів не лише через статистику, а й через досвід самих мешканців і показує те саме. Сфера "громадянське суспільство та згуртованість" тут один із найвагоміших блоків, і там, де вона сильніша, вищими виявляються й інші показники громади.

Довіра — це ресурс, а не приємний бонус

Людина, яка відчуває себе частиною громади, зазвичай більше довіряє сусідам, цікавиться місцевими справами і не планує виїхати за першої ж нагоди. У дослідженні саме рівень самоідентифікації з громадою має найбільшу вагу серед усіх показників цього блоку — 22%. І різниця між громадами тут помітна: там, де люди найбільше відчувають себе частиною спільноти, оцінка сягає 6,1 з 7 можливих, тоді як у середньому по Україні — 4,6.

Це не абстракція. Під час війни саме довіра є ресурсом, на який громада може розраховувати в найгіршій ситуації. Це і про волонтерство, і про взаємодопомогу під час відключень світла чи обстрілів, і про готовність прийняти переселенців й ветеранів, які повертаються з фронту.

У дослідженні частка тих, хто брав участь у волонтерських заходах, у різних громадах коливається від 30% до 69% — і це не випадковий розкид, а відображення того, наскільки міцна тканина зв'язків у кожній з них.

І навпаки: можна мати повний бюджет розвитку, нову лікарню, свіжий асфальт. Але якщо люди почуваються чужими, уся ця "успішність" стоїть на піску. Показово, що громада з найвищим інтегральним індексом успішності в дослідженні — Степанецька (Черкаська область) — водночас лідирує й за індексом згуртованості (72,5 проти 61,3 у середньому), і за задоволеністю життям у громаді (5,89 проти 4,78), і за оцінкою напрямку її розвитку (76% вважають, що громада рухається у правильному напрямку — удвічі більше за середній показник). Високі бали в одній сфері тут явно тягнуться за високими балами в інших.

Громадянське суспільство — це ширше, ніж реєстр організацій

Громадянське суспільство в громаді зрідка виглядає однаково. Десь це справді зареєстрована ГО з офісом і статутом. А десь — волонтерська ініціативна група без жодного юридичного статусу, сусідський чат, куди люди пишуть одне одному про все на світі, чи місцева церква, яка стала точкою збору громади. Форми різні, але всі вони однаково цінні.

Структура вищезгаданого індексу це підтверджує: у блоці громадянського суспільства неформальні точки опори — місцеві спільноти та сусідські чати — важать більше, ніж формальна кількість зареєстрованих організацій (лише 4%) чи навіть популярність місцевих медіа (15%).

Для територій, які вже п'ятий рік живуть у постійній тривозі, саме такі неформальні зв'язки часто виявляються тим стабільним, довкола якого люди гуртуються й далі.

Тож варто дивитися на громадянське суспільство ширше — не лише як на реєстр організацій, а як на розмаїту тканину зв'язків, що включає і офіційні ГО, і волонтерські ініціативи без статусу, і сусідські чати, і церкви, — і підтримувати її в усіх цих формах, а не лише в тій, що зручно вписується у звіт.

Чому довіру так легко недооцінити

Є природна спокуса відкласти питання довіри на потім: "спершу розберемося з економікою, а до "м'якого" повернемося, коли стане легше".

Це закономірна реакція суспільства, яке живе в затяжному стресі, коли гострими стають базові речі (робота, дохід, дах над головою) і увага природно зміщується з єдності на виживання. І справді, за даними того ж дослідження, вага "економічного блоку" (економіка, добробут, інфраструктура) порівняно з минулим роком зросла, тоді як вага безпеки, влади та громадянського суспільства трохи знизилася.

Але саме тут ховається пастка для всіх, хто працює з громадами: якщо ставлення до довіри як до другорядного стане нормою, можна непомітно проґавити момент, коли звичка до спільних дій вивітриться. А знадобиться вона якраз тоді, коли настане час повертати додому ветеранів, відбудовувати економіку й разом ухвалювати непрості рішення про майбутнє територій.

Довіру можна зрощувати — просто це не так помітно

Найпоширеніша помилка — вважати, що довіра з'являється сама собою як побічний ефект хорошого управління чи економічного зростання.

Насправді швидше навпаки: громада, де люди звикли обговорювати спільні рішення, ходити на збори, довіряти місцевим медіа й одне одному, проходить реформи, кризи чи погодження інвестиційних проєктів легше, ніж громада з ідеальною інфраструктурою, але роз'єднаними людьми. Дослідження непрямо це підтверджує: громади з найвищими індексами "влада та бюджет" і "громадянське суспільство" — ті самі, що й з найвищим інтегральним індексом успішності.

Це означає, що підтримку довіри варто планувати так само свідомо, як капітальні видатки: підтримувати локальні медіа, не відмахуватися від ролі релігійних і громадських спільнот, створювати майданчики, де мешканці справді впливають на рішення, а не для галочки. Потрібно розпитувати людей, що вони думають, і не раз на рік перед звітом, а до того, як рішення вже ухвалене.

Це тиха й невдячна робота, яку не вивісиш банер і не покажеш журналістам, тут немає ані розрізаної стрічки, ані фото з лопатою. Але саме ця непомітна робота може вирішити, чи витримає громада наступний удар.

Якщо громади мають відновлюватися й ставати сильнішими, довіру доведеться будувати так само цілеспрямовано, як і дороги.

Анна Острікова, керівниця грантових і розвиткових програм ІСАР Єднання