Валерій Панюшкін: Світ рухається швидше за вас
Гість 19-го Форуму видавців у Львові, російський журналіст Валерій Панюшкін поділився з ВВС Україна своїми міркуваннями щодо того, чому журналістика перебуває у кризовому стані, чим українські медіа відрізняються від російських, і чому у нього складається думка, що Україна відстає від решти всього світу.
ВВС Україна: На 19-му Форумі видавців у Львові Ви провели лекцію "Журналісти як паразити". На чому вони, на Вашу думку, паразитують?
Валерій Панюшкін: Гадаю, що це - ефект інтернету, соціальних мереж і тому подібне. Раніше ми могли дати новину першими. Розповісти щось, чого ніхто не міг, чого ніхто не знав. Тепер це неможливо, тому що на місці події обов'язково знайшовся хтось, хто вже зняв на відео мобільним, вже виклав це в інтернеті, вже описав, вже є відгуки.
І ось тут саме починається конкуренція між журналістами, і ця конкуренція - глибоко паразитична, тому що описуючи якесь явище, пояснюючи щось, що відбувається, даєте якесь складне пояснення, то вас не розуміють, ви не отримуєте достатню кількість "лайків" на Facebook. Тому що ситуація, яку ви змальовуєте, складна. А якщо ви змальовуєте її банально, то ви отримуєте багато "лайків". Тому виграє той, хто працює в журналістському сенсі гірше.
ВВС Україна: Чим це загрожує? Адже журналістика за визначенням має обслуговувати якісь інформаційні запити мас. Водночас виходить, що чим більше вона масова, тим менше вона журналістика. Як тут знайти баланс?
Валерій Панюшкін: Я не знаю. Баланс між масовістю аудиторії і простотою тексту кожна людина обирає для себе сама. Якщо ти хочеш, щоб тебе дивилися мільйони людей в усьому світі, треба займатися футболом. Якщо ти хочеш грати в шахи, ти маєш усвідомлювати те, що мільйони не будуть розмахувати шарфами і кричати "Кас-па-ров!".
ВВС Україна: Будуть, але на мітингу.
Валерій Панюшкін: Так, і все одно не мільйони. Ось, власне, і весь вибір. Журналістика - це дуже особистий вибір. Цей вибір треба робити щоразу. Це не те, коли ти один раз вибрав і все. Обставини можуть бути різні, змінюється особистість, змінюються обставини, змінюється все. Ось, скажімо, Ксенія Собчак значно популярніша і багатша за мене. Я, звісно, прагну популярності та грошей. Але не настільки, щоб стати Ксенією Собчак. Та я і не зможу стати Ксенією Собчак. Я роблю те, що мені цікаво і так, як мені вбачається це правильним. І це якимось чином забезпечує мені якесь нормальне життя.
ВВС Україна: Ви бачили кілька різних режимів і кілька різних періодів журналістики. На ваш погляд, як співвідноситься журналістика з владою в країні?
Валерій Панюшкін: На мою думку, тут дуже опосередкований зв'язок. Тому що у вельми тоталітарному Радянському Союзі була прекрасна журналістика. Були Щекочихін, Грановський та інші.
Гадаю, справа тут не у владі, а в людях. У тому, наскільки люди зацікавлені в тому, щоб щось дізнатися. Точніше так: журналістика ж продає людям не тільки новини, вона продає людям їхній образ, розумієте? Не образ журналістів, а образ читачів.
На цьому багато в чому базувався успіх газети "Коммерсант", яка коли тільки почала виходити, в кожному номері публікувався індекс Доу-Джонса. Газета виходила раз на тиждень. Індекс Доу-Джонса публікувався в ній позавчорашній. Навіщо? Ніхто в Росії не торгував на жодній біржі. Але читачам "Коммерсанта" тодішнього, ось цим кооператорам, шашличникам і лотошникам, було важливо відчути себе бізнесменами. Ось він виходив зі своєї шашличної, відкривав газету "Коммерсант" і казав: "Доу Джонс як впав, га? Ай-яй!". Тепер він насправді стежить за індексом Доу-Джонса. Тепер він має банк, має акції. Йому продавали його майбутнє.
ВВС Україна: А зараз що продають?
Валерій Панюшкін: В тому-то й справа, що не зовсім зрозуміло. Проблема сьогоднішньої кризи журналістики полягає в тому, що ми не дуже розуміємо, якими ми хочемо бути. Це, до речі, дуже помітно і в Україні теж. Ми хочемо бути якими?
