Похвала піару

Я не люблю "піар". Іноді я його просто ненавиджу. З досить простої і по-людському зрозумілої причини. Основний контингент замовників у представників моєї професії – політики й бізнесмени, точніше політики-бізнесмени. У нашій країні практично неможливо відокремити політику від бізнесу і навпаки, бізнес від політики. На жаль, але людей, що роблять гроші навпіл з політикою, політику за допомогою грошей і гроші за допомогою політики, цікавить не стільки об'єктивний аналіз політичних процесів, скільки можливість "попіарити" себе, задовольнити власне марнославство та, водночас, "пограти" проти явних та прихованих ворогів.

Інструментом піар-ігрищ у першу чергу стають журналісти, але не залишаються осторонь і політологи (а також соціологи). Думка експертів не рідко стає політичним товаром. Політологи й соціологи перетворюються в спецназ політичних армій. Із сумом я читаю деякі матеріали своїх колег, оскільки бачу, що це – елементарний піар. Елементарний для фахівців, але не для широкої публіки, що звикла довіряти думці фахівців, особливо відомих. Колег, які пішли простим і вигідним шляхом, шкода, а за професію прикро. Соціологію під час останньої виборчої кампанії ледь не перетворили в продажну дівку піару. Але і політологам не варто колисати себе мріями. Їх уже давно сприймають як якихось астрологів від політики. Коментар політолога – щось подібне до соусу до основної інформаційної страви. От тільки хто кухар цієї страви?

І все-таки, я хочу сказати добре слово піару. У свій час Еразм Роттердамський написав "Похвалу дурості". Зрештою, чим піар гірше? Прийшов час для похвали піару.

Що б зараз одержував на ринку ЗМІ простий український споживач інформації, якби не було піару? Стандартизовану і стерильно легкотравну жуйку, приготовлену на кухні "єдиної інформаційної політики" (не будемо всує про "темники"). Але, слава всевишньому, потихеньку піарять усі – від рядових журналістів до медіа-магнатів. Іноді створюється враження, що злегка підхалтурює й "сам" пан Васильєв.

Язик не повернеться назвати "це" свободою слова, але хоч якийсь інформаційний плюралізм усе-таки проглядається. Навіть спостерігачам з ПАРЄ можна продемонструвати. Моніторте на здоров'я.

А щоб робили політики без піару? Навіть страшно подумати. Як би задовольнялося їхнє невгамовне марнославство? Як би з'ясовували між собою відносини пан Пінчук і Медведчук, Деркач(і) і Марчук, тощо? Адже треба ж іноді й "татку" накапати на "поганого хлопчиська". Можна звичайно сказати прямо. Але це примітивно й нецікаво. До того ж подібним займається і протилежна сторона. Виходить щось на зразок "Сам дурень". Інша справа, присолодити язика в естетично й інтелектуально оформленій обгортці, у буцімто незалежних ЗМІ. Судячи з записів на плівках майора Мельниченка, "тату" навіть приємно спостерігати за інформаційними війнами й сутичками під килимом своїх "бульдогів". Паралельно, якусь небезкорисну інформацію одержує і суспільство.

Без піару Україна толком не довідалася б про акції антипрезидентської опозиції. "Захоплення" телецентру і президентської адміністрації, народний трибунал з наступним порушенням кримінальної справи проти Кучми, мітинг зі свічками й встановлення на Банковій пам'ятного знаку жертвам режиму Кучми – усе це блискучі піар-акції. А що бідній опозиції робити, адже звичайні її маніфестації не цікаві ні ЗМІ, ні населенню.

Довгостроковою піар-операцією стала й так звана "парламентська більшість". Про неї говорять уже два місяці. Тема не сходить з газетних сторінок, випусків новин на телебаченні й радіо. Але от у самій Верховній Раді, щочетверга, у дні голосувань, ця сама більшість кудись зникає. Ще небагато і наша парламентська більшість буде занесена в книгу рекордів Гіннеса – за рекорд віртуального існування.

А як було б політичним аналітикам? Адже прогнозувати нашу політичну ситуацію без знання закулісної інформації практично неможливо. Однак і ця інформація досить суб'єктивна. Добре, що наші політики постійно ведуть піар-війни й піар-ігри, що дозволяє відслідковувати болючі точки і тектонічні розлами українського політикуму, розквіт і падіння фаворитів, амбіції одних і об'єкти пекучої ненависті інших. Якщо в ЗМІ, підконтрольних Деркачеві, з'являється велике інтерв'ю Віктора Ющенко, а ЗМІ, близькі до Пінчука, раптом починають виявляти підвищену увагу до жертви гонінь об'єднаних соціал-демократів, то починаєш робити висновки. Професійно більш заможними в нинішніх умовах виявляються ті аналітики, що вміють читати між рядків офіційних інформаційних повідомлень і газетних статей.

Нарешті, як би існували без піару українські ЗМІ і працюючі в них журналісти? Добре відомо, що переважна більшість вітчизняних мас-медіа збиткові. Проте, їхні власники не поспішають з ними розлучатися. А редактори й журналісти одержують свою "скоринку хліба", багато хто – з маслом, а деякі ще й з ікрою. Причому на ікрометання першими встигають ті "акули пера", що знаються на піарі.

Якщо СРСР називали країною рад, оскільки усі один одному радили, то Україну час назвати країною піару. Піар поступово заміняє в нас політику, інформацію, суспільну думку.

Хай живе піар!

Але... король таки голий, як би не надували щоки він сам і його ПіаРники. І здаватися, не значить бути.