Чому я вирішив скасувати російську культуру для себе

Я виріс на російській культурі. Ще підлітком мене захопили психологічні романи Достоєвського. Я вчив напам'ять ліричні вірші Блока, годинами дискутував із друзями про містику Булгакова.

Саме тому я добре розумію обурення людей, які боляче сприймають сучасний кенселінг російської культури в Україні. Можу зрозуміти, але не поділяю. Знесення пам'ятників, перейменування вулиць мене не бентежить. Більше того – я розумію, чому так відбувається. І чому це корисно для українського суспільства зараз.

Мій шлях від захоплення до кенселінгу тривав багато років. Почалося все з тих самих часів, коли я був закоханий у цю культуру. Хоча народився і виріс я в Україні, літературу своєї країни я тривалий час вважав чимось провінційним та другорядним. Про це ніхто прямо не казав із моїх вчителів у школі, але це читалося "між рядків".

Вже в дорослому віці я почав читати поетів та письменників Розстріляного Відродження, читав та перечитував Ліну Костенко. Один із жанрів, який я дуже любив – це короткі оповідання, в яких майстром був О Генрі. Напевно, саме за це я потім захопився творчістю Антона Чехова. І лише через багато років відкрив для себе оповідання Сергія Жадана. Та сама влучність в характеристиках персонажів, вміння помічати деталі, несподівані розв'язки – якийсь час мені хотілось вважати його "українським чеховим". Потім я подумав, що це імперський погляд і краще вважати його "українським о'генрі". Згодом і цей погляд відображав, як я побачив, моє власне сприйняття українського як другорядного. Жадан талановитий та цінний сам по собі, але не тому, що мені він здається схожим на когось із іншою культури.

Це був новий для мене період відкриття української культури та літератури – подивитися на це як типовий великодержавний росіянин. Пізніше я став думати далі – а звідки взагалі це зверхнє ставлення, цей погляд на культуру своєї країни як на щось провінційне?

Я поступово почав бачити, що ментально я був росіянином в Україні. І не міг бути іншим у культурному просторі, який був створений за часів Російської імперії, розвивався та підтримувався в Радянській Україні.

Що таке політика русифікації? Це коли книговидавання, освіта та весь публічний простір переводиться на мову імперського центру. Так було багато разів в історії України, окупованої Росією. Якщо говорити про минуле століття, то це сталося в 1930–х, коли Сталін скасував політику "коренізації", і в 1970-х, коли коротка відлига та керівництво Петра Шелеста Україною знову закінчилися політикою викорінення всього українського.

Ось вам простий приклад із власного життя. У 1960-х роках моя мама вчилася в школі з українською мовою викладання. Це звичайна загальноосвітня школа в спальному районі на околицях Києва. Через 25 років, у середині 1980-х, коли мене віддали в ту саму школу, все викладання велося вже російською.

Третій етап мого переосмислення почався у 2014 році – разом із війною. Значна частина культурних діячів Росії її підтримала. Всі мої кумири російського року виявилися тупими імперцями. Письменники, які намагалися щось заперечити, говорили мляво і непереконливо. Як виявилося, у творчості вони були сміливими, а в житті – боягузами. "Тут кожен в душі – Сід Вішес, а на ділі – Йосип Кобзон", – іронічно співав рокер Кінчев за часів перебудови, висміюючи пристосуванців режиму. І сам пройшов цей самий шлях – від бунтаря до холуя.

Останнім етапом цього переходу для мене стало написання своєї книги. До того як доєднатися до війська я багато їздив по фронту та перекладав інтерв'ю із бійцями для NYT. І потім зустрічав цікавих мені солдатів окремо та почав писати книгу про них. Якщо раніше всі свої тексти я писав російською, а потім перекладав, то тепер звернув увагу, що мені простіше писати українською.

Токсичність російської культури стала більш очевидною для мене із початком вторгнення. Тоді моє головне питання стало іншим: якщо російська культура дійсно така велика, чому її адепти залишаються варварами, які не піддаються впливу цієї культури?

Чому у солдатів армії, яка вдерлася до моєї країни, знаходять книги Єсеніна та Пушкіна?

Проблема в народі, який не піддається впливу культури? Чи токсична сама культура цього народу? Адже культура – це саме те, що відрізняє варварські народи від цивілізованих.

Чому представники народу, який дав світу Буніна чи Пушкіна, ґвалтують жінок та посилають ракети на сплячих дітей?

Ліберальна частина російського суспільства тут згадає німців часів Другої світової та Вагнера, Гете чи Шопенгауера. Їхнє пояснення таке: це тимчасова хвороба всього суспільства, яке отруєне пропагандою. Пригадайте, кажуть вони, саме так було із німцями часів Гітлера, саме так є і з росіянами часів Путіна.

Аргумент на перший погляд переконливий. Але проблема в іншому. Росія як держава більшість часу існувала поза межами власного етносу. Дуже швидко росіяни почали підкорювати інші народи та намагатися поглинути їх культуру. Саме тому російська культура і наука з самого початку формувалися як імперські.

Російські історики доводили право на всі захоплені землі, маніпулюючи фактами.

Російські композитори писали опери про лояльність до імперської влади, а російські художники своїми картинами підтримували міфи, створені їхніми істориками. І тому Пушкін у своєму вірші погрожує вбивати французів, які хотіли підтримати польське повстання в 19-му столітті. А Блок на початку 20–го хизується: "да, скифы мы, да азиаты мы" та погрожує: "Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет / В тяжелых, нежных наших лапах?".

Це не випадковість. Це закономірність, яка час від часу вилазить у всіх російських культурних діячів. Навіть ліберальний Бродський, лауреат Нобелівської премії, як виявилося, був банальним шовіністом – всі пам'ятають його вірш про незалежність України.

Імперськість російської культури, зневага до інших народів, зверхність – все це не баг цієї культури. Це її складова. Основа. "Ми не країна, ми – материк", – любить повторювати відомий режисер Нікіта Міхалков, повторюючи ідею Путіна: "у росії нема кордонів".

Саме тому я поступово відмовляяюсь від цієї культури. Бо спочатку приходять вірші, оповідання і романи. А потім – ракети й танки.

Зневага сучасного українського суспільства до цієї культури – це не про огиду. Це про самозбереження. Це про безпеку.

Владислав Головін, колишній заступник головного редактора Forbes Ukraine

В скорочему вигляді текст опублікований англійською мовою в The New York Times