Кримський синдром

"Якби був наказ захищати країну в 2014, я впевнений, що повномасштабної війни в тому вигляді, в якому ми бачимо її сьогодні, не сталося б. Наша помилка полягає в тому, що ми не відкинули їх назад", – так президент України Володимир Зеленський прокоментував окупацію Криму в інтерв'ю "The Diary Of A CEO".

На думку Верховного головнокомандувача розбити росіян у той час було зовсім не важко, бо "у Крим увійшло десятки людей. Десятки. Для такої країни, як наша – це нуль. Це ніщо…"

Важко зрозуміти, хто забезпечує президента такою "глибокою" аналітикою, але за випадковим збігом обставин аналогічні тези у виконанні різнокаліберних "експертів" останнім часом постійно з'являються в провладних ЗМІ.

Історію можна перекрутити, підфарбувати, приховати, але її не можна змінити. Правда про ті трагічні події не вписується в розтиражовані наративи й "політично вивірені акценти", бо за планами кремля окупація України повинна була завершитися ще в квітні 2014 року.

Деталі захоплення нашої країни міжвидовим угрупованням військ до дрібниць відпрацьовували на стратегічних навчаннях збройних сил рф і Білорусі "Захід-2013" у жовтні 2013 року.

Першим плацдармом у загарбницьких планах кремля був визначений Крим. 20 лютого 2014 року, коли на Майдані лилася кров героїв "Небесної сотні", скориставшись безвладдям, хаосом та масштабними кризами, що охопили нашу країну, російські війська почали захоплення півострова. Замість організації оборони України, президент, керівники Кабміну, Міноборони, СБУ, МВС, розвідки, внутрішніх військ, ГПУ, міністерств, багатьох державних установ та місцевих адміністрацій втекли до ерефії та почали всіляко сприяти військовій агресії проти власної країни.

Хочу відкрити страшну таємницю. У 2014 році на Україну напала та сама жорстока й безпринципна Росія, що й у 2022. З тим самим військовим і економічним потенціалом, на чолі з тим самим маніакально-безумним путіним. Тогочасні плани кремля – окупувати та знищити незалежну демократичну Україну – також не зазнали жодних змін.

У лютому 2014 року, так само, як і в лютому 2022, чисельність усіх російських збройних формувань становила 3,4 мільйони. Із них – близько мільйона налічувала російська армія, яку путін обкатав в ініційованих ним же локальних конфліктах. Два мільйони чоловіків, які пройшли військову службу, перебували у військовому резерві, готовому до негайного застосування.

Для реалізації окупаційних завдань кремль також підготував численні парамілітарні козацькі та ветеранські організації. Напередодні агресії в рф завершили переозброєння та реформування збройних сил та їхню підготовку до виконання складних бойових завдань.

Із зовсім іншими показниками зустріла війну Україна. Починаючи з 90-х років по-хижацьки розпродувалася або просто знищувалася найкраща техніка та озброєння. Танки продавали за ціною легкових автомобілів. За цінами в сотню разів меншими від ринкових збувалися безцінні для оборони країни зенітно-ракетні комплекси, розформувалися ключові бригади й полки протиповітряної оборони.

У лютому 2014-го із 36 зенітно-ракетних комплексів, які ще не встигли розпродати, виконувати бойові завдання могли лише 10. Вони не забезпечували навіть фрагментарного захисту від ворожої авіації.

Третю в світі за потужністю ядерну зброю керівництво України передало країні-агресору, отримавши натомість пустопорожні папірці Будапештського меморандуму. Продали росії або порізали на брухт усі наші стратегічні бомбардувальники, обміняли на списання чергових газових боргів усі крилаті ракети. За ганебними корупційними схемами з копійчаними надходженнями до бюджету, а часто й просто "безвозмєздно", міністри оборони роздавали землю, військові об'єкти та майно.

Багатомільярдні корупційні бариші за божевільний розпродаж озброєння й військової техніки в поєднанні з професійною роботою російської агентури, хронічне недофінансування та бездумне скорочення армії призвели до катастрофічного стану наші Збройні Сили.

