Чому і як Росія затримує мирних жителів України

Війна Росії проти України спрямована на відновлення контролю над територіями та населенням колишніх царської та радянської імперій.

Протягом останніх 12 років ключова мета Кремля – фізично захопити українських громадян і примусово інтегрувати їх у російське суспільство, державу та армію.

Російський експансіонізм в Україні стосується демографії не менше, ніж географії.

У грудні 2025 року експерти ООН з прав людини повідомили Москві, що мирних жителів на окупованих територіях "за наявними даними, систематично затримують без будь-яких підстав", та описали випадки катувань і насильницьких зникнень.

Найбільшу увагу досі привертало викрадення Росією українських дітей, які залишилися без супроводу дорослих. Ця тема стала предметом незліченних розслідувань і резолюцій, а нещодавно й справи, за яку взялася перша леді США Меланія Трамп.

Набагато менше уваги приділяють долі дорослих мирних жителів. Тисячі з них утримують у російських установах – від підвалів і гаражів до слідчих ізоляторів і звичайних в'язниць – як на окупованих територіях, так і в самій Росії.

Політика, яка, на перший погляд, шкодить самій собі

Меншість українців під окупацією прийняла анексію. Йдеться насамперед про етнічних росіян або сильно русифікованих українців.

Однак більшість поставилася до свого вимушеного "приєднання" до складу Росії без ентузіазму або вороже. Головним інструментом Кремля для того, щоб забезпечити їхню покірність, стало коротко- або довгострокове ув'язнення тисяч звичайних громадян.

Лише небагатьом затриманим інкримінують звичайні кримінальні злочини – і навіть такі справи підсудні українським судам.

Багато ув'язнених висловлювали незгоду з війною і були засуджені за російськими "антиекстремістськими" законами, що забороняють критику війни Росії в Україні та навіть її згадування.

Інші брали участь у ненасильницькому опорі. Деяких було заарештовано безпідставно, за сфабрикованими звинуваченнями, що ґрунтувалися на фальшивих доказах та вибитих зізнаннях.

На перший погляд, це здається парадоксальним. Москва стверджує, що "возз'єднує" втрачені російські землі та людей. Навіщо ж тоді їй заарештовувати, депортувати та катувати їхніх мешканців тисячами, ризикуючи відштовхнути навіть лояльних або нейтральних громадян?

Частково відповідь дають опитування громадської думки, проведені до окупації.

Від Криму в 2014 році до Запоріжжя в 2022 році більшість мешканців цих регіонів не підтримували приєднання до Росії.

Лише на Кримському півострові – де 2 століття царської та радянської політики перетворили етнічних росіян на більшість, а корінних кримських татар – на меншину приблизно в 10% – анексія спочатку пройшла загалом за планом. Але й там триває переважно татарський опір, а мирних кримських татар з 2014 року регулярно затримують.

На материку за окупацією послідували жорсткі репресії, які тривають і сьогодні в Донецькій, Луганській, Запорізькій та Херсонській областях.

За цих обставин масові затримання виконують три функції.

По-перше, вони дають змогу усунути, ізолювати та, за необхідності, вбивати тих, хто чинить опір або кого вважають схильним до нього.

По-друге, довільні арешти, тортури та окремі вбивства справляють психологічний тиск на все населення окупованих територій.

По-третє, цивільні в'язні слугують розмінною монетою. Переконлива обіцянка Кремля повернути додому будь-якого російського агента, захопленого в Україні чи деінде, – зокрема й тих, хто скоїв злочини, – є надзвичайно важливою для морального духу його персоналу за кордоном.

Українські мирні мешканці становлять великий резерв потенційних об'єктів обміну.

Скільки, хто і за яких умов

Масштабна моніторингова доповідь Центру громадянських свобод, німецької НГО Austausch та їхніх партнерів доходить висновку, що це незаконне позбавлення волі не є випадковим. Воно є систематичною державною політикою.

Росія створила мережу офіційних та неофіційних місць утримання, де мирних жителів утримують, не висуваючи звинувачень, часто без зв'язку із зовнішнім світом, та піддають фізичним і психологічним тортурам, сенсорній депривації та сексуалізованому насильству.

Три чверті сімей затриманих не знають, де перебувають їхні близькі.

Росія не розрізняє мирних жителів і військовополонених, зараховуючи всіх до "противників спеціальної військової операції".

Оскільки Москва приховує дані та не допускає до ув'язнених Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), оцінки розходяться. В українському списку зниклих безвісти значиться понад 70 000 осіб, військових і цивільних.

Омбудсмен Дмитро Лубінець підтвердив утримання під вартою приблизно 1800 мирних жителів, однак має окремий список із понад 16 000 осіб.

Офіс Генерального прокурора України встановив 15 250 мирних жителів, яких утримувала Росія в період з лютого 2022 року по серпень 2025 року. Ясно одне: якщо до 2022 року такі випадки налічували сотнями, то тепер – тисячами.

