Де живе війна. Два дозволи, які спільнота видає собі задовго до наказу

Трилогія "Активне дієслово" про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Частина 3.

У Люботині під Харковом школа пішла під землю. Мистецький ліцей "Дивосвіт" збудував собі сховище на чотириста людей, з генератором на випадок темряви, власною водою і пандусами для тих, кому важко ходити. Нагорі лишається небо воєнного часу, а внизу діти вчаться вести лінію за формою і змішувати фарби за задумом. Ніхто з дорослих, які копали, бетонували й тягнули туди кабель, не казав, що це не на часі.

Я тримаю цю школу перед очима, відколи дописав попередню колонку. Там ми спускалися п'ятьма поверхами війни та на кожному, крім верхнього, знаходили поразку, якої можна зазнати без жодного росіянина: втомитися перевіряти, перестати вірити сусідові, прокинутися з чужою картою в голові, порахувати власну людину як матеріал. З цього випливає незручне: те, через що ми здатні програти, живе не тільки по той бік фронту.

Ця колонка про те, де живе війна, коли її не видно, і про одне питання, від якого, боюся, не сховається ніхто, зокрема я.

Де вона живе

Лікарі знають віруси, які оселяються в нашому тілі назавжди. Вони роками сидять у нервових вузлах без жодного симптому: людина працює, ростить дітей і вважає себе здоровою, аж поки імунітет не просяде від утоми чи довгого страху. Тоді інфекція виходить на найвидніше місце, і всі бачать те, що весь цей час жило всередині.

Війна влаштована так само. Зведення, карти й некрологи показують місце, де вона вийшла назовні, а живе вона глибше, у тому, як люди звикли поводитися одне з одним задовго до першого пострілу. Носіями в цій метафорі бувають усі, а хворіють ті, в кого імунітет здав.

Медична мова тут має межу: у вірусу вини немає, у людей — є. Тож усе, що я скажу про механізм, пояснює, як війна стає можливою, і нічого не знімає з того, хто віддав наказ.

Це не є якоюсь новою думкою. Ще Фукідід відділяв приводи Пелопоннеської війни, про які кричали на площах, від її "найправдивішої причини", про яку говорили найменше.

Річард Нед Лебоу перебрав дев'яносто чотири війни від 1648 року і побачив, що найчастіше їх починали заради статусу, заради місця серед тих, кого вважають великими, і лише зрідка заради матеріальної вигоди. До найнижчого поверху, де вирішується, чи визнаєш ти іншого суб'єктом, це ще не доходить, та сходи ведуть туди: хто воює за своє місце в ієрархії, той рано чи пізно вирішує, хто в ній взагалі рахується. А це вирішується в тому, як люди дивляться одне на одного.

Про те, як змінюється характер цієї війни, пише в "Семи рівнях війни" Дмитро Золотухін: безпекові порядки, час, простір і трафік, платформи, що змагаються за право визначати реальність.

Характер війни виділяв окремо ще Клаузевіц: він писав, що кожна епоха має свої війни, і відділяв ці мінливості від природи війни, яка лишається незмінною.

У цьому тексті мене більше цікавить природа, і дивитися на неї я волію знизу, зі школи, фонду й бригади.

Два дозволи

Що ж сидить у тих нервових вузлах? Я бачу там одну практику з двома обличчями: людину, яку рахують як ресурс, і іншого, в якому не визнають суб'єкта. Щоб почати війну, спільноті потрібні два дозволи, і обидва вона видає собі сама, задовго до наказу.

Перший дозволяє витрачати своїх. Крістофер Блаттман, який вивчав, чому суперники таки доходять до стрілянини, називає цю причину серед п'яти й з неї починає: влада, яка не відповідає перед тими, хто платить ціну, цієї ціни не рахує. Росія підписала собі цей дозвіл давно і перетворила його на бухгалтерію. Там в'язнів вербують просто з колоній, штурмовиків рахують хвилями, а виплата родині за загиблого в бідних регіонах перевищує все, що він заробив би за довгі роки життя.