У 2011 році оборонний бюджет України становив лише 1,08% від ВВП, у 2012 – вже 0,94%, а в 2013 – фінансування оборони скоротилося до 0,88% ВВП!

Системно й послідовно ліквідовувалися підрозділи ЗСУ в тих регіонах, які російський Генштаб визначив як пріоритетні плацдарми для майбутнього вторгнення.

Розформували дислокований на території Автономної Республіки Крим 12-тисячний 32-й армійський корпус.

Вивели з Криму 3-й окремий полк спеціального призначення.

Потрапила під розформування дислокована в Болграді Одеської області 1-а аеромобільна дивізія, що прикривала південь України.

Відповідно до радянської військової доктрини, яка визначала загрозу для країни лише з боку країн НАТО, основні підрозділи Збройних сил дислокувалися в західній та центральній частині країни. Схід України свідомо залишили без військового прикриття. Єдину дивізію (254-у мотострілецьку), дислоковану на Донбасі, а також розміщений у Донецьку оперативний полк Внутрішніх військ, – розформували без будь-якої аргументації.

Чи можна вважати випадковим збігом розформування у вересні 2013 року ключових органів управління військами – у той самий час, коли російський Генштаб на військових навчаннях "Захід-2013" проводив масштабну підготовку до вторгнення?

Російська армія в деталях відпрацьовувала окупацію України, а українське військове керівництво цілеспрямовано демонтувало чинну систему управління обороною, "не встигши" до 2014 року замінити її новою.

У жовтні 2013-го (за чотири місяці до початку російської агресії) Міноборони та ГШ приймають рішення про ліквідацію останнього боєздатного в ЗСУ 8-го армійського корпусу.

Підписані Януковичем Харківські угоди не лише продовжили перебування російських військ у Криму, чисельність та збройна потуга яких значно перевищувала розташований там український контингент, але й зняли будь-які обмеження на їхнє пересування півостровом, створивши всі необхідні передумови для його окупації.

З особливою люттю, призначені Януковичем, міністри оборони та начальники Генштабу знищували мобілізаційну систему країни.

Від 2010 року Міноборони та ГШ зупинили підготовку військовозобов'язаних та припинили проведення зборів резервістів.

У 2012-2013 роках відбулося повне знищення системи військового обліку. Штат військових комісаріатів скоротили на 80%! Приміщення розпродавали, картотеки зникали. У штаті військкоматів залишили трьох осіб, які не могли виконувати елементарні мобілізаційні завдання. У 2013 році оголосили про припинення призову на строкову військову службу.

Згідно з річним звітом, який Генштаб підготував президенту Януковичу, станом на 1 січня 2014 року Збройні Сили України налічували всього 103077 військовослужбовців (34265 офіцерів, 63485 солдатів, сержантів та старшин, 5327 курсантів). Тобто на одного офіцера – лише 2 солдати.

Щоб приховати катастрофічне падіння боєготовності української армії, Генеральний штаб запровадив нову, більш лояльну систему критеріїв бойової та мобілізаційної готовності. Але навіть за явно підфарбованими цифрами, на початок 2014 року лише близько 20% військових частин оцінювали як боєготові. Решта 80% у звіті Генштабу визначали як "частково готові" або "повністю не готові" до виконання бойових завдань.

Найгіршим стан боєздатності був у Сухопутних військах – основному ядрі Збройних Сил. Неукомплектовані, непідготовлені до виконання елементарних завдань підрозділи мали жахливі проблеми зі станом військової техніки. Більшість танків, БМП та БТРів були непридатні до експлуатації, потребували ремонту, не мали акумуляторів і підготовлених екіпажів.

