Складна гра Путіна в Україні
Що задумав президент Путін?
Повернемось до кінця березня: Путін анексував Крим, разом із тим заперечуючи участь російських військ у анексії.
Він привів тисячі російських військових до повної готовності поблизу українського кордону. Він наполягав, що Віктор Янукович – усе ще законний український президент, хоча той утік зі своєї країни.
Він різко критикував новий київський уряд, називаючи його нелегітимним і неофашистським, і не приймав план Києва провести дострокові вибори.
Він також застерігав: якщо російськомовні мешканці "історично російських", на його думку, областей України відчуватимуть небезпеку, він може скористатися владою, наданою йому Радою Федерації Росії, і направити туди війська.
Він зайняв позицію сили і радо скористався можливістю продемонструвати ударний потенціал Росії.
Минуло три місяці, і перед нами зовсім інша картина. Позиція президента Путіна змінилась – отже, на чому він стоїть зараз?
Поворот на 180 градусів
Наразі пан Путін визнав, що російські війська були задіяні у приєднанні Кримського півострова
Він спростував самого себе, визнавши, що російські війська таки брали участь у приєднанні Криму, і навіть відзначив деяких військових медалями, хоча продовжує заперечувати військові дії Росії на сході України.
Він більше не називає київський уряд незаконним, визнав нового президента України Петра Порошенка і розпочав з ним мирні переговори.
І попри постійні прохання повстанців про допомогу, він не виконав свою моторошну погрозу: віддати наказ про повномасштабне вторгнення до східної України, щоб підтримати промосковських повстанців. Він навіть не підтримав їхні сепаратистські кроки – ні травневі референдуми, ні наступне проголошення самоназваних республік.
Натомість російські війська поблизу українського кордону були відкликані назад до бараків (хоча американці стверджують, що деяке стягнення військ відбувається й досі).
Він навіть несподівано попросив Думу забрати назад його повноваження напасти на Україну, якщо це буде необхідно.
Може видатись, що, убезпечивши собі Крим, президент Путін порахував, що зайшов настільки далеко, наскільки це можливо без надмірних збитків, і що настав час жестів примирення і урегулювання кризи.
Багато хто з західних лідерів тепер говорить про те, що російське вторгнення до Грузії у 2008 р. є лише прикладом типової для Росії поведінки
Та чи насправді це так? Що як пан Путін грає у складнішу гру?
Уроки засвоєно
По-перше, він має вагомі причини для відступу. Росіяни так схвально сприйняли повернення Криму до Росії частково тому, що воно пройшло дуже безболісно (принаймні, на перший погляд): проста безкровна передача влади.
Але схід України – інша історія. Це кривавий каламутний конфлікт з дедалі більшим числом жертв і біженців. Це війна, якої більшість росіян бачити не хоче – і тим більше не хоче відправляти туди своїх синів.
Путін мусить показати себе послом миру, а не знову погрожувати вторгненням.
До того ж, уряд України повівся суворіше, ніж, певно, очікував Путін. Засвоївши з кримської ситуації гіркий урок, – уникнення конфлікту може призвести до того, що від країни відірвуть шмат території, – президент Порошенко ввів на схід армію, щоб відштовхнути повстанців назад і шукати домовленостей з позиції відносної сили.
Захід також проявив більше твердості і менше всепрощення, ніж Путін міг чекати, з огляду на події 2008 р.
Тодішня коротка війна між Росією та Грузією завершилась поспішним підписанням мирної угоди з подачі деяких лідерів ЄС. У підсумку, два шматки території – Південна Осетія і Абхазія – лишились формально незалежними, але по суті під каблуком у Москви.
Пан Путін, певно, думав, що лідери ЄС знову зважать свої економічні інтереси і дійдуть висновку, що не можуть дозволити собі сваритися з Росією.
Насправді ж грузинський досвід вплинув протилежним чином. Він заклав модель міжнародної поведінки Росії, прикладом якої нині бачиться й Крим.
Деякі країни ЄС тепер побоюються, що плани пана Путіна можуть поширитись на подальші території. Цього разу вони особливо переживають, адже конфлікт відбувається не на далекому Кавказі, а прямо на порозі Європи і НАТО. Цим і пояснюється спільний натиск у формі санкцій – хоч поки мінімальних, але з часом їх, можливо, посилять.
Також здається, що західні уряди більше не схильні сприймати заяви пана Путіна за щиру правду. Він прикривав дії російських військових у Криму, і тепер, коли він заперечує присутність своїх військ на сході України, його слова звучать лицемірно.
Пан Путін не проявив такої рішучості у втручанні, як сподівалися деякі проросійські протестувальники
Натомість його підозрюють у новому маскуванні – дестабілізації частини України хитрістю, через солдатів нерегулярних формувань і добровольців, яким тим не менш дозволяють перетинати кордон Росії з важкою зброєю, поки пан Путін голосно закликає Київ припинити свій наступ.
І нашим, і вашим
То що ж буде далі?
Дуже ймовірно, що це залежить від розрахунків Путіна щодо того, скільки ще санкцій Росія зможе переварити – а це питання складніше, ніж може здатися.
У Москві, схоже, є два протилежні напрямки мислення щодо цього.
З одного боку, є націоналісти і консерватори, – багато з яких займає посади у обороні та безпеці, – які бачать Захід ворожим і недружнім і, відповідно, радіють санкціям як засобу від нього відмежуватись.
З другого боку, є прозахідні ліберали і реформатори, які вважають, що тривалі непорозуміння із Заходом матимуть катастрофічні наслідки для російської економіки.
Чию сторону тримає пан Путін? Підозрюю, що його націоналістичне серце б’ється у такт з тими, хто проти Заходу; втім, його прагматичний розум, можливо, підтримує економічних реформаторів. І цілком можливо, що він користається цим протистоянням собі на користь.
Багато років тому в інтерв’ю ВВС колишній інструктор Путіна з дзюдо зауважив, що у цьому спорті Путіну притаманна важлива навичка – хилитися спочатку праворуч, а потім ліворуч, щоб суперник постійно губився у здогадках.
Спорудження цього трубопроводу, що мав транспортувати російський газ через Болгарію, призупинене – Путін має остерігатися подальших санкцій
Думаю, це влучна метафора його стилю як політичного тактика.
Можливо, його мета – запевнитись, що всі колишні радянські республіки знаходяться у руках правителів, відданих Москві, які точно не підуть проти її інтересів. Дуже схоже, що саме на цьому він будує державну безпеку.
Та якщо досягти цього неможливо, тоді він, можливо, постарається зробити так, щоб ці країни лишались слабкими. Яким чином?
У випадку з Україною він, з одного боку, піде якраз на стільки очевидних поступок, щоб відвернути західні санкції, які б справді "кусались" і вплинули б на рівень життя у Росії, а значить, і на його популярність і шанси бути переобраним у 2018 р.
Але, з іншого боку, він продовжить вплутуватись у справи східної України і будь-куди, де не бачитиме сильного опору, щоб підкреслити свою основну ідею: Росію як державу і його особисто як лідера не варто сприймати легковажно і, навпаки, з його точкою зору слід рахуватись.