Зроблено, але не зараховано: на кому держава економить у медицині

За два з половиною роки роботи в програмі медичних гарантій ми так і не дізналися, за якими правилами НСЗУ визнає одну виконану роботу і не визнає іншу. А у 2026 році в українській медицині ця дивна категорія роботи стала масовою: її зробили, результат отримав лікар, на його підставі призначене лікування, але для платника цієї роботи наче не існує.

У бізнесі є дві зрозумілі категорії: робота виконана і робота оплачена. У відносинах з НСЗУ виникла третя – зарахована. Приміром, за три квартали цього року нам не зарахували понад 20% нашої роботи за ПМГ, а це близько 700 тисяч тестів.

Я зараз навіть не про гроші. Реагенти використані, дослідження проведені, результат є в ЕСОЗ, лікар його бачить. Але коли система рахує, скільки послуг було надано, частини цих послуг немає. Це означає, що немає релевантних даних про стан здоров'я людей. А немає даних, то для системи немає і цих пацієнтів.

І це вже проблема національного масштабу. Бо на цих даних держава потім планує наступний рік. Якщо реально виконано десять тестів, а система визнала вісім, то наступного року вона виходитиме з того, що вісім буде достатньо. Недооблік сьогодні стає аргументом для меншого фінансування завтра. А потім менший ліміт – доказом, що більше тестувати українців і вкладати в превентивну медицину і не треба було. Виходить замкнене коло, у якому держава сама себе переконує, що людям потрібно менше діагностики.

Після того як приватні лабораторії доєдналися до ПМГ, виявилися пацієнти, яких система раніше фактично не бачила. Наприклад, понад дві третини людей, які приходять у Сінево за програмою медичних гарантій, за 20 років до цього жодного разу не були нашими клієнтами. Це не люди, яких ми переманили з комунальної лабораторії. Значна частина раніше просто не користувалася доступною діагностикою: дорого, далеко, довго, незручно. За час участі в програмі це майже 2 мільйони людей.

Тобто ось це зростання реального попиту може означати те, що реформа нарешті дісталася до пацієнта.

Системі б радіти, але система у відповідь вводить коефіцієнт 0,6, якщо кількість лабораторних записів зросла більш ніж на 80%. Але тільки для приватників: державні і комунальні заклади від цього коефіцієнта звільнені. Логіка зрозуміла: бюджет треба контролювати. Але чи справді різкий приріст є ознакою, притаманною приватному сектору?

На круглому столі в Торгово-промисловій палаті Лілія Тимощук, керівниця офісу судових експертиз, яка на замовлення ТПП провела незалежне економічне дослідження, перевірила різні пороги приросту – 70%, 80%, 100%, 120%. У кожному сценарії 94–96% надавачів, які перетинали поріг, були державними або комунальними. Виходить, що коефіцієнт карає за ознаку, яка здебільшого трапляється в державних і комунальних закладах, але саме вони від нього звільнені. У результаті коефіцієнт 0,6 застосували до 58,7% приватних надавачів і лише до 21,1% державних і комунальних.

Є ще один момент. Сукупна планова вартість договорів приватних надавачів у пакеті амбулаторної допомоги становить 2,53% його вартості. Тобто жорсткі обмеження вводять для сектору, який отримує дуже невелику частину коштів цього пакета.

Питання не в тому, чи треба контролювати бюджет. Питання – як. Замість того, щоб контролювати, щоб гроші не виходили за межі державних і комунальних закладів, які вже отримують 95% коштів програми, варто б подбати, щоб лікар міг виписати те, що держава готова покрити. Тобто, регулювати це на етапі, коли лікар направляє пацієнта на обстеження. Є направлення на аналізи, що лікар вважає необхідними для встановлення діагнозу? Є результат аналізу? Тоді роботу лабораторії має бути оплачена Тобто бюджет можна захищати, не караючи надавача за те, що до нього прийшло більше пацієнтів, каже Лілія Тимощук і пропонує, зокрема, однакові пороги для всіх надавачів і перевірку направлень.

Я не стверджую, що приватний надавач завжди ефективніший за державний. Це було б так само примітивно, як стверджувати протилежне. Медицина має ділитися на якісну і неякісну, ефективну і неефективну, а не на державну і приватну, – формулює Сергій Бут, голова Асоціації приватних медичних закладів України.

Парадокс у тому, що приватні лабораторії, приватні учасники програми ПМГ не просять НСЗУ оплачувати виконані послуги за ринковою ціною. За час участі в ПМГ тільки Сінево зробило майже 2 мільйонам українців понад 10 мільйонів тестів, ринкова вартість яких – близько 2,5 млрд грн. НСЗУ покрило 313 млн, тобто близько 13% ринкової вартості. При цьому за одну й ту саму роботу приватні лабораторії отримують утричі меншу оплату, ніж комунальні, саме через застосування коефіцієнтів.

Ми свідомо працювали в цій моделі як у соціально важливому проєкті. І будемо далі продовжувати це робити. Бо для нас це передусім про соціальну відповідальність. Але соціальний проєкт не означає, що система може дозволити собі не бачити власні дані. І якщо держава не хоче бачити цей попит, ми продовжимо його фіксувати.

Найдорожча помилка тут – не переплатити приватній лабораторії. Найдорожча помилка полягає в правилах, за якими реальний попит пацієнтів стає підставою покарати надавача, якого НСЗУ сама відібрала за своїми вимогами, а виконана послуга зникає зі статистики. Бо тоді держава економить не на лабораторії. Вона економить на власній здатності бачити, скільки медицини насправді потрібно людям і та тому, щоб пацієнти могли отримувати якісні послуги тоді і там, де вони обирають.

Микола Скавронський, заступник генерального директора європейської мережі лабораторій Сінево