Відповідно до Харківських угод, в АРК уже перебувало угруповання російських військ чисельністю 25 тисяч військових, яке Генштаб РФ значно посилив для захоплення півострова, перекинувши туди додаткові сили:

• 31-ї окремої гвардійської десантно-штурмової бригади (Ульяновськ);
• 45-го окремого гвардійського полку спеціального призначення (Кубінка, Москва);
• 18-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади (Ханкала);
• 98-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії (Псков);
• 15-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади (Самарська область);
• 382-ї окремої бригади морської піхоти (Темрюк);
• підрозділів морської піхоти Каспійської флотилії;
• підрозділів 7-ї десантно-штурмової дивізії (Новоросійськ);
• зведених підрозділів 58-ї армії південного військового округу зс рф;
• 22-ї гвардійської окремої бригади спеціального призначення гру гш рф;
• спецпідрозділів фсб;
• численних парамілітарних козацьких загонів…

Ось такі "десятки людей" або "ніщо" захоплювали Крим.

Для прикриття масштабної концентрації та просування окупаційних військ із членів проросійських організацій формувалися загони "самооборони", до яких записували, насамперед, тих кримчан, які пройшли військову службу. Їх без обмежень забезпечували зброєю з баз і арсеналів Чорноморського флоту рф.

Контроль, установлений російською армією над морськими та повітряними коридорами, дозволяв оперативно нарощувати потужність багатотисячного угруповання в разі проведення наступальної операції в південній частині континентальної України.

З метою посилення можливостей флоту для проведення десантних операцій, до Чорного моря прибули десантні кораблі Північного та Балтійського флотів вмс рф, а також – бойові кораблі Каспійської флотилії.

На контрольовані окупантами кримські військові аеродроми перебазувалася штурмова авіація і бойові ударні вертольоти. Для блокування півострова з моря кораблі Чорноморського флоту вийшли з севастопольських бухт і стали на бойове чергування.

Перекинуті до Криму ракетні комплекси взяли під контроль всю морську акваторію, відстежуючи будь-яку активність військово-морських сил країн НАТО. На приціл ракетного радара був узятий, зокрема, есмінець США "Дональд Кук", який на той час перебував у Чорному морі.

Про цей "героїзм" російських військ детально розповідається в документальному пропагандистському фільмі "Крим. Шлях на батьківщину", що вийшов на екрани 2015 року. Головний герой цієї телеагітки, путін, пафосно повідомляє, що особисто керував окупацією півострова російськими військами й був готовий застосувати ядерну зброю в разі втручання країн НАТО.

Але лякати керівництво країн НАТО не було потреби. Вони перебували в прострації від агресивного цинізму кремля, не були готові та й не планували втручатися в трагедію, що розгорталася в центрі Європи.

Російській навалі в Криму номінально протистояло близько 14 тисяч українських військовослужбовців, більшість з них – немотивовані місцеві контрактники та 18-річні діти-строковики.

Політична дезорієнтація, низький моральний дух, жебрацький рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення, а також системна робота російської агентури в керівному складі силового блоку призвели до масового дезертирства та переходу на бік агресора більшості українських солдатів і офіцерів, дислокованих в окупованому Криму.

У перші дні окупації разом з командуванням ВМС на чолі з адміралом Березовським свою країну зрадили понад 70%! військовослужбовців ЗСУ. Не зрадили Україну всього 3990 українських воїнів, які були розкидані по всьому півострову – без зв'язку та забезпечення, у повному оточенні переважаючих на порядок сил противника.

Ситуація в інших силових структурах АРК була ще більш трагічною. Зі співробітників кримської міліції на бік ворога перейшли 99%! особового складу, з прикордонників Україну зрадили 73%, із працівників СБУ – 90%, із співробітників Управління держохорони – 96%!

Переконавшись, що ніхто не збирається надавати військову допомогу виснаженій кризами та конфліктами Україні, кремль запустив зворотний відлік повномасштабного континентального вторгнення.

28 лютого 2014 року у збройних силах росії розпочалася "раптова" перевірка боєздатності військ Південного та Західного військових округів, розміщених уздовж північно-східного кордону нашої країни.

Близько 200 тисяч особового складу кількох армій з авіацією, бронетанковою технікою та артилерією почали бойове розгортання ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Бєлгородській та Брянській областях.

На Київському, Слобожанському, Донецькому та Одеському оперативних напрямках були розгорнуті потужні ударні угруповання, які перебували в повній бойовій готовності для вторгнення на материкову частину України.

