Українськість не підлягає сертифікації. Чому новий інструмент МЗС хибно розуміє роль держави

МЗС запровадило "сертифікат збереження української національної ідентичності" для дітей за кордоном. Намір зрозумілий: підтримати українські школи й громади. Але цей інструмент змішує три різні речі: участь, освітні результати й національну належність. І ставить питання, якого держава не повинна ставити: хто достатньо українець?

Чому я це пишу?

Я очолюю робочу групу "Світове українство: нові виміри ідентичності" на платформі IDEM – експертній та громадській платформі в Україні, створеній рік тому за ініціативи і підтримки Міністерства молоді та спорту України. Це простір, де науковці, експерти, військові, освітяни, бізнес і громадські організації разом напрацьовують рекомендації для державної політики утвердження української національної і громадянської ідентичності.

На платформі працює більше 100 експертів і громадських діячів, розділені на 7 груп. Група "Світове українство: нові виміри ідентичності" набільша група платформи – в ній є представники двох міністерств, Світового Конґресу Українців, організацій за кордоном, освіти, культури, бізнесу й аналітичних центрів. Результатом нашої роботи мають стати Зелена книга і Біла книга. с

Зелена книга окреслить проблеми державної політики в сфері ідентичності, альтернативи державної дії та їхні ризики. Біла книга має перетворити це на конкретні пропозиції до державної політики і законодавства.

Я також авторка ідеї і співзасновниця громадянського проєкту "Амбасада українських сенсів". Заснована мною в 2016 році громадська організація була підтримана Міністерством молоді і спорту для втілення online-проєкту "Майстерня глобального українства", в якому зараз беруть участь 350 українців з 50 країн світу. Третина з них — з різних міст України.

І я мама трьох дітей. Ми мали досвід тимчасового переміщення за межі України, а згодом повернулися додому. Тож питання, як дитина зберігає зв'язок з Україною за кордоном, для мене і професійне, і особисте.

Нова реальність: нація ширша за кордони

Україна фактично стає екстериторіальною нацією. Щонайменше половина всіх українців живуть за кордоном. Їхні діти народжуються, ростуть і соціалізуються в інших суспільствах, мовах і культурах.

Тому стратегічне питання таке: як плекати українськість так, щоб вона передавалася наступним поколінням без примусу чи формальностей? І що в цьому має робити держава, а чого вона робити не повинна?

Саме над цим ми працюємо в групі "Світове українство: нові виміри ідентичності" на платформі IDEM і в Амбасаді українських сенсів. За допомогою провідних українських філософів, стратегів, громадських діячів, а також за допомогою методу публічних діалогів ми переосмислюємо себе як глобальну націю.

Що запровадило МЗС

Наказ МЗС № 469 від 16 вересня 2026 року (зі змінами від 24 вересня, № 480) затверджує інструкцію про видачу дітям до 16 років "сертифіката збереження української національної ідентичності".

Згідно з наказом, сертифікат:

• мотивує дитину підтримувати свою ідентичність;
• залучає дітей, батьків і громаду до культурно–освітнього простору;
• визнає активність дитини.

Пільг він не дає.

Щоб отримати сертифікат, досить відповідати одному з критеріїв:

• користуватися українською мовою;
• відвідувати суботню чи недільну школу або табір;
• брати участь у заходах громади, конкурсах, олімпіадах;
• брати участь у проєктах національно–патріотичного виховання.

Рішення ухвалює керівник закордонної дипломатичної установи на звернення керівника організації чи школи.

На самому бланку написано, що дитина "брала активну участь у проєктах… національно-патріотичного виховання, успішно засвоїла предмети українознавчого компоненту". Тобто документ засвідчує освітні результати, хоча отримати його можна за будь-який один критерій. Наприклад, за те, що дитина говорить українською.

У чому проблема

Українська мова, історія та школи за кордоном дуже важливі. Проблема не в них, а в інструменті.

Держава змішує три різні речі: участь у культурному житті, освітні досягнення і національну ідентичність. Перші дві можна і треба визнавати: грамотою, стипендією, підтримкою школи чи молодіжної ініціативи.