Другий дозволяє не бачити чужих. Ми знаємо його напам'ять зі статті 2021 року про "один народ" і з тексту Сергейцева, де народ, якого "немає", треба ще й "перевиховати".

Ці два дозволи тримаються один за одного. Здатність бачити людину в людині в нас одна, і хто вимкнув її для чужих, рано чи пізно не знайде її для своїх. Ще Ганна Арендт писала, як методи, випробувані в колоніях, повернулися до Європи бумерангом. Британія і Франція мали парламенти, суди й вільну пресу і водночас вели війни в Кенії, Алжирі та Індокитаї. Внутрішній імунітет стримував у них перший дозвіл і майже нічого не робив із другим, а згодом другий дістався додому. У жовтні 1961 року паризька поліція кидала алжирців у Сену посеред столиці, а методи допитів, відпрацьовані в Кенії та Адені, 1971 року застосували в Північній Ірландії, до власних громадян.

Імунітет

Якщо носіями бувають усі, здорових від хворих відрізняє робота імунітету. Антрополог Дуглас Фрай із колегами вивчали "системи миру", сусідні суспільства, які роками не воюють між собою. Шістнадцять таких систем, від Ліги ірокезів і швейцарських кантонів до Європейського Союзу, вони порівняли з тридцятьма випадковими групами суспільств, де миру між сусідами не склалося. Найсильніше перші відрізнялися нормами невоювання, далі йшли ритуали, цінності й взаємозалежність у безпеці: усе, що тримається в головах і звичках довше за будь-який договір.

Фрай дивився на сусідів, і головне, що випливає з його роботи, звучить так: мир тримається на звичках, яким можна навчитися. Я пропоную подивитися всередину, туди, де цих звичок навчають (або відучують) щодня. Для цього в мене є п'ять перевірок, які можна застосувати до школи, бригади, фонду, міської ради й держави. Відповідь на кожну буде "так" або "ні", без "у процесі".

1. Чи може людина тут щось змінити, не питаючи дозволу в того, кому це невигідно? В Іванкові після деокупації хтось помітив, що частина людей не може дійти до штабу по допомогу, і допомогу почали розвозити по хатах.
2. Чи можна тут принести погану новину і не стати за неї винним? Про аварію в Чорнобилі 1986 року світ дізнався з тривоги на шведській АЕС "Форсмарк", за тисячу з гаком кілометрів. Це відбулося раніше, ніж Москва визнала її вголос.
3. Чи розбирають тут власні помилки так само уважно, як чужі? У "Хартії", за словами її командира, розбір дій спершу прижився в інструкторів і штабі, а в підрозділах приживався важко, бо наказом не навчиш людей говорити про власні помилки.
4. Чи можна тут оскаржити рішення влади, і чи хтось колись виграв? Улітку 2025 року закон, що забирав незалежність у НАБУ і САП, переписали за дев'ять днів після того, як люди вийшли на вулиці з картонками.
5. Чи є в людини тут майбутнє, про яке вона могла б розповісти дитині? Діти, які сьогодні виростають за кордоном, відповідатимуть на це питання вибором, куди повертатися.

Відповіді варто записати й повернутися до них за пів року. Там, де "ні" стало більше, тихо заходить перший дозвіл.

Де імунітет виробляється

Ніхто не народжується з умінням сказати "так не працює", перевірити новину, оскаржити рішення чи побачити людину в чужому. Усе це виробляється, як лімфоцити в кістковому мозку: у родині й школі, у книжці й пісні, у театральній залі, де ти дві години живеш чужим життям і виходиш із нього трохи ширшим. Культурою я називаю місце, де постає людина і яке людина щодня добудовує.

Тому "не на часі", яким під час війни зустрічають кожен рядок бюджету на школу, музей чи бібліотеку, видає того, хто дивиться на висип і не бачить вузла. Ворог тут, на жаль, жодного разу не помиляється: за звітами Управління ООН з прав людини, на окупованих територіях він починає зі шкільних програм і вилучення українських книжок. Він наповнює жорсткою пропагандою свою дошкільну та шкільну систему освіти та піклується першим кроком про освітні системи захоплених територій. Хто першим ділом міняє підручник, той добре знає, де лежить підводна частина війни.

