Розмова з ворогом заради життя. Навіщо Україні потрібні гуманітарні мости

25 грудня 2017 року я пам'ятаю як сьогодні. Я був в полоні. Зранку у нас був вихід на обов'язкову роботу. В обід ми повернулись у барак. Тоді по телеканалу "Росія 24" йшли новини, де російські пропагандисти повідомляли, що за посередництвом патріарха Кирила, відбудеться обмін полоненими.

Вже 26 числа мене та інших полонених вивезли до Донецького слідчого ізолятора, а 27 грудня звідти на підконтрольну Україні територію.

Два роки мого полону закінчилися. Формально російська сторона подавала це як свою перемогу, адже саме Медведчук і Кирило домовилися про обмін. Але насправді це українська переговорна група на чолі з Іриною Геращенко зробила великий крок, щоб цей обмін відбувся. Водночас чи опинилися б ми на свободі, якби ніхто не згадав про посередництво того самого Кирила, — велике питання.

Місія з порятунку мешканців Олешок проходить під головуванням омбудсмана Дмитра Лубінця. Задля порятунку людей він спілкується з російською стороною та через Росію потрапляє на окуповану частину Херсонської області, щоб бачити та контролювати порятунок олешківців із заблокованого міста.

Його спілкування з росіянами викликає дискусію в українських соціальних мережах. Головне питання: "чи можна тиснути ворогу руку, щоб врятувати людей?".

Коли я сам собі ставлю це питання, то згадую свій обмін у 2017 році. Чи подобалися мені Медведчук і патріарх Кирило? Точно ні. Чи погодився б я на те, щоб про них згадали заради звільнення мене та інших полонених? Безперечно, так.

З Олешками, з обмінами українських військовополонених під час великої війни відбувається така ж ситуація. Дмитро Лубінець мусить ввічливо спілкуватися з російською уповноваженою з прав людини Яною Лантратовою та іншими представниками північного сусіда, щоб визволити наших полонених із російського полону, врятувати від катувань та врятувати мешканців Олешок від голоду та загибелі.

Це потрібно зробити ще й тому, що без домовленостей із росіянами самостійний виїзд мешканців Олешок із міста був би просто небезпечним. Вони б ризикували потрапити під обстріли й міни, пройти фільтрацію або опинитися в полоні. Люди просто боялися б виїжджати, а в заблокованому місті могли б померти від голоду. Зараз навіть росіяни підтверджують, що більшість мешканців Олешок їде саме в Україну.

У ситуації глибокого конфлікту, коли сторони не мають спільних цінностей, їм доводиться шукати точки перетину винятково на рівні прагматичних інтересів.

Діалог між Україною та Росією у гуманітарних питаннях можливий, бо їхня потреба у пропаганді збігається з нашою потребою врятувати життя.

Ця логіка перегукується з політичною концепцією "наведення мостів", яку історично застосовували німецькі канцлери, зокрема в часи Холодної війни.

Її головна суть зводилася до того, що навіть із найбільш ворожими та тоталітарними режимами необхідно зберігати канали комунікації. Не заради політичного примирення, ідеологічних поступок чи братання, а винятково для прагматичного розв'язання гострих гуманітарних проблем: порятунку життів, звільнення бранців і визволення людей із неволі.

Може тому Дмитру Лубінцю і варто спілкуватись з росіянами, щоб зберігати ці мости, врятувати більше людей. Хоча на фотографіях і у відеорепортажах рукостискання з росіянами може виглядати для українців неприємно.

Володимир Фомічов