Один з найбільш таких яскравих, вдалих і чомусь непрацюючих прикладів - Микола Вересень. Ось людина, яка говорить: "Я - український Ларрі Кінг", в підтяжках, все як треба. Ми от зараз, ось у нас буде як в Америці, але тільки ...
Я тут вчора пішов вечеряти і знайшов у меню абсолютно прекрасну річ, яка називалася "Карпаччо з сала" (сміється). От ми хочемо карпаччо з сала! Ви знаєте, в цьому є якась ступінь ... Так, "ми самі з вусами", але ми в світовому контексті. Це дуже здорово, тому що це працює: "Альо, хлопці, у нас тут є своя мова, культура своя. Сало - це правда смачно, ну але ...".
ВВС Україна: І що Микола Вересень?
Валерій Панюшкін: І ось Микола Вересень був якось страшно популярний. Ще я це бачив. Йдеш Києвом і звідусіль "Пан Микола!". Ходити з Миколою містом було неможливо. Зараз вже легше. Щось там не вийшло. Я не дуже розумію що. Ось цього бачення, цього візіонерства себе у майбутньому немає. Це дуже жалюгідно.
Тут в Україні ми були свідками такої дивної речі, якщо говорити про журналістику: "ось ми можемо робити все, що завгодно, але при цьому давайте все ж покличемо журналістів з Москви. Вони там старші все ж таки. З Москви якось знаєте, все-таки ..."
О'кей. У нас немає своїх журналістів, давайте тоді покличемо найкращих у світі. Чому Шустера? Що, у світі немає нікого краще, чи що? Ми самі не вміємо робити сучасну світову журналістику - давайте покличемо найкращих консультантів у світі. Нехай вони нас навчать англійською мовою, французькою мовою. Російською мовою легше, тому що ми всі знаємо російську.
Коли в Чилі до влади прийшов Августо Піночет, він сказав: "Значить, так. Ми, хлопці, нічого не розуміємо в економіці. Я взагалі військовий. Тож давайте-но ось цих чиказьких хлопчиків, що тямлять в економіці, і нехай вони тут працюють". Чому в Україну не запросити чиказьких хлопчиків, незрозуміло абсолютно, так? Причому, наскільки я розумію, чиказькі, так би мовити, хлопчики після перемоги Помаранчевої революції стояли там напоготові і чекали. Економісти, політологи, фахівці піару, журналісти, я думаю, приїхали б.
Але президент Ющенко подумав, що чиказькі хлопчики - це добре, звісно, але всі вони мають бути моїми кумами при цьому. (Сміється.) Тут, звичайно, згаяно унікальну можливість великого такого ривку - і економічного, і культурного, і всілякого. Так само, як аналогічну можливість було згаяно в Росії після 91-го року, а потім після 96-го ще раз.
ВВС Україна: А от окрім цього комплексу неповноцінності, який Ви діагностували в українських журналістів, в цілому Ви бачите якісь відмінності в медіа в Україні і в Росії, в їхній місії у суспільстві, в їхніх стосунках з владою є якась відмінність?
Валерій Панюшкін: Бачу, так. Медіа в Україні значно вільніше від влади, ніж в Росії. Але при цьому значно продажніші. Тобто, в Росії замовникам журналістських текстів є влада, тільки влада і більше ніхто. Ну, за винятком двох-трьох опозиційних якихось засобів масової інформації. В Україні замовником журналістських текстів є хто завгодно, хто дав грошей журналісту. Купа замовних текстів, що проходять навіть не через головного редактора. Ну це ж помітно, я ж відрізняю замовний текст від не замовного. Тобто, помітно, що ось журналіст влаштував собі хутір маленький, ну і якось керівництво видання дивиться на це крізь пальці.
А в підсумку люди втрачають впливовість засобів масової інформації катастрофічно. Якщо в Росії засоби масової інформації не впливові тому, що вони слухають Путіна, то тут вони не впливові, тому що вони слухають кого завгодно. І ось це відчуття, що люди вірять засобам масової інформації, можна втратити дуже швидко, а здобувається воно дуже довго. Або в момент катаклізму якогось. Під час Помаранчевої революції впливовість засобів масової інформації була фантастичною, і це дійсно впливало і виводило людей на площу, змушувало їх змінюватися. Тобто, в чому відмінність засобів масової інформації в Росії та в Україні від партійних засобів масової інформації у Франції, в Англії? Тут, в Україні і в Росії, можна брехати...