1 березня російський парламент надає путіну дозвіл на введення військ в Україну, використовуючи для політичного прикриття та виправдання військового вторгнення письмове звернення президента Януковича.

Натомість в Україні тільки 27 лютого спромоглися сформувати Уряд, і наступного дня я зібрав перше засідання РНБО. Відповідно до інформації, наданої військовим керівництвом і розвідкою, незважаючи на трагедію, що розгорталася в Криму, найбільша загроза для країни була на півночі і сході, де вздовж нашого кордону розгорталося надпотужне багатотисячне угруповання російських військ, готове до вторгнення на незахищену материкову частину України.

Чисельність Сухопутних військ від загальної чисельності ЗСУ становила менше третини, а тільки за офіційними звітами вісімдесят відсотків сухопутних підрозділів були небоєздатні. Тому всій російській військовій потузі наш Генштаб міг у ті дні протиставити лише декілька зведених батальйонно-тактичних груп. Близько п'яти тисяч погано озброєних, непідготовлених військовослужбовців з несправною військовою технікою становили умовно боєздатний ресурс, готовий до застосування. Більшість з них – вісімнадцятирічні хлопчаки-строковики.

Кинути цю зведену групу бійців на прорив у Крим через вузьку горловину проти добірних російських військ, що значно перевершували нас за чисельністю та озброєнням, означало б втрату й без того мізерних резервів і залишало б без прикриття й хоч якогось ілюзорного захисту не те що країну, а навіть – столицю.

Наш військовий контингент у Криму значно порідшав через масову зраду та перехід солдатів і офіцерів на бік агресора. Але ті, хто залишився вірним присязі, перебуваючи в оточенні, повинні були зв'язати переважаючі сили противника та виграти для нас час. У цих умовах я ухвалив єдине можливе рішення – військовим частинам у Криму зайняти оборону та використовувати зброю для захисту своїх позицій у разі штурмових дій і провокацій росіян. Цей наказ зафіксовано протоколом засідання РНБО.

Скільки наші військові зможуть протриматись на півострові, я не знав. Але за цей час нам потрібно було хоч якось відновити бойовий потенціал армії, провести мобілізацію, озброїти та підготувати наших воїнів до виконання елементарних бойових завдань. Оскільки основні підрозділи ЗСУ перебували в західній і центральній частині України, я наказав їх терміново перекинути на північ та схід, щоб прикрити країну на найімовірніших напрямках удару російської армії.

Своїм Указом від 1 березня 2014 року доручив привести Збройні сили України в бойову готовність "Повна". Це стан найвищої готовності всіх військових підрозділів і частин, який передбачає виконання всього комплексу заходів щодо переводу військ з мирного на воєнний стан, включаючи безпосередню підготовку до бойових дій, зокрема – роздачу зброї і боєприпасів, зайняття оборонних рубежів.

Згідно з українським законодавством, саме РНБО своїм рішенням вносить пропозицію президенту про запровадження воєнного стану. За це проголосував лише один я. Рішення про воєнний стан не підтримали й лідери партій нової парламентської більшості, а це означало, що парламент не дасть своєї згоди на його запровадження.

Головна причина, через яку не була підтримана ця пропозиція, – блокування воєнним станом проведення президентських і парламентських виборів. Україна справді конче потребувала легітимної влади, яку визнає весь цивілізований світ. А встановити її було можливо лише шляхом проведення чесних, прозорих всенародних виборів. Поки зберігалася юридична легітимність Януковича – зберігалася й смертельна загроза для країни. Притягнувши "законно обрану" маріонетку-Януковича до Києва в обозі своїх танкових колон, кремль заткнув би й без того не надто активне обурення ключових суб'єктів міжнародної політики.

Розповіді про можливість проведення військових операцій в Криму наявними на півострові силами – позбавлені жодного сенсу. Більшість оточених та розкиданих по півострову залишків наших військових підрозділів не були в змозі навіть виконати наказ та елементарні вимоги військових статутів, забезпечивши оборону власних позицій.

