Заплив, який розтопив кригу холодної війни

Влітку 1987 року американська плавчиха Лінн Кокс кинула виклик холодним водам Берингової протоки, пропливши зі Сполучених Штатів до Радянського Союзу. Чверть століття по тому у 55-річному віці вона згадує, як її заплив на завершальній стадії Холодної війни допоміг знизити градус протистояння двох супердержав.

"Я хотіла відкрити кордони, щоб ми могли стали друзями, – каже Кокс. - Складність полягала в тому, що ніхто не вірив, що це можливо".

Її маршрут пролягав між Малим островом Діоміда в американському штаті Аляска та Великим островом Діоміда в Радянському Союзі. Відстань між ними лише 4,3 км, але між ними проходив морський кордон між двома країнами, які все ще були супротивниками Холодної війни. І вода в протоці була холодна, крижана.

"Мені відразу перехопило подих, – пригадує Кокс. -Холод був немов величезний упир, який висмоктував з мого тіла все тепло. Я глянула на свої пальці, і вони всі були сірого кольору немов руки мерця".

При температурі води 3,3 градуси єдиним виходом для Кокс, на той час 30-річної, було рухатися.

"Я занурила обличчя у воду і почала плисти якнайшвидше. Я також спостерігала за своїми плечима, перевіряючи, чи не набули вони блакитного кольору -- то було би небезпечно".

Вперше Кокс спало на думку перетнути Берингову протоку у 1976 році, і багато років вона намагалася отримати дозвіл радянських властей на такий заплив.

Після того як її звертання по дозвіл були проігноровані, Кокс урешті вирішила вкласти в заплив усі свої заощадження.

Напередодні запливу дозвіл з Москви так і не надійшов, а військові в обох таборах Холодної війни були нервували.

"Ми знали, що щось відбувається, бо Радянський Союз направив до Берингової протоки два військові кораблі -- кожен завбільшки з футбольне поле, – пригадує Кокс. - (Місцеві) інуїти перелякалися і зателефонували до Національної Гвардії США, а та надіслала винущувачі. Тоді СРСР спрямував туди МІГи щоб перевірити, а що це там американці затівають. А мені спало на думку: акція ж мала би символізувати мир в усьому світі".

За добу до запливу надійшов дозвіл з Москви. Президент Горбачов особисто бачив телевізійний сюжет про заплив Кокс, і – на тлі уваги світових медіа до події – радянське керівництво вирішило, що було б негарно змусити плавчиху повернути назад.

Вранці 7 серпня Кокс прокинулася і помітила, що Берингова протока цілком спокійна. Але не було інуїтів, які мали би показувати маршрут на своїй традиційній байдарці.

"Я готова плисти. Моя група супроводження готова плисти, але немає інуїтів, і я занепокоїлась", – каже Кокс.

Як з’ясувалося, місцеві інуїти святкували всю ніч у радісному передчутті зустрічі з родичами на Великому острові Діоміда, яких не бачили півстоліття. Поки інуїти спали, з’явився туман і видимість впала до 400 метрів.

"Ми нічого не бачили, у нас не було радара, ми мали традиційні байдарки. Великий Діомід має ширину лише 6,4 кілометри, і всі боялися, що я просто пропливу повз острів", – пригадує Кокс.

Вже після того, як Кокс почала плисти, то схвилювалася через те, що човни з групою підтримки постійно змінювали маршрут. Ніхто з інуїтів не пам’ятав маршрут до Великого Діоміда, а з навігаційного обладнання група мала лише старий компас.

Зрештою, один з американських журналістів, які супроводжували Кокс, втрутився, щоби підказати правильний напрямок.

Тоді Кокс почула звук двигуна. І повільно наблизився радянський катер.

"У мені піднявся дух, коли побачила маленький катер, що випірнув з туману. Отже, росіяни тут", – пригадує вона.

На борту катера був Владімір Макміллан – журналіст і наполовину американець, який працював у радянській інформаційній агенції ТАРС. Він підстрибував і кричав: "Линн, не зупиняйся зараз!"

Кокс пливла на скелю, яка була за 50 метрів, але по тому, як туман розсіявся, вона побачила радянських представників на березі в стороні.

Макміллан хотів, аби Кокс пливла прямо до делегації, але американські медики радили обрати полегшений варіант і плисти в бік ближчої скелі.

"Я все думала: 'Мені холодно, я би хотіла вже завершити заплив, але якщо я не потисну чиюсь руку, який тоді сенс цілого заходу?'" – каже вона. Відтак, Кокс попрямувала в бік радянської делегації.

Останні 800 метрів були найважчими з усієї дистанції через сильні підводні течії неподалік берега.

"Мені справді було цікаво -- чого я можу досягти? Мої пальці набули сірого кольору. Внутрішньо я увесь час перевіряла себе: 'Зі мною все гаразд? Чи можу плисти далі? Чи мені це під силу?'

"Довкола мене були фахівці, але існує ризик зупинки серця через переохолодження, і це може настати дуже швидко – відтак, я увесь час була на якійсь межі".

Кокс бачила вже радянську делегацію, але коли досягла берега, він був настільки кам’янистим, що вона не могла самостійно на нього вийти.

"Я протягнула свою руку і двоє росіян у військовий формах витягли мене, – пригадує Кокс. - Я одразу відчула тепло їхніх рук. Один з них тримав мене рукою за талію, щоб я могла стояти. Люди накидали теплі ковдри та пальто на мене. Я нічого не розуміла окрім того, що вони говорили 'ласкаво просимо'".

В останній момент СРСР вирішив надіслали чільну делегацію, до складу якої входили також представники КГБ та зірки спорту. Радянська сторона навіть підготувалася до невеликої вечірки на березі океану.

"Були виставлені столи на березі з самоварами з чаєм та тістечками. Вони готові були святкувати до вечора, але я стояла на кризі і думала: 'У-ух, але ж і холодно.'"

Зрештою, Кокс дозволили зайти у великий намет, щоб отямитись. Радянський лікар Ріта Захарова вкрила Кокс грілками з гарячою водою, помістила її в спальний мішок і потім її обняла. Для американки саме це стало символом усієї подорожі.

"Ціла ідея заходу полягала в гуманітарному контакті після стілької років атмосфери страху перед СРСР, і тут ось ця людина буквально зігріває мене і знову повертає до життя", – каже Кокс.

Заплив перетворив Кокс на зірку в Сполучених Штатах та Радянському Союзі.

Коли радянський керівник Горбачов поїхав до Вашингтона підписувати угоду про скорочення ядерних озброєнь, то підняв з президентом Рейганом келиха за здоров’я Линн Кокс.

"Своєю сміливістю вона довела, наскільки близько ми живемо одне від одного", – сказав тоді Горбачов.