Затримані – неоднорідна група. Звіт за 2024 рік, підготовлений у межах Московського механізму ОБСЄ, передбачає, що з 2022 року Росія в той чи інший момент могла затримати десятки або навіть сотні тисяч мирних жителів.

Багатьох забрали з домівок у Київській, Сумській, Чернігівській, Харківській та Херсонській областях у перші місяці вторгнення; деяких досі утримують без пред'явлення звинувачень. Серед них – журналісти, місцеві громадські лідери, ймовірні прихильники оборони України, люди без російських документів, а також вчителі та службовці, які відмовилися працювати на окупантів. Навіть трьом спостерігачам ОБСЄ висунуто звинувачення у "державній зраді" або "шпигунстві".

Приблизно 2000 українських засуджених у 2022 році перевезли до Росії, а деяких після відбуття покарання затримали повторно.

Умови утримання – від суворих до екстремальних. Понад 92% із 216 звільнених мирних жителів, опитаних Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) у 2023–2025 роках, надали послідовні та детальні свідчення про жорстоке поводження.

Усі цивільні в'язні або їхні родичі, опитані Amnesty International у 2025 році, описали поводження, рівнозначне катуванням або нелюдському покаранню.

Усе це порушує Женевські конвенції та Конвенцію проти катувань.

Багато ув'язнених походять із районів, які давно звільнені від окупації, тож навіть формальні підстави для інтернування відпали.

Дороги додому немає

У звичайній війні звільнення цивільних ув'язнених було б рутинною роботою МКЧХ. Але Росія ставиться до українців як до російських громадян-зрадників і використовує їх як заручників.

Наприклад, станом на грудень 2025 року Україна ідентифікувала за іменами 1782 цивільних осіб України, які перебували в ув'язненні в Російській Федерації та на тимчасово окупованих територіях, проте Москва визнала перед МКЧХ утримання лише 867 осіб.

З березня 2022 року по травень 2025 року під час обмінів додому повернулися лише 173 мирні жителі. Зі 120 цивільних осіб, повернутих під час найбільшого обміну 23 травня 2025 року, політв'язнем був лише один; більшість відбували в Росії покарання за загальнокримінальні злочини.

Київ випробував нестандартні методи. В 2024 році було запущено проєкт "Хочу до своїх" – сайт зі списком засуджених колабораціоністів, які погодилися на обмін на українців, утримуваних у Росії. Цю схему критикують як таку, що потенційно суперечить міжнародному праву. У Німеччині Міжнародне товариство прав людини (IGFM) підбирає політичним в'язням депутатів, які беруть над ними шефство.

Незграбність цих спроб свідчить про відсутність дорожньої карти. Військовополонені, яких теж часто катують, повертаються у великій кількості завдяки обмінам. Навіть депортовані діти, хоча їх репатріації поки що нечисленні, привертають увагу всього світу, що ще може призвести до часткового вирішення проблеми.

Навпаки, орієнтовно 16 000 дорослих українських мирних жителів у російському ув'язненні майже не мають шансів повернутися додому або уникнути подальших знущань.

Незважаючи на нещодавнє зростання кількості звітів НГО, суспільна увага залишається низькою. Навіть багато хто з тих, хто уважно стежить за Україною, не знає, що досі не існує жодного усталеного механізму їхнього звільнення.

Експерти називають шляхами вирішення скоординовану адвокацію, ефективні санкції та публічну відповідальність російських державних органів.

Українські правозахисні організації, зокрема Центр громадянських свобод, рекомендують Україні та її партнерам:

• створити національний реєстр затриманих мирних жителів зі стандартизованою методикою підрахунку;
• посилити моніторинг за допомогою розвідки з відкритих джерел і штучного інтелекту;
• документувати тортури за допомогою інтерв'ю відповідно до Стамбульського протоколу;
• посилатися на Конвенцію ООН проти тортур і, за необхідності, звертатися до Міжнародного суду ООН;
• запроваджувати санкції проти відповідальних російських посадових осіб та відомств, як це зробив ЄС у липні 2026 року;
• притягати винних до відповідальності в національних судах та в порядку універсальної юрисдикції;
• а також закликати МКЧХ домагатися доступу до затриманих.

Варто розглянути ще 5 кроків.

• Більше парламентів та об'єднань повинні ухвалювати резолюції з вимогою звільнити цивільних ув'язнених.
• Необхідно привернути увагу журналістів і редакторів до приблизно 16 000 дорослих цивільних затриманих.
• Країни-донори МКЧХ повинні спонукати Червоний Хрест до публічної конфронтації з Москвою.
• Києву варто вивчити можливість перекваліфікації переслідуваних партизанів у комбатантів, яких можна вносити в обміни військовополоненими.
• Нарешті, західним країнам варто розглянути можливість викупу окремих українських цивільних ув'язнених.

Андреас Умланд – аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) Шведського інституту міжнародних відносин (UI)

Стаття базується на більш розгорнутій аналітичній доповіді EPIK (Policy Brief).