Під час штурмів вони здавалися без бою, пояснюючи це значною перевагою ворожих військ, деморалізацією особового складу, низьким рівнем військової підготовки, безнадійністю протистояння в оточенні та величезним ризиком для життя сімей військовослужбовців, які стали заручниками російських окупантів та агресивно налаштованих місцевих колаборантів.

Наказ на використання зброї був продубльований мною і, відповідно, Главкомом ЗСУ 18 березня 2014 року після загибелі українського військовослужбовця під час штурму в Сімферополі 13-го фотограмметричного центру. На мою вимогу наказ про використання зброї зробили публічним і тому інформацію про це не змогли "зачистити" разом з багатьма документами того часу.

На жаль, і після повторного наказу, ситуація не змінилася: навіть під час штурму штабу ВМС України ніхто з українських солдатів та офіцерів не спромігся застосувати зброю!

Тому всі розповіді про те, що "від української влади не надходило чітких наказів і тому Крим не звільнили" – позбавлені сенсу і є спотворенням історичної правди. У лютому-березні 2014 року в країні просто ще бракувало сил для протидії підступній агресії ядерного монстра. Не відповідає дійсності й теза, що в Криму ніхто не чинив опору. Справжнім героям ніщо не завадило гідно виконати свій військовий обов'язок.

Морські піхотинці Феодосійського батальйону, незважаючи на значну перевагу російських штурмовиків, які оточили підрозділ, пішли в рукопашний бій. Мужні моряки великого десантного корабля "Костянтин Ольшанський" відмовилися виконувати умови ультиматуму окупантів і не склали зброї, хоча більшість екіпажу залишила корабель і перейшла на бік росіян. Разом з командиром – капітаном 1 рангу Дмитром Коваленком на кораблі залишалося всього 20 військових моряків, які зайняли кругову оборону й прийняли бій. Чотири дні вони билися в повному оточенні з переважаючими силами ворога.

Екіпаж невеликого тральщика "Генічеськ" на чолі зі старшим мічманом Олександром Бойчуком не склав зброї і безстрашно пішов на прорив блокади. Героїчна багатоденна боротьба екіпажу корабля протимінної оборони "Черкаси", яку очолив капітан 3-го рангу Юрій Федаш стала сюжетом для художнього фільму.

У ті трагічні дні ми отримали ще один удар в спину. Стратегічні партнери не тільки не виконали взяті на себе, відповідно до Будапештського меморандуму, гарантії нашої безпеки, але й категорично відмовилися надавати Україні будь-яку військово-технічну допомогу. Вони пояснювали це тим, що не хочуть дратувати путіна та провокувати повномасштабну війну в центрі Європи.

Україні не дали жодного набою, жодного долара чи євро на відновлення обороноздатності. Були заблоковані поставки не тільки озброєння і військової техніки, але й обладнання, яке можна використовувати для виробництва зброї. Безумне "партнерське ембарго", організоване Обамою, Меркель та іншими лідерами провідних демократичних країн, протрималося аж до кінця 2017 року. Коли б Україна отримала хоча б десяту частину від обсягів сучасної допомоги – ситуація в 2014 році могла б кардинально змінитися і росія назавжди забула б дорогу до нашого кордону.

Незважаючи на всі ці обставини, 103 курсанти, 2239 солдатів і матросів та 1649 офіцерів ЗСУ, які не зрадили в Криму свою країну, залишившись вірними присязі, виконали надважливе завдання. Протримавшись практично місяць у повному оточенні, вони дали нам життєво необхідний час, щоб підготуватися до захисту країни, розпочати мобілізацію, хоч якось озброїти нашу армію, відремонтувати техніку, зайняти позиції на напрямках найбільш вірогідного наступу русні.

Ми придушили сепаратистські заколоти в Харківській, Одеській, Миколаєвській, Херсонській, Дніпропетровській, Запорізькій областях та зупинили російський наступ на Донбасі. Тим самим були зірвані плани кремля щодо військового бліцкригу, розколу та окупації України в 2014 році. Ми вистояли і, спираючись виключно на власні сили, захистили країну та створили боєздатні Збройні Сили, які зупинили ворога як у 2014, так і в 2022 році.

Олександр Турчинов