Колискові дітям - такі різні і такі подібні

Чотири тисячі років тому один вавилонянин записав колискову, яку мати співала своїй дитині.

Можливо, вона і допомагала приспати малюків, але зміст її був досить моторошний.

Втім, це риса багатьох колискових світу.

Слова однієї з найдавніших відомих нам колискових викарбувані на глиняній табличці, яка зручно лягає в долоню і датується приблизно 2000 роком до нашої ери.

Написані вони клинописом – однією з перших форм письма. Вавилонський писар, що жив на території сучасного Іраку, ретельно вивів їх у глині очеретяним пером.

Колискова ця досить грізна: дитину сварять за те, що вона потривожила своїм плачем домашнього бога, і погрожують наслідками.

Залякування було досить типовим для колисанок тих часів, каже Річард Дамбрілл, провідний дослідник стародавньої музики Британського музею, де зберігається табличка.

"Дитині кажуть, що вона наробила багато шуму і розбудила демона, який її з’їсть, якщо вона не замовкне".

На наш погляд, така пісенька швидше злякає, аніж приспить, однак подібні темні обертони характерні для багато колискових, навіть сучасних.

"Гойда, гойда, гойда – починається одна з популярних колискових луо (народів Західної Кенії). – Малюка, який плаче, з’їсть гієна", – реальна можливість для деяких районів країни.

Навіть у відомій британській колисковій "Rock-a-bye-Baby" міститься погроза: під ніжну мелодію дитині повідомляють, що вона разом з колискою впаде з дерева.

Ніч завжди асоціювалася у людей із темрявою і страхом, і це частково пояснює, чому в колискових з’являються грізні мотиви, каже Саллі Ґоддард Бліс, авторка численних книг з дитячого розвитку і керівник Інституту нейрофізіологічної психології.

Але, додає вона, в основі усіх цих пісеньок, навіть страшних, лежать "ніжність, любов і турбота".

Більшість колискових, незважаючи на свій зміст, мають заспокійливий, гіпнотичний характер. Інші – журливі, сумні, схожі на плач.

У деяких "розповідається історія країни або про те, як треба або не треба жити, – це схоже на порадник для малюка", – розповідає музикант Зої Палмер, учасниця проекту "Колискові" Королівської лондонської лікарні.

Палмер та її колеги розучують з молодими матерями традиційні колисанки, а також вигадують з ними нові.

Компанія тут найрізноманітніша: молоді батьки з Китаю і Бангладеш, Індії та Італії, Іспанії, Франції та Східної Європи, але колискові, як помітила Палмер, у різних народів надзвичайно схожі.

"В усьому світі жінки використовують одні і ті самі тони, один і той самий спосіб співати", – каже пані Палмер. Частина колискових взагалі дуже прості: кілька слів повторюються знову і знову.

Ритмічний малюнок їх також напрочуд подібний. Більшість колискових мають музичний розмір 3/4 або 6/8, тобто слідують "характерному ритму гойдання", каже Саллі Ґоддард Бліс. Цей ритм заспокоює дитину, бо відтворює її коливання в утробі матері.

Мета колисанок – приспати дитину, але крім цього вони виконують важливу функцію розвитку.

Співати дитині – це природний і ефективний спосіб навчити її нових слів і звуків, каже Колвін Тревартен, професор дитячої психології в Університеті Единбурга та віце-президент Британської асоціації раннього розвитку дитини.

Наприклад, вісім куплетів шведської колисанки "Mors Lilla Olle" ("Мамин маленький Олле") закінчуються римами з вісьмома різними голосними.

Тревартен уже кілька десятиліть вивчає те, як матері взаємодіють з дітьми в перші місяці після народження. Згідно з його дослідженнями, діти народжуються музикальними і мають чудове відчуття ритму.

Навіть коли мати не співає, а просто говорить з дитиною, вона робить це музикально, каже професор: її інтонації піднімаються й опускаються, у словах простежується чіткий ритм.

Але найдивовижніше в цьому те, що дитина відповідає матері гулінням і жестами, часто потрапляючи точно в такт її словам. Мама й дитина "прилаштовуються один до одного", як джазисти під час імпровізації.

"Ми, люди, народжуємося з цими потужними здатностями до вчасного вираження", – каже Тревартен.

У 1920-х роках поет Федеріко Ґарсія Лорка, який вивчав іспанські колискові, відзначив "поетичний характер" і "глибокий смуток" багатьох з них.

Особливо сумною є одна традиційна іракська пісня, де йдеться про тугу за родичами, яких нема поруч. Її часто співають на похоронах. Закінчується вона так: "Болить мені серце, синку. Як би я хотіла отримати звістку від тих, кого люблю".

Лорка писав – і багато сучасних дослідників з ним би погодились, – що колискові часто допомагали матерям висловити своє хвилювання й турботи. Коротко кажучи – виконували терапевтичну функцію.

Ми вже знаємо, що колискові були достатньо важливими в минулому, щоб їх нотували вавилонські писарі 4000 років тому, але чи мають вони майбутнє?

В наші дні чимало речей конкурують з цією традицією, наприклад, ґаджети, за допомогою яких батьки розважають чи заспокоюють дитину.

Можливо, тепер ми і справді рідше співаємо – адже для минулих поколінь, які не мали комп’ютерів та телевізорів, було більш природно збиратися разом, співати і розмовляти.

Але мій досвід показує, що позиції колисанок усе ж дуже міцні, і байдуже, йдеться про Кенію, Сирію, Марокко чи Великобританію.

Історик музики Річард Дамбрілл підозрює, що колискові мають якесь дуже глибоке значення для батьківства, що гарантує їм безхмарне майбутнє.

"Найдавніша колискова – це та, яку перша жінка проспівала своїй першій дитині, – каже він. – Я переконаний, що вони належать до материнських інстинктів".

Рім Келані, народжений в Британії палестинський співак, з цим погоджується.

"Це одна з універсальних для людства речей, – каже він. – Де б я не заспівав колискову, люди завжди відгукуються. Це пуповина. … Сила колискової в тому, що вона поза часом, вона невмируща".