Ось у мене є якась сформована система поглядів, яка передбачає, що безпека глави держави значно менш цінна річ, ніж життя людини. Тому коли через кортеж Путіна швидка не встигає довезти людину, і вона помирає, то є люди, які реально думають, що так, звичайно, людину шкода, але це ж глава держави. Що тут поробиш? І навіть не в тому справа, що це Путін, а просто - безпека глави держави. Тут, розумієте, людина, а тут в машині ядерна валізка їде. Ось він зараз зупиниться, підбіжить, розумієте, Шаміль Басаєв, вихопить цю ядерну валізку, та як шмальне - і всім хана. Це логіка, що цілком має право на існування. А є моя логіка, яка полягає в тому, що замінити одного президента іншим президентом ми можемо, а оживити людину, що померла, ми не можемо. Тому, звичайно, якщо я, наприклад, пишу про це, - у мене є такий погляд. Але зрозуміло, що писати я маю, спираючись на факти. Я повинен дізнатися, які там закони є з цього приводу, правильно чи неправильно інспектор ДАІ отримав інструкцію зупинити швидку допомогу і пропустити кортеж, на підставі яких законів він це робив, чи міг він відмовитися, чи є цей наказ злочинним і тому подібне. Далі я йду, звичайно ж, у факти, а не у свій погляд на цю справу.
ВВС Україна: Ви стверджуєте, що все, що стосується журналістської професії, можна вмістити в півтори години. Якщо б зробити три основні тези з цієї півторагодинної лекції з журналістики, що це були б за тези?
Валерій Панюшкін: Перша теза: ми не розголошуємо інформацію, ми розповідаємо історію. Друга теза: є правило розповідання історії. Ці правила продиктовані не політичною обстановкою і не економічною, ці правила продиктовані мовою. Далі починається вивчення правил мови. Тобто, писемної мови, якою журналіст пише. Телевізійної мови, якою він говорить. Ось, власне, і все.
ВВС Україна: У чому відмінність історії від новини, на ваш погляд? Ми не розголошуємо новини, ми розповідаємо історії. Ключове що?
Валерій Панюшкін: В історії є сенс. У новині сенсу немає. Наприклад, глава держави побив хлопчика. Новина? Новина. Але не історія.
ВВС Україна: А що треба зробити, щоб була історія?
Валерій Панюшкін: Дорозвинути цю новину до такої міри, щоб у ній з'явився сенс. Наприклад: глава держави їхав через міст і побачив, як 14-річний мерзотник-скінхед б'є дівчинку у вишиванці. Вискочив і сам - ну, зрозуміло, що у нього там охорона була, - "відметелив цього козла", тому що ну не можна ж так.
ВВС Україна: Яке найголовніше враження у вас від публіки, з якою ви у Львові зіткнулися?
Валерій Панюшкін: Головне враження - люди дуже повільно розмовляють. Я, заїка, але навіть я розмовляю значно швидше. Це важливо.
А взагалі якось все так .... Світ рухається швидше за вас. Це справді так. У цьому, без сумніву, є принадність. Ось зараз (14 вересня 2012р. - ред.) ми підемо обговорювати книжку Зонтаг "Хвороба як метафора", і Олександра Коваль (президент Форуму видавців. - ред.) говорить, що це буде цікаво, що там люди прийдуть ... Неможливо уявити собі, щоб хтось у Москві обговорював "Хворобу як метафору" Зонтаг, що вийшла 20 років тому. І це дуже прикро, тому що тут реально є про що поговорити. І це цікаво. Але ось це відсутнє у Львові бажання будь що утриматися за якимись трендами, воно дуже миле. Ми можемо довго роздавати якісь дипломи якимсь книжкам. І це дуже добре - з одного боку. З іншого - адже є ж світ, в ньому щось відбувається, є якісь речі, що обговорюються, можна ж їх пообговорювати. Якщо ми хочемо про хворобу, чому ми обговорюємо книгу Зонтаг, яка вийшла 20 років тому, а не Джонатана Франзена про те ж саме, що вийшла минулого року? Гадаю, різниця у швидкості. Тут немає відчуття того, що Україна є частиною світу.