Але культура сама по собі нікого не вакцинує. Джордж Стайнер нагадав, що людина здатна ввечері читати Ґете й грати Шуберта, а вранці йти на роботу в Аушвіц, і в Росії сьогодні вистачає консерваторій і театрів, які працюють на інфекцію.

Вакцинує культура, яка має вільний голос, здатний сказати незручне і владі, і меценатові, і авторові цієї колонки, та розширює коло тих, у кому ми бачимо людину. Поруч із тим, що це коло розширює, у нашій воєнній культурі вистачає того, що його звужує: пісень, де супротивник лише звір, стендапу про "ждунів", мемів про тих, хто виїхав. Я розумію, звідки це береться, і все одно мушу спитати, чи проходимо ми цю перевірку, бо Німеччина Ґете її не пройшла.

Я двадцять п'ять років заробляю подіями й культурою, тож маю в цій розмові власний інтерес, і тому скажу незручне для своїх колег. Культура тримає імунітет доти, доки її не звели до знаряддя. Пісня, вистава чи фестиваль можуть зібрати на дрони, і це добре. Але коли ми виправдовуємо їх лише цим, ми робимо з ними те саме, що перший дозвіл робить із людиною: міряємо тим, скільки з них можна взяти.

Стадії

Якщо носієм цього смертельного вірусу буває кожна спільнота, то чесна розмова потребує шкали, однієї для всіх. На ранній стадії симптоми з'являються, і тіло на них відповідає. Цього літа, коли люди з картонками вдруге за два роки вийшли на площі й країна у стані війни поправила власну державу без барикад, ми бачили імунну відповідь у чистому вигляді. На пізній стадії інфекція захоплює сам імунітет: суд, школа, церква й медіа, які мали б захищати людину від того, щоб її порахували як ресурс, цю лічбу обслуговують.

Пам'ятаєте, як у грудні 2021 року, за два місяці до вторгнення, російський суд ліквідував "Меморіал", який понад тридцять років вів облік того, що держава зробила з власними людьми. Ось так тіло вимкнуло одну з останніх клітин, що пам'ятали, як розпізнавати хворобу.

Ремісія

Чи виліковна пізня стадія? Слово "невиліковна" я принципово не хочу вживати. Назвати націю невиліковною означає сказати, що її люди не можуть інакше, а того, хто не може інакше, неможливо судити. Історія відповідає точніше: із пізньої стадії виходили, але ніхто не виходив сам.

Німеччині після 1945 року знадобилися повна поразка, окупація, Нюрнберг, чужі гроші на відбудову і ще ціле покоління, перш ніж діти почали питати батьків, що ті робили під час війни. Поразка/відповідальність/допомога ззовні й десятиліття: коротшого рецепта з сучасної історії західного світу я не знаю. Повторити німецький шлях із ядерною державою неможливо, і я не знаю, як виглядатиме його версія для Росії. Знаю лише, що без жодної з цих частин вона не спрацює.

1991 рік у цій оптиці виглядає ремісією без лікування. Імперія розпалася без поразки, без люстрації, без трибуналу й без розмови про те, що вона робила з поневоленими народами. Симптоми зникли, світ полегшено видихнув, а вірус пішов у вузли й повернувся вже за рік Придністров'ям, за три роки Чечнею, за сімнадцять Грузією, за двадцять три нами.

Тому перемир'я без поразки й відповідальності стане ще однією ремісією, і наступний вихід інфекції на поверхню припаде вже на наших дітей. Формула "земля в обмін на мир", про яку я писав у попередній колонці, пропонує мазь для висипу тому, в кого хворі нерви.

У цьому рецепті є тонкість, яка повертає на найнижчий поверх. Поразку, трибунал і допомогу можна принести ззовні, покаяння принести неможливо. Як і визнання, його не здобувають примусом, воно має вирости в самому хворому, з його власної волі, а цю волю, здатність людини сказати "це зробив я", імперія у своїх людях нищила століттями.

Дзеркало

Тепер найнеприємніше, заради чого я спускався всіма цими сходами.

