Справа про плагіат. Литвин, рік 1991. Далі буде?

Ми вже були вирішили залишити тему плагіату з боку глави президентської адміністрації - все одно немає сенсу. Про сам факт знає тільки проінформована інтернет-громадськість і нечисленний елітарний прошарок, що віддає перевагу "Дзеркалу тижня". Широка аудиторія так ніколи і не дізнається про те, що пан Литвин дозволяє собі списувати чужі матеріали.

Його виправдання здалися нам, м'яко кажучи, несерйозними . Тим більше, що вони з'явилися за тиждень опісля оприлюднення факту плагіату.

За цей час УП отримала досить багато пошти на цю тему, а інші вдумливі читачі підказали ще одне місце "злочину". Один з наших критичних читачів, зараз відомий журналіст, пригадав про те, як його стаття, опублікована в одному з московських політологічних збірників, була точно так само без посилань на чуже авторство абзацами процитована вже в київському журналі. Підпис - Володимир Литвин. На жаль, події відбувалися досить давно, тому, щоб порівняти обидва джерела довелося б не один день провести у бібліотеці.

Інший наш постійний читач вказав на дивний збіг окремих фрагментів статті українського політолога Олексія Гараня "До волі: через Національний конгрес" у київській газеті "Молода гвардія" за 1990 рік, 12 жовтня, та написаної пізніше статті Литвина про Українську міжпартійну асамблею. Стаття маловідомого тоді широким колам Литвина з'явилася у журналі "Політика і час" від 1991 року, №4.

Сам Гарань описує неймовірний факт збігу у свій книзі "Убити дракона: З історії Руху і нових партій України" (1993).

Ми звернулися до доктора історичних наук, професора, політолога Гараня з проханням прояснити ситуацію. Ось що він нам розказав.

Гарань: Дійсно, я побачив, що ряд пасажів зі статті Литвина майже без змін повторює мої власні рядки. Я був цим щиро здивований, і написав тодішньому доценту Литвину листа.

Це був не перший у моїй практиці випадок, коли мій матеріал використовували без посилань на мене. Перед тим один західний українознавець також зробив подібне. Але у листі відповіді він визнав цей факт, і вибачився, пояснивши неуважністю редактора. У відповіді ж Литвина такого визнання не було, хоча будь-який неупереджений читач побачить звідки взято текст. Отже, коли згодом в книзі я давав огляд історіографії, то я, безумовно, згадав і про праці Литвина, однак змушений був зробити відповідне застереження. І, виявляється, недаремно.

На жаль, як бачимо, висновків зроблено не було, і це повторилося у набагато скандальнішій формі, що не сприяє міжнародному іміджу українських урядових діячів".

Соромно, але розкривається все більше фактів, м'яко кажучи, неприйнятної поведінки вченого і політика. На жаль, навіть у такій ситуації неможливо собі уявити, щоб якийсь світоч української науки хоча б докорив своєму колезі, який "проштрафився". Поки що поведінку Литвина можна сприймати за приклад - адже нічого страшного не сталося! Варто, однак, нагадати іншим вченим, що не всі вони рівні перед мораллю і суспільством. Є рівніші.