Але що засвідчує документ про "збереження ідентичності"? Що дитина достатньо українська? Що її зв'язок з Україною відповідає критеріям держави?

Навіть якщо автори наказу такого не мали на увазі, сам інструмент породжує ці питання. І є гостріше питання: що відчуватиме дитина, яка такого сертифіката не отримала? Бо поруч немає української школи. Бо вона росте у змішаній родині. Бо українську вона тільки починає вчити.

Національна ідентичність — це не кваліфікація і не досягнення, яке потребує адміністративного підтвердження.

Чого держава робити не повинна

При підготовці Зеленої книги ми виходимо з принципу: держава не створює ідентичність адміністративними рішеннями. Вона створює умови, в яких ідентичність може розвиватися і передаватися.

Тобто держава підтримує українську освіту за кордоном, культурні ініціативи, мовне середовище, молодіжні мережі, горизонтальні зв'язки і можливість брати участь у житті України.

Але держава не повинна:

• встановлювати єдиний образ "правильного українця";
• підміняти живу ідентичність переліком формальних ознак;
• оцінювати належність до спільноти за місцем проживання, мовною біографією чи тим, чи є поруч українська школа;
• створювати інструменти, які сприймаються як перевірка "достатності" українськості;
• монополізувати право визначати, як людина переживає свій зв'язок з Україною.

Українськість живе в мові, але не тільки в ній. Вона живе в родинній пам'яті, культурі, стосунках, громадянській позиції, особистому виборі. Вона може змінюватися, поглиблюватися і відновлюватися після розриву.

Отже, головне питання: ми хочемо підтримувати зв'язок дітей з Україною чи встановлювати правила, за якими держава цей зв'язок визнає? Це принципово різні підходи.

Що тривожить найбільше

Експерти й громадянське суспільство активно обговорюють, якою має бути політика щодо глобального українства, коли нація більше не збігається з кордонами держави. І тут з'являється сертифікат від МЗС.

Замість довгострокової політики зв'язку, участі й співтворення ми маємо формальну процедуру визнання активності дитини. Замість запитати громади за кордоном, що насправді допомагає дітям, вчителям і лідерам освітньо-культурних осередків зберігати зв'язок з Україною, ми маємо бланк із фіксованими критеріями. Замість довіри до різноманіття українського досвіду ми маємо документ, підписаний українським дипломатом.

Сертифікат не обмежує прав дітей. Його відсутність нікого не позбавляє ідентичності. Але логіка такого інструменту потребує публічного обговорення.

Що потрібно насправді

Українцям за кордоном не потрібен дозвіл на українськість.

Їхнім дітям потрібні можливості:

• вчити мову й пізнавати історію та сучасну Україну;
• створювати власні проєкти і спілкуватися з однолітками;
• приїжджати в Україну і долучатися до її розвитку.

Нам потрібна системна політика глобального українства. Не лише як збереження спадщини, а як політика зв'язку, взаємності та участі. Така, що бачить в українцях світу партнерів, а не ресурс. Саме це ми закладаємо в Зелену книгу і розвинемо в Білій книзі.

Тому я закликаю МЗС переглянути невдало сконструйований інструмент разом із фахівцями, щоб не довелося публічно пояснювати:

• практичну мету сертифіката;
• його суспільну цінність;
• чому для визнання активності дитини обрали саме сертифікацію "збереження національної ідентичності".

Я закликаю до фахового обговорення цього рішення за участі громад за кордоном, батьків, освітян, дослідників і громадянського суспільства.

Українськість не видають у дипломатичній установі. Вона живе в людях, у їхніх зв'язках, виборах і діях. Завдання держави — допомагати їй жити, а не сертифікувати її.

Катерина Ясько — психологиня, фасилітаторка, керівниця робочої групи "Світове українство: нові виміри ідентичності" платформи IDEM, авторка ідеї та співзасновниця проєкту "Амбасада українських сенсів"