Між тими, хто напав, і тими, хто обороняється, різниця абсолютна, і ніщо в цьому розділі її не зменшує. Проте інфекція не питає, хто правий. Війна з носієм заразна: щоб вистояти проти держави, яка витрачає людей хвилями, дуже кортить почати рахувати своїх так само, а щоб витримати ненависть, простіше перестати бачити людину навпроти. За тією самою шкалою ми на ранній стадії, і обидва дозволи вже виписуємо собі, поки що дрібним шрифтом.

Перший видно в мові й практиці: "людський ресурс" в офіційних документах, мікроавтобус замість повістки, служба без строку, на якій людина не знає, коли повернеться, і поступово перестає питати. Другий видно ще краще, бо він давно розвернувся всередину.

"Ухилянт" звучить як діагноз, хоча за ним часто стоїть обставина, про яку ніхто не спитав. "Ждунами" називають усіх, хто лишився під окупацією. "Виїхали, то й не повертайтеся". "А чого він російською" кажуть про солдата, який сьогодні тримає позицію. Кожне з цих слів у малому масштабі робить те саме, що стаття про "один народ" робить у великому: виводить частину людей за межі тих, кого ми готові бачити суб'єктом.

У нас про це ще можна написати колонку, вийти з картонкою, виграти суд у держави. Цей імунітет працює, поки ним користуються, і ніхто не обіцяв, що він вічний.

Звідси моє найжорсткіше твердження: ми можемо перемогти Росію на верхньому поверсі й принести з війни додому обидва дозволи в кишені. Тоді наші діти успадкують країну, яка вистояла проти імперії та за звичкою почала поводитися з власними людьми по-імперськи.

Мир теж дієслово

У першій колонці я писав, що "переможемо" в нашій мові не вимовиш, не включивши себе, бо підмет зашито в закінчення. З миром так само, тільки мова це ховає: іменник "мир" звучить як стан, у який потрапляють, хоча тримається він на дієсловах. Перевіряти, оскаржувати, вчитися, вислуховувати, малювати, співати, пояснювати дитині, чому сусід теж людина.

Найточніше перший дозвіл видно там, де людину вже не можна використати. Поранений не повернеться в стрій, стара жінка нікому нічим не віддячить, і турбота про них нічого не додає до обороноздатності. Спільнота, яка виписала собі перший дозвіл, від таких людей тихо відвертається. Спільнота, яка лишається поруч, знає, заради чого їй вистояти, і з цього місця найкраще видно, що саме ми боронимо.

Питання, від якого не сховатися

Чотири твердження, з якими я запрошую сперечатися:

1. Війна починається з двох дозволів: витрачати своїх і не бачити чужих, і обидва спільнота виписує собі сама.
2. Ми можемо перемогти Росію і програти собі, якщо принесемо ці дозволи з війни додому.
3. Культура й освіта під час війни лишаються лінією фронту, тільки підводною, і хто виправдовує їх самою користю для перемоги, той здає їх без бою.
4. Перемир'я без поразки й відповідальності означає ремісію, а не мир.

І одне питання. Попередні колонки закінчувалися тим, що я забирав питання з собою в наступну. Це я лишаю кожному, хто дочитав, бо Росія відповіла на нього давно, наша держава відповідає щодня своїми рішеннями, а ми з вами ще ні.

Кого з тих, хто поруч, я за ці роки почав сприймати як функцію, яку можна навантажувати, доки не зламається? І кого перестав чути, бо наперед знаю, що він "ухилянт", "ждун" чи "той, хто виїхав"? Відповідь "нікого" приходить найшвидше, і тому її варто перевірити двічі.

У Люботині й сьогодні триває урок, якого нагорі не чути: чотириста місць під землею, генератор, вода, пандус, аркуш паперу й олівець. Хтось із цих дітей навчиться сперечатися з учителем і не боятися, хтось уперше побачить людину в чужому обличчі й запам'ятає, як це робиться. У зведення це не потрапить, і все ж від цього уроку залежить, з якими дозволами в кишені вони колись успадкують нашу перемогу.

Денис Блощинський, продюсер національного культурного марафону "Від Ранньої Зорі"